Продовження роману ІВАНА ЖИТНИКА «З А Д З Е Р К А Л Л Я».
Попередні публікації у розділі ЛІТЕРАТУРА за 18, 19, 26, 28 листопада, 03, 06, 16, 21 грудня 2018 року, 01, 11, 22, 26 січня, 19 лютого, 03, 13 березня, 05, 30 квітня, 20 травня, 17, 28 червня, 9, 24, 30 липня, 06, 11, 18 серпня, 10, 21, 28 вересня 2019 року.
З А Д З Е Р К А Л Л Я
Роман
ЧАСТИНА ШОСТА
СРІБЛО-ДЕН-Що за дзеркалом, панове?
-Задзеркалля…
Автор.
64.
Останніми днями Сріблякова тягло на прочитання своїх записів. Щоденників, в прямому смислі цього слова, він не вів. А от окремі нотатки в нього були, коли він ще навчався в інституті, деякі записи під псевдонімом Срібло-ден він вів і в Афганістані.
Денис Родіонович усамітнився в дальній кімнаті будинку, де полюбив відпочивати наодинці, і вирішив пописати, а не втручатися в діла Романа з Пасічним та Громовим. Адже, то проблеми Душмана, а не його. Та й не сумнівався, той сам спроможний усьому дати лад.
Він розкрив записник і почав писати ( місяців два як не писав, не вистачало вільного часу), присягнувши собі: доки хоч кілька сторінок не напише про те, що й досі бентежить його душу й серце, в ніякі події, котрі відбуваються, і, мабуть, відбуватимуться в цьому домі, не втручатиметься.
«Навіщо я пишу? Кому буде це писання потрібне ? Мені ( дай, Боже, мені ще здоров’я), а чи нинішньому поколінню? Хоча, напевне, воно вже вимагає зовсім інших розповідей. Можливо, про це прочитають мої діти, надіюся - й онуки. І, справді, хіба їм не цікаво, чим у молоді роки захоплювався їхній батько, їхній дідусь?
Адже в наші юні літа практично ще не було кольорових телевізорів, ніхто не бачив комп’ютерів. Та у нас були азарт, енергія, юнацька «хватка», дружба, спорт. І радість від того, що ти твориш ( не в літературному смислі цього слова) реальні речі на цій землі, прагнеш, щоб кожен наступний день був кращим, аніж попередній. Ти, скажімо, вже відомий спортсмен і на тебе йдуть твої уболівальники, бо ти для них вже кумир, і вони обожнюють тебе. Але навіть, якщо ти ще не встиг для них стати героєм, все рівно в тебе радість, - ти робиш саме те, що тобі подобається. Ти - сильний, молодий і наполегливий!
Спочатку студентом педагогічного інституту я став якось непомітно. Сам приїхав (без батьків, звичайно) сюди, без будь-якої допомоги склав вступні екзамени. Хабарів тоді ще не давали, про них тоді ще не знали, розраховували на свій розум та набуті знання. На дорогу в мене був тільки радянський «червінець» - туди й назад. Гроші, я звичайно, беріг, витрачав по кілька копійок на день для того, щоб поїсти в студентській їдальні.
Повідомлення про моє зарахування прийшло через кілька тижнів і я став студентом фізико-математичного факультету педагогічного інституту. Повчився перший семестр, зрозумів - втрапив не туди. Незабаром «ікси» та « ігреки» мене повністю доконали. Бо ще з раннього дитинства мріяв писати - вірші писати (до речі, й писав), книги писати, журналістикою займатися.
Ще у випускному 8 класі на екзамені з української мови я писав твір на вільну тему «Твоя майбутня професія». Більше ніж на 20 сторінках обумовив свій вибір - стану письменником. Цим твором я дуже здивував вчителів школи, а ще більше інспекторів з райвно. Мої однокласники, в основному в своїх творах писали про майбутні професії - шоферів, доярок, свинарок, механізаторів. Словом, про сільські професії, бо всі жили в селі.. За це їм виставили добрі оцінки. А тут я, мов Омелько з конопель, зі своїм письменництвом: «Доброго дня, перед вами новоявлений письменник…»
Відвоювавши в Афганістані, я зустрівся зі своєю колишньою вчителькою російської мови та літератури Владою Пилипівною, яку дуже поважав. Вона й розповіла, що мій твір зацікавив екзаменаційну комісію. Проте, ніхто навіть не хотів і думати, що в селі «народився» письменник, який у майбутньому колись здивує їх. Бо в ті роки, здебільшого випускники, залишалися працювати в колгоспі і ніхто практично не прагнув «до високих матерій». Словом, начальство з райвно вирішило, що «випускник просто їм морочить голову».
Відмінної оцінки за свій твір не одержав, а через це не отримав і похвальної грамоти, і пішов до 9 класу. Хоча за її словами, а дещо й пізніше за висновками мого класного керівника, вчительки української мови Зої Артемівни (земля її пухом) твір заслуговував на «5». Та Бог з нею, тією «п’ятіркою» з української мови та літератури, бо ж я після десятирічки вступив не на філологічний факультет, а як відомо, на фізико-математичний…»
І тут до Сріблякова донісся шум та гамір з прихожої, і він зрозумів, що написання книги, незважаючи на велике бажання творити( і хай що не коїться в цьому домі), доведеться відкласти. А коїлося, він уже зрозумів, щось серйозне…
Коли Денис Родіонович вийшов зі своєї робочої кімнати, пройшов довгим коридором і переступив поріг прихожої, прямісінько перед ним лежало тіло…Володимира Пасічного. Воно не рухалося, але …відсапувалося. Майже в цю мить до прихожої відчинилися двері і на порозі виросла висока й доладна фігура …Джахара Гудаєва. Від такої несподіванки Срібляков майже оторопів. Проте, знаючи про несподівані приїзди Джахара, відразу й відійшов.
-Прівєт, брате! - Джахар, майже не звертаючи уваги на тіло Пасічного, переступив через нього й взяв у міцні обійми Дениса.
-Ну, что? Как ві тут бєз мєня? - поцікавився.
-Та наче нормально, якщо відкинути деякі проблеми, - відповів Денис Родіонович.
-Он что - пьян? - нарешті випустив зі своїх міцнющих обіймів Сріблякова, поцікавився тілом Пасічного, яке поволі підводилося з паласу. - О! Та етот мужик драпал только что от собак. Да? - подивився в скривлене обличчя Володимира.
Володьці нічого не лишалося, як на знак згоди хитнути головою і ледве промовити:
-Сучари ви всі!
-Он чего ображаєт? - не зрозумів озлобленості, та в яку ситуацію потрапив Пасічний, запитав.
У цю мить зайшов Оводов і також ледве не оторопів - посеред прихожої практично скорцюбившись не то сидів, не то лежав Пасічний, який так рвався зовсім недавно на волю, поруч з ним стояли Срібляков та Гудаєв. Роман обнявшись, також привітався з Джахаром. Дещо заспокоївшись, кинув погляд на Володимира і запитав:
-Як там на волі?
У його словах була іронія, Пасічний відразу її «розкусив», тому видавив із себе:
-Ви, лохи, мене не залякаєте! Ми ще зустрінемося з вами за межами цієї собачні, тоді й побачимо - хто на волі, а хто в лайні…
-За лохів, звичайно, відповіси, - Роман нахилився над ним і своєю здоровою рукою здавив шию Пасічного так, що той аж посинів і захрипів.
-С-су.., - більше нічого не міг осилити, перехопило подих.
-Це ви суки! - розуміючи про що хотів сказати Пасічний, мовив Роман Оводов. Він підняв Володьку, як мовиться «за шкірку», в цьому йому, правда, допоміг Срібляков, і зі злістю прошепотів. Я ж тобі, здається, казав і ще раз повторю: твій батько - партнер по бізнесу мого батька, викинув його практично на узбіччя життя…Зараз він продовжує прибирати все до своїх рук - ніяк не наїсться…Твої дружки - Кріт і Геракл «посадили» на голку мою зведену сестру Люсю…
-Яку Люсю? - дещо відійшовши від «збитого дихання», запитав Пасічний.
-Печоріну Люсю, - очі в Романа звузилися, стали злими й колючими. - Потім її зґвалтували. Потім …- він на якусь мить зупинився, та глянувши, в очі Пасічного крикнув. - Ледве не вбили! Дивом залишилася живою.!..То хто ж суки?! А мене? Твій «хрещений батько» Майстренко хотів засадити, або зробити все можливе, щоб я зник з цього світу, з цього життя - раз і назавжди. Але в мене є також друзі, - він обвів поглядом Гудаєва та Сріблякова, - мої наставники, які витягли мене з тенет смерті…
Роману стало важко дихати, він розстібнув комірець чорної сорочки і продовжив:
-Після тих днів я ніколи не надівав білого вбрання, тільки - чорне…Знаєш чому?
Володька розумів, що після такої тиради слів його можуть і «кокнути», бо, дійсно, звинувачення звучали вагомі, але причому тут він? Все те робив не він, ну, нехай так буде, що його підопічні, чи як він каже «хрещений батько», але ж не він…
-Ти слухаєш мене? - впритул до Пасічного підступив Оводов і очі ще більше звузилися і стали ще злішими. - У чорне я зодягаюся тому, що дав собі слово: доки не знищу всю вашу банду - у світлий одяг не вдягнуся…
-А-а…а-а…- ніяк не міг вимовити слів Володимир. - А-а…
-Та не «акай» ти, - перебив його Срібляков. - За «лохів» ти тепер точно відповіси…
-А-а-а, при чому тут я? - бачачи, що вся ця ситуація взагалі може вийти з-під контролю, нарешті запитав Пасічний.
І в цей момент на дверях, які вели із зали, з’явився …Гром. А в руках у нього…пістолет. В одну секунду, мов пантера, на нього кинувся Гудаєв. Антон не те, що не встиг натиснути на курок, але й торкнутися пальцем до нього…
65.
Громов закричав так, неначе його облили кип’ятком, а чи довбонули обухом сокири по голові. Хоча не голова, а його рука обвисла і ніяк не хотіла згинатися в лікті. А ще обличчям об палас протяг його Джахар. Від чого воно не почервоніло, а побагряніло, наче вечірній обрій перед морозним днем.
-Дякую, Джаха, - підступив до Гудаєва Оводов, подав йому здорову руку. - Але я тебе не встиг попередити - ствол не заряджений, а вірьовку на руках Грома я сам розв’язав …Ось тепер вони вже й разом. Маю на увазі, ці два лохи, хоча мені не зрозуміло чому саме так нас називає Пасіка…Та Бог з ним…Так от, тепер я їм проголошу звинувачення…
Обоє принишкли - Гром сидячи на паласі, Пасіка - напівлежачи, напівстоячи - там же. Вони переглянулися поміж собою , розуміючи, що почують про щось таке, на що не очікували. Мовчали поки що й Срібляков та Гудаєв, вони також не здогадувалися - про що зараз скаже Роман.
-Так от, тепер я їх обох звинувачую, - Роман дивиться їм у очі. - Обоє вони караються за те, що по черзі…
І Пасічний, і Громов натяглися, наче гітарні струни - торкнися, відразу й лопнуть.
-…по черзі зґвалтували ...Оксану Красюк, - рознеслися в кімнаті слова і застряли десь поміж усіх присутніх.
-Пхі -і, - першим знайшовся Пасічний, він уже став на ноги. - Чи й не злочин?! А я думав щось серйозне. А так…Подумаєш, шльондру трахнули…Та я таких як вона…
І поперхнувся, ледве не відкусивши язика. Удар в щелепу від Романа був такої сили, що у Володьки не тільки запаморочилося в голові, а на кілька секунд для нього взагалі було вирублено «світло». Він упав у «штопор». Тільки через хвилину ледве почав приходити до тями.
-Ти також так думаєш, як і він? - запитав у Громова Роман.
-Ні-ні, - Гром ніяк не мін второпати, що коїться навколо. - А ти звідки про такі деталі знаєш? Шльондра сказала? Але ж тебе я взагалі ніколи в місті не бачив! - почав підніматися з паласу.
Піднявся, обтрусив штани від ворсинок, потім - футболку.
-Тепер побачив? - запитав у нього Роман.
-І чого ти не здох?! - виплюнув кров з рота Пасічний. - Коли здохнеш, я тобі за тисячу «баксів» пам’ятник поставлю. Уродина!
-І я тищу додам! - Громов зло блимнув на Романа. - Геракл твою Люську за двісті доларів продавав усім бажаючим, - додав несподівано, а мені, як братану, за сто!...Ха! Нормальна, в принципі, баба…
Він нервово пересмикував головою. Та й було від чого. Ще кілька хвилин тому у його руках був пістолет, який необачно на столику забув Душман. У подумках безмежно радів, що за одним махом з усіма розквитається, вибереться звідси живим і непошкодженим. А їх, оцих, «душманюк», позариває. А от…Все так швидко трапилося, і,звичайно, не на його користь.
Тепер у нього смикалася не тільки голова, а й боліли душа та серце. Болю ще й додавав ніби не заряджений ствол, на який він так сподівався. Нарешті, йому стало доходити, що з цими «братками» краще не жартувати. А то «відтягнуть» так, що й кишки із живота повилазять. І ніхто того, тобто, його живота, вже не заштопає.
Гром нікого з цих харцизяк не знав ( на відміну від Пасічного, який з дитинства знав Романа), тому й приймав їх за таких же «братків», як і вони, тільки з якогось іншого угрупування, можливо, з київського. Та коли побачив тут «чечена», який так швидко його «завалив», подумав, що ці «братки» - птахи високого польоту. Вирішив: нафіг перечити їм, краще в усьому підтакувати, а там - видно буде, може, їх уже й розшукують. Хай навіть менти - тільки б вискочити з пазурів цих хижих звірів.
-Так…так… було в мене з Оксаною…З Оксаною Красюк, - підправився. - Але я ще в неї зі школи…закоханий…Ми ж в одному класі вчилися…І я не міг ..не міг без неї…Та що там, хіба тільки я? - перейшов чомусь на скороговірку. - Всі хлопці у неї, блін, були «утріскані»…Ми всі за неї, практично щодня, билися - один з одним…
-Досить ностальгії! - обірвав його Срібляков. - Ти Оксану Красюк ґвалтував?
-Так!Так!...Він мені дозволив! - тицьнув пальцем у Пасічного. - Я ж у них, у Пасічних, охоронцем був. Інколи й мені від них дещо перепадало, - він замовк, а потім, наче, щоб не забути, додав. - Пасіка її першим трахнув, а я вже потім - так-сяк насолодився…
-Козли ви обоє! - підсумував Денис Родіонович. - За що і відповісте. По всій суворості закона. Нашого закону. Правда, кажу соколята? - звернувся до Оводова та Гудаєва.
-Так точно, товаришу полковнику! - у відповідь.
-Ви що - менти?! - засовався, мов карась на сковорідці, Пасічний, глянув на Романа. - Це ти їх, сука, сюди притягнув?
Коли б ми були ментами, вам було б краще, - тихо сказав Срібляков і всі затихли. - Значить, так: вся наша бесіда записана на відео. Це є доказ того, що ви ґвалтівники! Задзвонила мобілка. Денис Родіонович включив свою. Приклав її до вуха, слухав уважно, потім крикнув у двері:
-Хлопці заходьте.
На порозі, мов дуби, виросли - Шаригін та Горовий.
-Ну, блін! - занервував Пасічний. - Цю комедію ви влаштували всі разом?!
-Сучари! - прямо з порога викрикнув Борис і кинувся на Володьку. Від удару в голову, той завалився на палас і відразу й затих. Наступним ударом Шаригін змусив Грома тицьнутися знову обличчям у той самий палас, з якого ще кілька хвилин тому піднявся, і заніміти.
-Кенте, досить!
Цей знайомий, але вже майже призабутий голос, враз «отверезив» Шаригіна. Він оглянувся, і…
…Коли в Борьки на телефоні висвітився незнайомий номер, він не звернув на це уваги. Включив і відразу почув: «Часу мало. Я той шофер, який віз тебе автобусом після армії до Буйноцвіту. Пригадав? Треба терміново зустрітися. Записуй адресу». І все - більше нічого.
Після вчорашньої пригоди, яка трапилася в міському парку, - Шаригін уже нічому не дивувався. Як свідки, вони з Горовим дали показання щодо поранення Гармаша - Крота, хоча, що насправді трапилося, вони не бачили. Наткнулися на нього, коли той вже лежав поблизу лавки, під деревом. Взявши показання, їх відпустили. Потім - дзвінок.
Відразу вирішили й їхати, бо їхати було далеченько І тепер вони ось тут, і перед ними - один незнайомець, інший - уже знайомий Шаригіну водій автобуса, а також…
Далі буде.