Продовження повісті ІВАНА ЖИТНИКА «Життя в оренду». Попередня публікація в розділі ЛІТЕРАТУРА 28 грудня 2019 року.
ЖИТТЯ В ОРЕНДУ
Повість3.
Лукавому, і ницому, і гожому
Дух забива в солодкій суєті:
О, Боже мій! О, Боже мій! О, Боже мій!
Єдиний мій, о, Господи! Це - ти…
(Михайло Шевченко, «Молитва для двох»)
Коли до ферми почали сходитися доярки, Артем і дід Фадей, так він відрекомендувався хлопцеві, сиділи в кімнаті відпочинку й гомоніли.
-Ти, хлопче, нічого собі, - похвалив солдата дідок.
-Такого й хрестили, доки в кип'яток не впустили, - віджартувався хлопець.
-Е, не кажи. Душевних людей я здалеку бачу. Можна щитать - наскрізь. А ледацюг і п'яндилиг - за тищу кілометрів нюхом чую. Ти не знаєш діда Фадея. А от узнаєш - тоді, - він зненацька затнувся, мовби з наскоку боляче вдарився об сучок. - А ти звідки взявся такий бідовий? Щось твоя фізіономія мені начебто знайома. Позату неділю був у райцентрі, біля міліції. Там ото картинки розвішують…Ну, такі… «Їх розшукує міліція». То начебто і твоя там є…Точно. Ану повернися у фас…так…Тепер у профіль…
-Звідки ви такі слова знаєте? - здивувався Артем.
-Хронтовик я. Розвєдчик…Знаю і про фаси, і про профілі…
Дідова раптова реакція, його зовнішня войовнича суворість розвеселили Артема. Та все ж застеріг старого:
-Не сумнівайтеся в мені. Не фантазуйте. Із війська я, діду.
-То кажеш, з армії, - ще більше насупився Фадей, - а я щось не пригадую тебе. Мотренко - в армії, Степанюк - на хлоті, Христюка недавно випровадили. Усіх знаю, а тебе - ні. А знаю я в селі всіх - від новонароджених до столітніх...
-І багато ж їх у селі? - не приховував, що дражнив діда , Яровий.
-Кого ... їх? - не второпав той.
-Ну, цих... столітніх...
Дід Фадей схопився на ноги, у руках - палиця.
-Ти... ти полегше.... полегше, хлопче, - готовий от - от кинутися на Ярового.
Артем аж високо підняв руки вгору.
-Здаюся, дідуню... Пожартував я...
-Бачу, що до шуток охоч... А мене нашо дражнити?
-Все, більше - ні... Не тутешній я...
-А - а, - почав заспокоюватись Фадей. - У гості, чи як?
-Та як і сказати...
Він зиркнув у запилене вікно, на якому в павутинні безсило борсалися мухи.
-Непорядок тут…
-Де «тут»?- не зрозумів Фадей.
-На вікні. Мухи сидять…
-Ага. Сидять. Бо ж літо. Ганяю я їх, ганяю, а їм, ач, нікчеми, хоч би що…Ось дівчата витруть вікно і мух приберуть. Ось побачиш…Так воно й буде. А мухи? Що - мухи? Тепло ж тут, от і прижилися…
Сонце вже блюдцем вибилося на крайнебі. Яровий устав, пройшовся невеличкою кімнатою - туди - сюди.
-Я от, діду, правду вам скажу. Приїхав... женитися, - і аж ніби похвалився своїми білосніжними зубами.
Дід Фадей плюхнувся на лавку, кашлянув від розгубленості.
-Те-є... Женитися?! Ну й молодчина! Дівки в нас роботящі. А красиві! Хоч картини з них малюй. Я б сам до них позалицявся, та куди мені - підстаркуватий уже. Не дай Бог, баба моя довідається. Все - хана мені. Кришка!..
Ти не знаєш моєї баби! Як дівкою була, що вогонь у перемішку з димом і... перцем. Я за неї через день з парубками навкулачки лупцювався. Відвоював! А зараз! Пилорама: пиляє й пиляє... А до кого свататися приїхав, якщо не секрет?
Артем якусь хвилинку обмірковував: казати чи ні? Тепер, правда, немає сенсу повертати голоблі назад. Наступний поїзд їхатиме тепер не скоро …
-Та тут така ситуація, - почав . - Писала мені одна до армії. А чи живе вона в селі, чи ні - я навіть не знаю. Солдатам багато хто пише, та не всі це особи реальні, дехто заради забаганки листується, дехто з цікавості.
-Щось я нічого не второпаю, - перебив його дід Фадей. - Ти мені конкретніше розтолкуй.
-А що тут толкувати? - тепер уже не зрозумів діда Артем.
-Ну, і як її… фамилія?
-А-а, - розуміюче «заакав» Яровий. - Оля Підлісна. Чули, мо'?
Дід Фадей ляснув себе по колінах. Схопився з лавки, потім знову сів, кинув ціпок на підлогу, нахилився, підняв. Здивуванню його не було меж.
-Оце, учудив! Чули, мо'?! Чули, мо'?! - затараторив крізь сміх, аж сльози виступили на очах. - Лихий би тебе попутав. Олька, то...
-Що - Олька? - стрепенувся Артем.
-Ой уморив! - все ще сміявся Фадей. - Йой…доконав... Олька....Олька!
-Що - Олька? - знову повторив парубок. - Гу - ля - ща? - не знаючи чому, запитав по складах.
Дід нараз принишк, витираючи зволожнілі очі.
-Ти що? Яка вона гуляща? Хто тобі таке сказав?
-А чого ж ви смієтеся?
-Бо Олька Підлісна - то моя....онука!..
Хлопець прикипів на місці. Оце влип! І буває ж так у житті, наче в кіно. Він аж зіщулився, язик наче паралізувало, тож від здивування тільки й роззявив рота.
Обидва були ошелешені. Дивилися один на одного - і не бачили. Мовчали, наче щойно зіграли в дитячу гру - замри.
Із такого стану їх вивели доярки Воля Безпала та Дзвінка Комарова, які зайшли до кімнатки.
-Ти диви! У нас гості! - здивувалася Дзвенислава. - Солдатик! Який же молодесенький та красивесенький, наче квітка навесні, - аж проспівала, змовницьки зиркнувши в очі Артему. - Видать, ще один женишок прибився. І чому я, дурепа, так рано вийшла заміж... Ти живий, а чи п’яний? Чого мовчиш? Дзвінка була родом із Закарпаття, сюди вона щороку приїздила сапувати буряки. Тут і зустріла свого судженого, і заміж вийшла.
Артем, наче зі сну випурхнув від цих слів. Зніяковів, зашарівся і зовсім принишк.
-Та заради такого красеня я готова й Миколу залишити,- вела своєї «гуцулочка».
-Ти чо', Славко, - врешті - решт оговтався Фадей. - Тіпун тобі на язик. Ох ти й оса! Так і хочеш вжалити! Ану цить! Ось скажу Миколі, що молодесеньких заманюєш, то він так тобі всипе, що одразу охота до залицяння відпаде...До сьомих віників запам’ятаєш…
-Та що ви кажете, дідуню. Про які ви «сьомі віники» гутарите? Мій Микола до того допився, що в нього уже не я, а чортики перед очима... І не оса я, - весело розсміялася, - а юнка чарівна, лебідка сизокрила, берізка світлокоса. Ачей, солдатику, чи не правду я кажу?
-Мо', й правду, - буркнув Артем і ще більше почервонів.
-Тоді обійми мене й поцілуй, - заграли блискітки в карих Дзвінчиних очах. - А може, зразу і в солому? Я вмію кохатися. Ох, як я вмію і кохати, і кохатися! А от, жаль, - розвела руками, - ні з ким. Мо’, б з тобою? Га?
Закректав дід Фадей, сплюнув від невдоволення.
-Фу, яка вульгарна, я й не знав. Кинь дурня валяти, молодице! - вже зовсім розсердився старий. - «Кохання, кохатися…»
-А хіба в гною та кислому силосові, а ще й з п'яницею - ледацюгою не завульгариш, не звихнешся з розуму? - Дзвенислава впритул підступила до «охоронця моралі». - Мужика охота, дідуню. Справжнього, чистенького та красивого. Ось такого, як цей женишок! Красень! Уй - ю - ю!...
І крутнулася на гостренькому каблучкові, трохи зачепившись грудьми за Артема, зустрілася з вкрай спантеличиними його очима. У нього від такої близькості аж кров зашугоніла в скронях.
«Ще свідомість втрачу. Тьху ти... Оце втелющився. Ох і перси ж! Гарячі й тугі. Ох!..».
-Ти б не торохтіла, Славко, - вже примирливо осмикнув Комарову дід Фадей, - йшла б до Коханої. Кудрявчика треба доглянути...
-Правда?! - сплеснула в долоні та і миттю кинулася до корівника. Одразу все й вивітрилося з голови оте залицяння. За нею - Безпала.
Воля вже в дверях обернулася й кинула:
-А взагалі - то, дідуню Федюню, бабусею Оксаною вдома командуйте, а не нами! Так буде спокійніше для вас. А ми кого захочемо того й спокусимо. Ми ще - молоді і дуже привабливі та соковиті. Правда ж, солдатику?...
-Ох ти й мокрофістка! - дід Фадей схопився за ціпок. - Ти ще й насміхаєшся зі старого?! Потрапила б ти мені до рук…Отак би, - силкувався щось швидко пригадати, але не міг.- Отак би…Ага років п’ятдесят тому назад.Ага, точно - п’ятдесят! Отоді б узнала, який я козацюра був! Ого - го!.. -Ага ж, обов’язково взнаю. Сьогодні ж у баби Оксани розпитаю, - і від Безпалої й слід охолонув, лише дзвінкий сміх покотився.
Від гарячих дебатів у Фадея геть зіпсувався настрій.
-То ти насправді, чи як?! Бо ж бач, які вони посмішниці. З будь - якого чоловіка, нікудишнього півня зроблять.
-Та бачу, - вже отямився від спроби «спокусити» Артем..- Чесно?Я навіть і не знаю, - стенув плечима. - Якщо одне одному сподобаємося...
Старий дістав кисет, люльку, набив її махоркою, запалив.
-Сподобаєтеся, - запевнив хлопця. - Онука не така, як оці «мокрофістки». Вона - роботяща, чепурна, красива. І головне - спокійна. Не така, як моя Оксана. Слава Богу, вдалася не в неї, а в мене...
«Нічого собі спокійний», - хотів було підначити старого, та в цей момент Фадей підштовхнув його до виходу. Минули телятник - і до корівника.
-Ага… Он вона, - старий указав на струнку дівчину, яка поралася біля корів, підключаючи апарати. - Йди до неї з Богом...
Та в Артема ноги налилися чимось важким. Він, наче й хотів їх переставляти. Та - ані руш. Хоч руками пересувай. Тим часом Підлісна промовляла до корів, наче до тямущих істот. А молоко цівкало й цівкало в апарати.
-Сьогодні, дівчатка, треба по пуду надоїти. Чули, що вчора наш татко, Іван Степанович, сказав, чи не чули? Та «дівчата» мовчки щось жували і не звертали уваги на настанови доярки.
-Робите вигляд, що не чули? - перепитує Оля й зупиняється перед рябенькою коровою, вичищеною, аж лискучою. - А тобі, Фіалко, півтора пуда моньки треба віддати. Он які, знач, справи в нас.
Дівчина й не помітила, як до неї з протилежного боку корівника, підійшли Воля та Дзвінка. Та так тихесенько, що й соломинка під ногами не тріснула.
-Чи знаєш, Олюнчику, - зашепотіла на вухо Воля, - хто до вас приїхав?
Підлісна здвигнула плечима. Оглянулася навколо. Потім глипнула на жінок.
-Ніхто.
-А з дідом Фадеєм хто то? - встряла в розмову Комарова. - Такий статний, красивий. Аж мені закортіло його обійняти…Запросто поміняла б на свого Миколу...
-Ви про що, дівоньки?Я...не бачила нікого, їй - бо, - заприсягалась Ольга.
-У кімнаті відпочинку, мов голуби, примостилися, - засміялася Безпала. - Воркують та й воркують. Мабуть, дід Фадей тебе нахвалює…
4.
У Ярового все ще тремтіли ноги. Стояв він і досі, мов укопаний, за купою накошеної трави. Ось повз нього пройшла заклопотана молоденька доярка в білосніжному халаті. Вона відчинила двері до відпочивальні . На лаві сидів дід Фадей, безтурботно посміхаючись.
Його погляд звернутий у стелю. Здавалося, мине хвилина, змахне дід руками, ні, не руками, а крилами, і злетить над старими столами й не так давно пофарбованими лавками. Злетить, наче метелик, - легенько й красиво. Випурхне з «ленінської кімнати», пролетить над коровами, випурхне з сараю і здійметься над Криничками. І всі тоді зрозуміють, що Фадей Підлісний - не просто дід Фадей, а справжнісінький птах, який любить небо, волю. Він буде поруч із сонцем. Насолоджуватиметься його теплом. А люди? Що люди? Їм ніколи не зрозуміти, що таке справжня свобода… «Мрійника» вивела із запаморочення онука Ольга.
-Хто до нас приїхав? - запитала з порога .
-Я вже здіймаюся. Я вже здіймаюся увись…
-Егей, космонавте, я вас запитую - хто приїхав до нас?
Нарешті дід Фадей «приземлився». Старий зрозумів, що парить не в небесах, а сидить за тим же старим, як і сам , столом, на недавно пофарбованій лавці. .
-Га?!
Та Ольга, перевівши погляд на сусідній стіл, на якому лежав військовий картуз, знову запитала:
-Хто до нас приїхав?
-А ти хіба нікого не помітила ? - старий кашлянув у кулак. - Білобрисий якийсь прибув. Солдат. Каже: женитися на вашій, діду, Ольці хочу. От шалапут! Може, очманілий? А форма так, для прикриття. Зараз усе може бути. Мо’, він дезертир? А може, диверсант? У війну їх стільки переловив! А я, старий пеньок, повірив. Утік, мабуть, коли тебе побачив, не сподобалася, видать, йому. О! - його погляд упав на стіл. - Картуза навіть забув...
-Що це ви, дідуню, - посуворішала онука, - мною, наче телицею, на базарі торгуєте?
Повернулася, щоб піти і... ой! Двері перегородив високий солдат - голова впиралася в одвірок.
Дівчина від несподіванки прихилилася до стіни. Таке відчуття - в холодну купіль занурили.
-Ти!.. - сказати більше забракло сил.
-Я...
Дід Фадей хутко зазбирався й почовгав повз враженого Артема у корівник, промовляючи на ходу: «Ич ти!Молодість!...»
Ольга вірила й не вірила - все так несподівано, неждано. Мовчала. Мовчав і Артем. Де й поділися слова, які заздалегідь виношував, мріючи про зустріч. Та через раптовість з голови все вивітрилося.
«Що ж їй сказати? Що ж сказати? Ага! Ні, це не те. Що ж тоді?!».
Першою оговталася Ольга. Підвела голову, глянула полохливо на Артема.
-Ви... ви... ти... серйозно до мене?
-Не... не знаю, - не знайшовся, що відповісти Артем. Ольгу кинуло в холодний піт, потім - у жар.
-Тоді, повертай туди, звідки прибув. Надумаєшся - напишеш. Адреса в тебе є. А мені ніколи, корів треба доїти.
-Куди ж їхати? – парубок теж несміливо глянув у Ольжині очі, схожі на терен пізньої осені. - Ніде й ніхто мене не... чекає...
-Як? - спохватилася дівчина. - А вдома?
Артем узяв зі столу картуз, потім - валізу й попрямував до виходу.Зупинився і тихо сказав:
-Немає у мене... дому...
Далі буде.