Продовження роману ІВАНА ЖИТНИКА «З А Д З Е Р К А Л Л Я».
Попередні публікації у розділі ЛІТЕРАТУРА за 18, 19, 26, 28 листопада, 03, 06, 16, 21 грудня 2018 року, 01, 11, 22, 26 січня, 19 лютого, 03, 13 березня, 05, 30 квітня, 20 травня, 17, 28 червня, 9 липня 2019 року.
З А Д З Е Р К А Л Л Я
Роман
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ОВІД-Що за дзеркалом, панове?
-Задзеркалля…
Автор.
45.
«-Ви пам’ятаєте німецьку легенду про чоловіка, який помер, зустрівши свого двійника? Ні? Він з’явився до нього вночі на безлюдному місці, у відчаї заламуючи руки. Ну, от, я зустрів свого двійника минулого разу в горах. І коли перейду кордон, назад я не повернуся».
З ким він розмовляє? Наче поруч і немає нікого. А гори, гори? Він був у горах. Там, у Афгані. Туди він також перебирався через кордон. І назад не повернувся? Ні, назад він, начебто, повернувся. Не відразу додому. Спочатку - в госпіталь… Але яким був? Знівеченим, зраненим, без сил та здоров’я.
І не дай, Боже, там - у пісках та горах перебувати. Гори-сірі і слизькі, піски - чомусь такі ж сірі, але гарячі. Чи то йому тільки так здавалося. Ні, не здавалося. А в повітрі - далеко за сорок. І, звичайно, з плюсом… І оте затемнення місяця. Це коли було? В 198…році…Так, так повне затемнення місяця. Пізно ввечері, він пам’ятає навіть годину - 23.00. Передчуття? Саме в ту мить глянув на годинник. І тут почалося - подув сильний вітер, розпочалася пилова буря. А шакали здійняли такий вереск, що волосся на голові піднялося «дибом».
…А після затемнення гробова тиша. Ух! І стало якось моторошно і не по собі. Жоден фільм жахів, який він бачив потім у житті, здавався, якоюсь спокійною казкою після тієї «затемненої» ночі…Скільки вже років минуло відтоді, а перед ним - потухлі очі хлопців. А в них – ні, не страх, в них - темнота і якась безнадія, до дембеля ще далеко. А «місячне затемнення» - одна з перших ночей у чужій країні… А наступного дня був бій з душманами, нерівний, нежданий бій. Після якого семеро хлоп’ят так і не піднялися… Затемнення - поганий знак?
А зараз де він? І з ким він розмовляє? З військовими. Звідки тут взялися військові?
«Юрба, перелякана й здивована, розступилась, і солдати кинулись на невеличкий гурт людей, що стояв коло сходів палацу. Овід витяг з-під сорочки пістолет і стрельнув не в загін, а в шпигуна, що рушив до коней. Той упав навзнак з перебитою ключицею. Слідом за першим пострілом пролунало ще шість, змовці посувалися ближче до прив’язаних коней».
Він стріляв не вперше. Він звик до цього ще в Афгані. Бо на війні, як на війні - якщо не ти, то тебе. І «зівання» тут - це твоя смерть. Він про це пам’ятав і прагнув завжди вистрілити першим…На війні, як на дуелі, або - ти, або - тебе…
«Але коли перед Оводом стала постать у пурпуровій рясі, він раптом похитнувся. Рука з пістолетом опустилась. Ця мить вирішила все. Овода враз оточили й кинули на землю. Ударом шаблі вибили з рук зброю. Марконе стиснув кобилу шпорами. Позад нього вже стукотіли копита кавалерійських коней, затримуватися було безглуздо. Повернувшись у сідлі, щоб пустити останню кулю в зуби найближчого переслідувача, Марконе побачив Овода з закривавленим обличчям під ногами коней, шпигунів і солдатів і почув дикі прокляття переможців, крики тріумфу й люті…»
Йому було боляче… Все зранене тіло пронизував несамовитий біль. Гуло в голові і безпощадно нило серце. Зранена рука, мов якийсь непотріб, здавалася, - задубіла. Він хотів було щось прокричати, в тому смислі : «Ви - іроди! Я так просто не здамся!».
Проте щось всередині горла перекрило дихання і він тільки прогарчав. На більше не вистачило ні сил, ні духу…
Він кудись летів, кружляв над горами, зависав над ущелинами. Потім - падав, падав, падав. Куди? Очі різав пісок, він їх заплющив, щоб вберегти від піщинок. І раптом не місячне затемнення, а сонячне…В заплющених очах, мов їх хто облив кип’ятком, - нестерпно запекло. Він спочатку застогнав, а потім - закричав, а чи то загарчав…
46.
Бренькнув дзвінок на дверях. Борька підійшов до них і відчинив. На порозі, як і здогадувався, - Горовий. Орест, він же - Динаміт і друг дитинства.
-Привіт, братухо! - з приязною гідністю привітався Динаміт.
-Привіт! - міцно стиснув руку друга Шаригін.
І вони обидва посміхнулися. Потім обнялися. Ледве визволившись із кріпких обіймів друга, Шаригін промовив, рушаючи до зали:
-Ну ти, ведмідь!
-Кент, що ти кажеш! Ти - не ведмідь? Ти - ведмедище!
-Обидва ми - ведмеді - підсумовує Борис і помічає, що друг без кількох передніх зубів. - Що із зубами?
-На чемпіонаті Європи їх позбувся…Ось так…Капа випала, а француз - суперник мене по зубах…Ось так…Ну біс з ними - із зубами…Хотів відремонтувати, так ти ж подзвонив…Ну що в тебе стряслося? Розказуй. А то в мене часу немає. Сам знаєш - чемпіонат світу на носі…Тьху ти, на зубах, - пожартував, сідаючи в запропоноване Борисом крісло. - А на нього потрапити не так і просто.
-Я що, не розумію? Не знаю з чого й почати, - зітхнув Шаригін.
-З початку й починай, - підбадьорив його Горовий.
Борис Шаригін задумався. Він ще твердо не знав: чи втягувати друга в свої діла, а чи ні. Адже, дійсно, Орест - класний боксер, чемпіон Європи, збірник номер один у країні. А тут ще й чемпіонат світу, як він каже, «на зубах». Може, відмовитися від його послуг, доки ще не пізно?
-Серйозний «базар», - нарешті промовив і помітив як змінюється обличчя Горового. Орест напружився, наче пружина, яка в будь-який момент може розпрямитися і тоді чекай болячого удару.
-Ну, то викладай. Жду.
-Братва з «Орлеану» мені «стрілку забила».
-Он як! - підскочив у кріслі Орест. - Викладай на чистоту. Динаміт слухає…Динаміт завжди допоможе.
-То ти зі мною?! - вражений такою реакцією друга випалив Шаригін і грюкнув кулаком по журнальному столику, який ледве не розвалився.
-Заспокойся. Сідай. Помізкуємо…
47.
Оксану Красюк до свого офісу неждано для неї запросив Збарук. Після тих нових обставин, які не так давно відкрилися, вона й сама була вже ладна зустрітися з ним. Але ж не напрошуватися…Вона в душі вже погодилася: так, Збарук її батько. Рідний. І від цього нікуди не дінешся. Мабуть, і мати невірно себе повела, коли помер також …її батько. Можливо, тоді б і в неї, Оксани, життя іншою дорогою помандрувало. Кращою. Щасливішою. І не довелося б увесь час захищати себе від інших - захистом був би батько - Збарук Петро Петрович.
З іншого боку - не можна й матері дорікати. Вона все робила, щоб вберегти своїх дітей від нещастя, обом дала вищу освіту, хоча це для неї було не так і легко. Не змогла вона зрадити свого чоловіка. Не могла. Навіть, мертвого не могла. Вона все своє життя залишалася з ним поруч.
Після його смерті - щотижня ходила на цвинтар. Такі в неї принципи - не зраджувати. А те, що колись давно трапилося в неї зі Збаруком - це, дійсно, було кохання. Чисте і світле. Від такого, як відомо, народжуються здорові і бажані діти. А от чи щасливі? Та, впринципі, кожен розуміє щастя по своєму…
З цими думками Оксана й зайшла до кабінету Збарука. Він, як і завжди, сидів над якимись паперами, вірніше документами, уважно вивчаючи їх. Підняв голову. Посмішка нараз засяяла, хоча вже й не на молодому, але доволі красивому чоловічому обличчі. А глибоко посаджені очі одразу ж пронизали Оксану. «Як і попереднього разу», - пронеслося несподівано в голові.
Та тепер, видно по ньому, Збарук не збирався йти на перепалку. Та й навіщо? Секрети всі розкриті, таємниця вже ні для кого не таємниця. Він запросив присісти Оксану напроти себе й відразу:
-Оксанко, дочко - саме так звернувся до неї. - Я вже багато передумав. Не хочу, щоб все, що було в минулому перейшло на нинішнє, і не дай Бог, на твоє майбутнє. Я думаю, нам усім уже досить тих переживань, якщо не сказати недорочностей, які постійно всіх нас переслідували…
Красюк не перебивала, не вставляла слів, слухала мовчки, дещо схиливши голову. А Збарук продовжував:
-Нині дуже складе життя. І вижити в ньому складно. А, щоб досягти якихось вершин, практично - неможливо. Буду відвертим: уже все і всюди схоплено, розділено…Простим людям лишилися якісь крихти, за які вони б’ються і битимуться не на життя, а не смерть. В іншому випадку, в них не залишиться шансу не те, що на гарне життя, а й на таке-сяке існування…
Петро Петрович запалив цигарку, хоча й палить досить рідко. Тільки в надзвичайних ситуаціях. А це саме й була зараз така хвилина - важка. Оксана досі не промовила й слова. І від цього йому було ще важче на серці. Та він все ж таки вів далі:
-Я хочу, і скажу про це відверто, щоб ви з матір’ю, а також родина Степана не існували, а добре жили. Так, як ви на це заслужили, - він затягнувся димом, випустив його з легенів, та побачивши як Оксана скривилася, відразу й промовив:
-Я погашу.
Загасив ледь-ледь розгорілу цигарку об попільницю і несподівано для Красюк промовив:
-Всі документи щодо власника господарства я переоформив на тебе. Ти тепер - генеральний директор агрофірми «Колос ЛTД». Ось так.
Красюк ще не могла усвідомити чітко про що щойно сказав Збарук.
-Я…я… не розумію…ви про що? - нарешті запитала.
Петро Петрович вперше, скільки вона його й знає, посміхнувся і повторив:
-Ти, Красюк Оксана Павлівна - генеральний директор агрофірми « Колос ЛТД», яка розташована в селі Буйноцвіт. Зрозуміло?
-Не зовсім, - відверто промовила Оксана і більш ні на що не знайшлася, як запитати. - А ви?
-Я? - знову посміхнувся Збарук. - Я - виконавчий директор. Ти ж не будеш, надіюсь, проти цього рішення?
-Та…та - ні, - не знала що й відповісти Красюк. - Але є проблема…
-Яка, якщо не секрет?
Оксана відразу не могла відповісти. Хоча про цей, так би мовити секрет, вже дехто знав. Проте відразу не наважилася розповісти. Та, подумавши, що все рівно Збарук довідається, тихо промовила:
-Я - вагітна…
Тиша. Чути тільки як на стіні цокає годинник: тік-так, тік-так…
-Вагітна?! - аж підняв руки Збарук, не то дивуючись, не то радіючи. - Це ж добре. Я ж тепер дідусем буду. Так?
-Та воно то наче й так, - чомусь невесело відповіла Оксана.
-А батько - хто? Борька?
Тепер уже настала надзвичайна тиша, здавалося, що й годинник завмер і не чути його «тік-так». А повітря в кабінеті от-от трісне і утвориться вакуум, в якому-то й дихнути буде ніяк, тобто нічим. Чи воно так, чи, може, тільки так думалося Оксані, але вона на кофтині розстібнула кілька ґудзиків - дихати дійсно стало практично неможливо. Та зібралася з силами і знову тихо промовила:
-Дитина від…
Вона не доказала, як у двері просунулася голова Громова з його, як і завжди, «химерною» посмішкою. Він нею повертів - туди-сюди, наче когось, а чи щось шукав у кабінеті. Зустрівся з поглядом Оксани і ще ширша тепер уже іронічна посмішка розтяглася майже на все одутлувате його лице…
Далі буде.