Продовження повісті ІВАНА ЖИТНИКА «Життя в оренду». Попередні публікації в розділі ЛІТЕРАТУРА 28, 29 грудня 2019 року.
ЖИТТЯ В ОРЕНДУ
Повість5.
Украдена, мені 'дному - не кожному
Свої уста гарячим освяти:
О, Боже мій! О, Боже мій! О, Боже мій!
Єдиний мій, о, Господи! Це - ти...
(Михайло Шевченко, «Молитва на двох»)
...Усе пізнається в порівнянні: і люди, і життя. Здається, людина добра, а порівняєш з другою – ні, не те…
Які ж у житті порівняння? Звичайні, складні, невеселі, нецікаві. Тьху ти! Абсурд, нісенітниця якась. Складні порівняння?! Виходить, він, Артем, - велика складність. Чи як? А вона, Ольга, - нецікавість.
Приверзеться ж таке.
Яровий почав сердиться сам на себе. Вдарився у філософію. Навіщо? Для порівняння себе з Підлісною? Хто - він? Хто - вона? Люди. Різні за характерами, уподобаннями, навиками, звичками, вихованням, смаками... Та хіба все перерахуєш!.. І важко провести паралель між ним і Олею. Можливо, вона й краща за нього. Та він просто - напросто про неї нічого не знає. Листи листами. Недарма люди кажуть: щоб пізнати один одного, треба пуд солі з'їсти. Саме тут і криється, на його думку, причина непорозуміння . Вони ж ще й кіло солі разом не з’їли. Та чи й скоштують хоч грам її?
Сонце вже повністю озолотило землю. Стало навіть жаркувато. А сонце піднімалося все вище й вище.. У Ярового смоктало під «ложечкою». Пригадалося, що не їв з учорашнього дня.
Сидів на березі ставка і роздумував - як йому бути? Ольга не відповіла взаємністю - це вже ясно як божий день. І причини на це такі: перша - не сподобався їй, друга - у неї є наречений і третя - для Ольги він був веселим розіграшем, втіхою.
Артем ліг на пісок, розпластав руки, стулив повіки. Безсонна ніч і ранкові хвилювання далися взнаки - хотілося спати. Та й набридло збиткуватися над собою – мовляв, як йому бути? Спав чи ні, та його розбудили. Він кліпнув віями, протер очі, піднявся.. Ніяк не міг второпати - хто порушив його спокій. Врешті побачив над собою двох здорованів, які схилилися над ним.
-Познайомимося? - подав один з них руку. - Комар... Комаров, - відрекомендувався.
-Жора, - Жора Віцин, - війнув перегаром на Артема інший.
-Ти що, родич артиста? - не знітився Яровий.
-Ха - ха - ха! - розсміявся Жора. - Родич? Та я його позашлюбний син. Усік?
-А мені що від того, - не став заперечувати солдат. – Хоч би твоїм батьком і Горбачов був, так мені - плювати на це...
А в голові крутилося: «Комар? Комаров? Ага, згадав... Це одну із тих доярок, здається, так прізвище. Та біс із ними, з усіма. Набридли вони мені всі...»
-Слухай, хлопче, ти чого сюди пришвартувався? - присів навпроти Артема Жора.
-Слухай, шурин, - присів і собі Комар. - Ще раз крутнешся біля Ольки, відбивну з тебе зроблю. Розумно? Метеш?
-Не розумно. І не помету.
-Кошмар. Ти, мать, не січеш - хто ми?
«Он воно що. Круті, їх…»
Та Артем не цей раз не поспішав із відповіддю. Глянув на сонце, примружився. Взяв у пригірщ піску, став пересипати з долоні на долоню. Потім піднявся, за ним і непрохані гості, струсив пісок із сорочки. Закинув її на плече.
Артем не з боязливих. У технікумі боксом займався, мав перший розряд, та й у війську дечого навчили. Тож, знаючи собі ціну, запитав:
-І це все? А якщо крутитимуся?
-Колю, та що ти дивишся на це опудало, вріж йому, - стиснув кулаки Жора. - А то я вріжу! Падло!.. До моєї нареченої клинці підбиваєш?!..
-А звідки ви взяли, що я до неї приїхав?
-Все село пургу жене.
-Та пішли ви!..
Артем накинув піджак на плече, валізу взяв у ліву руку.
-Бувайте здорові, донжуани!.. - попрямував до села. Такої зухвалості незнайомці не чекали, тому й прикипіли на місці... А вступити з ним у бійку не наважилися. З виду солдат був далеко не з «хилих».
6.
Став перед дверима з написом «Голова правління».
-Зайти можна? - запитав у молодесенької секретарки.
-Зачекайте трішки, - відповіла та. - У нього наряд. Звільниться Іван Степанович, тоді - будь ласка.
Аж через хвилин сорок закінчилося оте «трішки» - і Артем за ручку потяг на себе двері.
Переступив поріг. Над столом схилилася сива голова. Невдоволене буркотіння зливалося із цоканням кісточок рахівниці.
-Добридень, - несміливо привітався Яровий.
Він уже вирішив не їхати із села, а зайти до голови, можливо, знайдеться і для нього якась робота. Та й із Олею, він чомусь був у цьому переконаний, не все втрачено. Вона насправді була значно красивішою, ніж на світлині. Можливо, це і була сьогодні вранці ота перша любов?
-Добридень, - знову нагадав про себе Яровий.
Хазяїн кабінету нічого не відповів, тільки кивнув головою: мовляв, присядь, почекай. Ще й махнув рукою: чи то запросив, щоб Артем таки сів, а чи вийшов і не заважав.
Хлопець не не пристав ні на те, ні на інше. Стояв посеред кабінету опудалом на городі.
«Ну й порядочки! - подумав Артем, - людина зайшла, а він - хоч би що.. Бюрократ! Чинуша! І коли вони переведуться? О - о! Зиркнув нарешті, наче золотого подарував...».
Проте Яровий помилявся. Заліщук, хоча й рахував зосереджено здане вчора молоко, уважно вивчав і прибульця. Ще рано - вранці Фадей Підлісний розповів йому про дивного солдата - акушера.
-Вам чого треба? - Іван Степанович відірвався від паперів.
-Та оце, - зам'явся Артем, - до вас заїхав... Знач... Тепер не знаю, що й робити...
-До мене? - здивувався голова. - Щось не пригадую такого родича.
-Ну, не особисто до вас, - зашарівся Яровий, - до села... І ось тепер...
-Додому їдь, - запалив із насолодою Заліщук, - чи грошей немає? Простягнув цигарки Яровому.
-Дякую. Я не палю, - відповів, - і гроші в мене є. Та їхати... нікуди...
-Родом звідки?
-Із Чернігівщини.
-Сусіди, значить…
-Значить...
Розмова не клеїлася. Здається, от - от обірветься її ниточка... Раптом Заліщук розсміявся.
-Ха - ха! Ой! Дід Фадей... Ха - ха! - закашлявся. - Не солдат, каже, а якийсь коров'ячий гінеколог. Ну й старий!..Ну потішив! Коров’ячий гінеколог! От утнув, так утнув!...
-Так уже вийшло, - й собі посміхнувся Яровий. – Правда, я не коров’ячий гінеколог, а - ветеринарний фельдшер.
-Он як?! - здивувався голова. - А я думав - новий донжуан з'явився.
-Хіба у вас таких багато? - не втерпів Артем.
-Та ні - не багато, але є. Жора Віцин. Півроку, як до села прибився...
-Жора Віцин? - перепитав Яровий. - То його справжнє прізвище?
-Ні. То в нього таке прізвисько. А насправді він Георгій Острюков. А своїм видом схожий на артиста, от його і...
-А Комар? - запитав Яровий.
-Отакої. Ти й цього знаєш? Вони що, твої кореші? Що, вже знюхався з ними? Обмили твоє прибуття?
-Хм - м... Та ні. Просто...
Він не договорив, до кабінету зайшла секретарка.
-Що там за гамір, Людо?
-Знову ті лоботряси до вас. Комар і Жора...
-Нехай заходять.
-Так вони ж уже «на мазі».
-Давай їх сюди, я ще трохи підмажу, - Іван Степанович підвівся з-за столу. Богатирської статури, кремезний, а руки, наче шапки шістдесятого розміру.
«Цей точно «підмаже». Та так , що й не відшкребеш», - подумав Артем і почув від голови:
-Ти сідай і відпочивай, потім докажеш...
Штовхаючись, до кабінету втиснулися двоє. Артем одразу їх пізнав. Хлопці затупцювали на вході, переминаючись з ноги на ногу.
-Колюню й Жорюню, моє вам шануваннячко, - з іронією привітався Заліщук. - Вам щось потрібно? Давненько ми з вами не бачилися. Здається, останній раз був учора чи позавчора? Уже навіть і не пригадую.Так мені з вами цікаво. Ну, дуже цікаво. Що цього разу розумного скажете?
-Розрахуватися. І - баста. Напахалися, - промимрив Жора , - он у Комаря мозолі не тільки на руках, а й на ногах висипали. Так що, Степановичу, віддай нам гроші і ауфідерзейн...
Комаров, побачивши Ярового, здивувався:
-Ти диви, і залицяльник Підлісної вже тут як тут. Захисту прийшов шукати? Нічого не вийде. В кабінеті Степановича ми тебе не займемо, а от вийдеш…
Артем схопився на ноги.
-Я зараз так відлупцюю, - процідив крізь зуби, - що тебе із Віциним, чи як там його, не те що Підлісна з Комаровою не пізнають, а й рідна матір не здогадається, хто перед нею. Силачі знайшлися! Ви на себе подивіться у дзеркало - три дні до здоху…
У нього заграли біцепси під сорочкою. Міцно стиснулися кулаки.
-Ви мені сьогодні добряче набридли! Ще одне «горбате» слово, і я за себе не відповідаю. Вибачте, Іване Степановичу, але справді вони мене дістали.
-Ось бачите, «хіпаки», - додав Іван Степанович. - Цього не злякаєте, а писки ваші будуть точно набиті… Може, й ще дещо повідриває. Запросто! Тоді точно нікому не будете потрібні.
Чи переконливість голови, а може, войовничість солдата подіяли на Острюкова та Комарова.
-Гаразд, - присмирнів Микола. - Потрібна мені твоя Олька... Я із своєю Дзін... Дзен... Тьху ти... Славкою не знаю, що робити. Вона вже мене до себе не підпускає…
-Відлучила, значить. І правильно зробила. А що з тобою, п’яндилигою,робити?..То гроші, кажете, вам віддати, - помітивши, як охолоняє Яровий, звів на попередню розмову Заліщук. - А за розбитого трактора - хто заплатить? Ви, чи Плюшкін?
Лице в того враз зблідло. Артему здалося, що й голова ще дужче побіліла.
-Я тебе запитую, Георгію, хто плататиме?
-Ви не кричіть, Іване Степановичу, - не втихав Комаров. - Зараз уже гласність і демократія. Ав... Ав... Цур йому, - Микола наморщив лоба, напевне, пригадуючи якесь слово.-Ну, оце, як його... начальственне руководство вже скінчилося.
-Ав - тю - ро - тю - ризм! - вишкріб із пам’яті Жора.- А шо, хай Плюшкін заплатить. Він же любив кататися.
-От, і я кажу...
-Ну ви, п'яні філософи, - занервував Заліщук. - Марш звідси, щоб і духу вашого тут не було. Школу прохукали, молодість пропили…Доки трактора не доладуєте, щоб мої очі вас не бачили, - тоді до Миколи: - У тебе ж Дзвінка, як сонечко. А ти? Порося з поросяти. Ой, що це я поросят зобижаю. Ти не порося, ти гірше свинства. Геть звідси!
Уже в дверях Жора попередив Ярового.
-А з тобою, служивий, ми ще зустрінемося. Си - ла - ч не- ща - с - ний!
-П’янчуги! - вилаявся Іван Степанович, коли за відвідувачами зачинилися двері. - Я їм по тракторові дав. Бери - трудися. Заробляй гроші. А вони, шалапути, понапиваються і бах - то в стовп, то в став. А у Комара жіночка, як картиночка, за нею чоловіки, як бджоли за нектаром... А він - п'янь смердюча - з дня у день... І доньки, як лялечки!... І син!
Задзеленчав телефон. Заліщук підняв слухавку.
-Так. Що - що? Ти в своєму розумі, чи з похмілля? Киричок де? В якої тещі? Він - що, вчора оженився? А - а... жениться, то - інша справа. Зараз буду.
Поклав трубку. Розгублений посидів якусь мить. Потім швиденько поскладав папери докупи, відсунув рахівницю на край столу. І сам до себе:
-Ти бачив таке? Фіалка... З Фіалкою … нелади…
Потім уже до Артема:
-Торік шість з половиною тисяч кілограмів молока дала. А тепер ось... не врятують. І Киричка немає... До тещі, бач, забажалося. До майбутньої, - навіщось уточнив, і примирливо: - Це теж потрібно. Неділя все ж таки... По селектору викликав машину. Схопив плащ і хутчіш із кабінету. Артем , не знаючи, що робити, постояв, а тоді подався за головою.
-Іване Степановичу, - заглянув до кабіни - машина от-от мала рушати.-То може б, і я?
-Та сідай уже, - думаючи про своє, відповів Заліщук. - Доки Киричка привезуть, то Фіалка, може, і того... Дорогою Яровий запитав:
-Де ж ваші ветеринари?
-Четверо їх у нас, - трохи заспокоївшись, відповів Заліщук. - І всі з вищою освітою. Троє -дівчат, заміж повиходили, дітей понароджували. Тепер - домують. Тільки Федько Киричок лишився, та й той збирається женитися... Отака - то ситуація - патова.
Заскреготіли гальма, УАЗик зупинився. Заліщук і Яровий зайшли на ферму. Тут уже зібралися майже всі доярки.
-Ну що? - Іван Степанович схилився над коровою. - Де Підлісна? Це ж з її групи?
-Плаче, як дурепа, в соломі, - за всіх відповіла Воля Безпала.
-Хм - м, - Заліщук почухав потилицю, як примітив Артем, не вперше за сьогодні.
«Це в нього, мабуть, звичка така. А корова з її групи? Он як! Оля, а чи доля, дарує мені ще один шанс...»
Він також схилився над корівкою. Обдивився. Прощупав. Визначив - шлунок здувся. Розігнувся.
-Де кімната ветеринарів?
-Там, - махнула у кінець корівника Слава Комарова. - Але ключів немає, Киричок із собою забрав. Ми б і самі її залили. І без тебе, солдатику.
-Цить, - гримнула на неї котрась із доярок. – Зараз жарти ні до чого. Треба Фіалку рятувати.
-А я що - проти? - розвела руками Дзвінка. - Мені її теж жаль. Артем з усієї сили вдарив ногою у двері, ті швидко й піддалися. Яровий швиденько знайшов потрібний розчин і повернувся до корови. Допомога була вчасною…
Витер руки об віхоть соломи, хтось простягнув йому рушник. Посміхнувся до спантеличених доярок, вибачився перед Іваном Степановичем:
-Двері доведеться нові вставляти, так уже вийшло...
«Недарма він схопився з піжонами, - з повагою подумав Заліщук. -Такого не так легко звалити», - а вголос жартома:
-За рахунок Підлісної зробимо. Нехай виставляється.
Артем попрямував за головою до машини. Проходячи повз стіжок соломи, почув чиюсь присутність. То була Оля. Схилився над дівчиною, яка, обхопивши голову руками, схлипувала.
Зачувши кроки, вона підняла голову. Глянула прямісінько в очі Артема. Того наче струм ударив.
-Ти чого?
-Що?
-Та нічого, Артемку...
Далі буде.