Полян-Пилип Юрик є відомим поетом, письменником, журналістом в Україні. А ще він – непересічна особистість...
–«Дитинство пройшло в селі Баландине Кам’янського району на Черкащині, де він закінчив вісім класів середньої школи. Закінчив Звенигородський сільськогосподарський технікум (1975, Черкащина), Дніпропетровський сільгоспінститут, нині – Дніпропетровський державний аграрний університет (1983), відділення журналістики Київської вищої партійної школи (1989). Працював обліковцем рільничої бригади, агрономом, заввиробничим відділком колгоспу, журналістом районної газети (смт Томаківка Дніпропетровської області), обласної молодіжки «Прапор юності» (Дніпропетровськ), обласного радіо (Запоріжжя), міської газети «Запорозька Січ». Останнє місце роботи – редактор відділу соціальних проблем обласної газети «Запорізька правда». У цій газеті працював вісім років, вів сторінку гумору «Весела Січ» та літературну сторінку «Світлиця». Нині – позаштатний кореспондент журналу «Перець. Весела республіка». Так написано у Вікіпедії. Щось ще можете додати?
–Важко починати зі слів «на жаль». Але журнал «Перець. Весела республіка» поки що припинив існування. Сподіваюся тільки, що не надовго. У ньому я був префектом по Запорізькій області, постійно друкував там фейлетони, гуморески, байки, мініатюри…Нині – на пенсії. Пишу більше літературних творів, менше – журналістських. Хіба що зателефонують із якоїсь редакції чи Запорізької обласної організації Національної спілки журналістів України та запропонують кудись виїхати й написати. Ото й уся моя робота.
–Ви – лауреат премії журналу «Перець» та Міністерства культури України «Автора! Автора!» (1989, Київ), обласних конкурсів «Весела Січ» у Запоріжжі (1997, 1998, 2000, 2001 й 2005 рр.) та Всеукраїнських літературних премій імені Степана Руданського (1999, Вінниця), Степана Олійника (2007, Одещина) і Василя Юхимовича (2012, Коростень, Житомирщина), обласної – імені Петра Ребра (2017, Запоріжжя). Лауреат обласної журналістської премії імені Андрія Клюненка (2009, Запоріжжя) за висвітлення соціально-економічних тем. Нагороджений Золотою медаллю української журналістики (2012), Почесний журналіст України (2017). Яка з цих відзнак для вас є найціннішою?
–Усі ці відзнаки мені дорогі, бо їх давали не за карі очі. Хоча вважав завжди, що кожна така нагорода спонукає ще краще працювати, аби ніхто не сказав, що журі чи комісія були некваліфіковані, якщо відзначили саме ці твори. І все ж найціннішою, мабуть, є ота перша премія – журналу «Перець», де я був практикантом під час навчання у ВПШ. Зі мною проходив практику й однокурсник Володимир Мартинюк. Більшість слухачів тоді старалася потрапити в «Сільські вісті», «Радянську Україну», «Правду Украины», а ми – в «Перець». І наш куратор, перший заступник головного редактора журналу Володимир Захарович Чепіга так і сказав: «Я розумію, хлопці, що ви, мабуть, не просто сюди прийшли». І він, і Владислав Бойко, і Михайло Прудник, і Юрій Іщенко, і Володимир Бондаренко – ці чудові фахівці своєї справи стали для мене гарними наставниками. Вони повертали багато творів на доопрацювання, пояснювали, які акценти зробити краще. Одну з моїх гуморесок подали на цю премію. Я її отримав – 80 карбованців. На той час це була зарплата різноробочого в колгоспі.
–А скільки вже виданих книжок у вашому творчому доробку?
–Тринадцять. Дехто каже, що це – гарне число. Сподіваюся, що скоро я його подолаю.
–Ви – сатирик, гуморист… А як із лірикою?
–Перша моя офіційна книжка «Пісня волі», що вийшла друком у Дніпрі (видавництво «Січ») 1993 року була саме ліричною. У ній – лірика та вірші громадянського звучання. За нею йшли сатиричні збірки, а потім знову надійшла черга лірики. 2012 року видав збірку пісень на мої слова «Калина хортицька», а 2014-го – книжку лірики «Поклик Святослава». Звичайно, «чистим» ліриком себе не вважаю. Світлої пам’яті поет-сатирик Петро Ребро казав, що деякі лірики стрибають у гречку гумору – пишуть сатиричні твори. А я – навпаки, стрибаю в гречку лірики та громадянської лірики.
–А коли відчули, що прийшов до вас творчий дар?
–Може, це й банально, але ще в школі пробував щось шкрябати. Нікому не показував. А в технікумі писав епіграми на однокурсників. Скажімо, була така:
Наш Іван, наш Іван
Кучерявий, мов баран.
Він у нас дурачок
І здоровий, як бичок.
Мені тоді ще й п’ятнадцяти років не було, а той Іван уже армію відслужив. Він брав мою голову, затискував однією рукою, а другою давав, як він казав, «солдатської картоплі».
Навчалася з нами Ліда, огрядна дівчина, яка вже попрацювала трактористкою. Я написав таке:
Наша Ліда кусень сала
Жує серед ночі,
Аж пузяку розпирає
Й лізуть на лоб очі.
За це вона мені викрутила великого пальця на руці. Ото були мої перші «гонорари». Але найпершими все ж були мамині. Ще дошкільням я брав у братів чи сестри олівця й малював ним по стінах. За це отримував маминої лозини. А коли забілювала мою писанину, то завжди казала: «А щоб тобі писало бозна де!» Отак і досі пишеться. Тому точну дату, коли зрозумів, що писатиму, назвати не можу.
–У Вас дуже гостра сатира. Вона, як відомо, сприймається не всіма, хто її читає… Особливо тими, кого вона зачіпає… Були погрози?
–1979 року я поїхав до брата в Київ, узяв у міськдовідці адресу Павла Прокоповича Глазового (десятки творів майстра сам читав зі сцени). І ми прибули на вулицю Льва Толстого до його помешкання. Брат натиснув на кнопку, й поет відчинив двері. Привіталися. Він: «Вам кого, хлопці?» Кажемо: «Павла Прокоповича». Письменник одягнувся й запросив до квартири. Я показав йому свої гуморески. Окрім зауважень (фахових, конкретних), він тоді сказав: «Запам’ятайте, що сатирики довго не живуть». Тому я з тих пір готовий до будь-яких ситуацій, хоча краще, аби вони не траплялися.
Відверті погрози були від українофоба, на той час працівника органів МВС. Йому не подобалася моя проукраїнська, національна позиція. Він написав анонімку, в якій казав, що по дорозі додому (а я працював уже в Запоріжжі, а жив у Томаківці, за 30 кілометрів від міста) мене чекає тяжка й немилосердна кара. Я віддав анонімку голові Січеславського Руху Іванові Шулику, той – у СБУ. Знайшли! Тоді пишучі машинки були в органах на обліку. А він надрукував листа на роботі. Звірили й виявили, хто саме. Його за кілька годин відправили на пенсію.
Начальство діяло більш підло й тупо. 1990 року в районній газеті, де я працював, мені просто не давали друкуватися. Усі мої репортажі (вже не кажу про фейлетони чи гуморески) редактор носив у райком партії, а ті казали «нє пущать!» Із роботи мені просто запропонували піти.
Дехто з друзів каже: «І як ти не боїшся критикувати? У наш час це – небезпечно!» Відповідаю, що мені вже пізно боятися. Якщо, не дай Бог, мене ставитимуть до стінки, то буду дурним, якщо питатиму: «За що?» Бо написав стільки, що при сталіністах мене мінімум тричі розстріляли б.
–Ви половину життя прожили в СРСР, а половину в незалежній Україні. Як відбувся особистий перехід від «соціалізму» до «демократії»?
–Довго й боляче. Років три я виходив із КПРС. Потім казав дехто, що я як флюгер – почув, куди вітер віє. Але, на жаль, це було не так.
–Ви були комуністом… Навчалися у Вищій партійній школі. Потім така різка зміна позиції – засудження тоталіризму, комуністичних ідей тощо. Це що – усвідомлення неправильного минулого розвитку тодішньої країни, чи віра в те, що можна насправді збудувати міцну й демократичну Україну?
–Зміна позицій не була різкою. Так, до 1987 року я – досить відданий тодішній владі й партії комуністів. Мама моя пережила голодомор 1933 року, пухла з голоду. Вона розповідала, що тисячі й тисячі людей вимирали тоді в Центральній Україні, зокрема, на Житомирщині. Казала, що полягли мільйони невинних людей. Я їй майже не вірив. І тут «Огонёк» друкує «Письмо Фёдора Раскольникова Сталину». Я прочитав і зрозумів, що не партія, а саме моя малописьменна мама казала мені правду. Того року вступив у ВПШ. І коли поділився сумнівами щодо партії та її діяльності з однокурсником Олександром Міщенком (сказав, що пишаюся тим, що зробив народ під керівництвом КПРС, але ненавиджу її злочини), Саша запитав: «А чого ти сюди взагалі вступив і що тут робиш?» Вийшло, як у Леоніда Філатова: «Я давно антиресуюсь – ты не засланная к нам?»
А ще запам’ятав на все життя, як ми у ВПШ зустрічали першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького. Він приїхав, аби виступити перед нами. А мене лихий якраз притаскав тоді у вестибюль. І ось нас наполегливо «просять» відійти до стін, заходить кадебіст, за ним – Щербицький. По боках – ще шестеро охоронців, позаду – ще троє. Усі розглядають кожного з нас так, неначе ми – потенційні терористи. Вождя провели бігом до кабінету ректора. Виступив тоді Володимир Васильович перед слухачами партійного й комсомольського відділень в актовій залі. А журналістів посадили у великій аудиторії й туди транслювали виступ першого секретаря ЦК КПУ. І тоді я поставив перед собою Сашине питання: «А що я тут роблю? Це – мій керівник приїхав? Хто я йому? Мабуть, не соратник, а пришийхвісткобилі?» Або, як нас тоді величали, «подручный партии».
Так, скрипів зубами, але закінчив ВПШ, щоб ніхто не сказав, що був такий дурний, що й довчитися не зміг. Повернувсь у Томаківку, де очолив відділ районного радіомовлення. Але того партійного пориву, що мав до Києва, вже не було. Та й почав ставити питання собі: критикую радянську торгівлю, рабську працю колгоспників, а хто за цим усім стоїть? Та компартія ж! Саме її органи «кришували» торгашів і голів колгоспів, які крали й ділилися з райкомами та обкомами. І вже 13 серпня 1990 року я поклав партквиток. Не пошкодував про це потім жодного разу. А за рік і КПРС розпалася. Туди їй і дорога! Як казали тоді в народі:
Хай живе КПРС
На Чорнобильській АЕС,
На Аралі, в Сумгаїті,
Взагалі – на тому світі!
А далі довелося піти з районної газети й радіо. Влаштувався власкором у дніпровську молодіжку «Прапор юності», але через неправильну політику її керівників під час інфляції, вона благополучно наказала довго жити. Далі було Запорізьке обласне радіо, газети «Запорозька Січ» та «Запорізька правда».
У Володимира Малика в тетралогії «Посол Урус-Шайтана» є один із героїв – Сафар-бей. Цього хлопчика викрали турки в Болгарії, виховували в школі яничарів. Він там став старшиною, люто знищував болгарських партизан. А коли йому повернули пам`ять, він згадав, ким був, що звали його Ненко, показали батьків – він став працювати на рідну Болгарію.
У цьому хлопцеві я бачу й себе. Окупанти виховували мене в своєму дусі. Я став жовтеням, піонером, комсомольцем і комуністом, віддано служив у їхній армії. А коли зрозумів, що все це спрямовувалося проти України – вийшов із партії, став просвітянином і рухівцем…
–Нерідко зустрічалися з бійцями АТО/ООС… Які враження після таких зустрічей?
–Казав відверто й щиро, що для мене як письменника це – найкращі глядачі й слухачі. Їм я завжди дякую за те, що вони там – на передовій, роблять усе, щоб я не ховався в підвали від куль і снарядів, а сідав уночі на кухні й писав вірші, гуморески, тексти пісень тощо. Іноді було не по собі, коли бачив із автоматом невеличку дівчину в однострої, на дві голови нижчу за мене. Їй би дітей народжувати й виховувати, а вона пішла воювати за мене…
А ще ходив по селу Широкине. Там немає жодної вцілілої хати. Може, кілька десятків будинків є таких, де тільки вікна вибиті. Усі інші або наполовину, або зовсім зруйновані. То тут, то там із землі стирчать крильця мін, що ще не вибухнули. У зруйнованій школі в класних дошках – осколки снарядів. У селі ніхто не живе. Тоді подумав про тих, хто дуже хоче «русского мира». Жаль, що їм і по телевізору мало такого показують. А якщо пустити далі московську свиню – те саме буде й у нас!
Нам нав’язують кремлівську думку, що на Сході України йде громадянська війна. Нічого подібного! Недавнє інтерв’ю Дмитра Гордона з Гіркіним-Стрєльцовим спростовує це твердження. Сам Гіркін каже, що загін грушників і ефесбешників (до зубів озброєних 140 осіб) перетнули кордон із Україною й почали тут підривну діяльність – змушували переходити на бік Росії місцеву владу, органи СБУ й міліції, набирали з місцевих запроданців так зване «ополчение». Тобто, принесли нам «русский мир» на багнетах, як і сто років тому. І яка ж тут, питається, громадянська війна? Це – інтервенція! Приберіть із Донбасу російських офіцерів, донських і кубанських козачків, російське фінансування – завтра ж війна закінчиться.
–Ви особисто вірите, що Україна зможе стати однією з процвітаючих країн Європи? Чи й далі ходитиме по колу – одні політичні сили при владі змінюватимуть інші, потім «інші» віддаватимуть владу «попередникам», а народ біднішатиме й біднішатиме. А ті, хто при владі, багатшатимуть і багатшатимуть…
–Знаєте, тепер уже мало чому дивуюся. Хоча в Україну вірю, в її гарну долю – також. А на думку спадають слова з пісні Леопольда Ященка:
І поки всякі зайди
В нас будуть панувати –
Ані добра, ні правди
Не ждіть у рідній хаті!
Є в Запоріжжі «геморой» України – червоний директор, росіянин. Для нього Україна – дійна корова. Він розікрав велетень-завод, спонсорував антиукраїнське козацтво. І все йому сходить із рук ось уже три десятиліття. А влада реальна – в його руках. Такі як він постійно сварять між собою Схід і Захід України, проклинають бандерівців, якими в Запоріжжі й не пахло, а самі кладуть народні сотні мільйонів доларів у власні кишені.
–На вашу думку, чи є вихід із такої ситуації?
–Тільки справжня українська влада. Без червоних директорів, без рабів Кремля, без хохлів-безбатченків і яничарів, без чужоземних церков.
–Ви й досі маєте атеїстичні погляди?
–Ні. Я – віруючий. Хоча найвища Богиня моя – Україна. Це – без пафосу й самолюбування. Усі інші релігії й божества – нижче неї. І гасло окремих патріотів: «Віра, воля, Україна!» – неправильне. У поляків краще: «Ойчизна і гонор!» («Вітчизна і честь!»). Якщо кожен ставитиме поперед України Бога, якому молиться – буде тільки розбрат, бо в нас церков – ціле море і жодна насправді не наставляє прихожан, щоб любили ближнього, тобто, з іншої церкви...
Найсвященніша книга для мене – «Кобзар» Тараса Шевченка. Це – як Євангеліє для християнина чи Тора для юдея. Там чітко сказано, як діяти українцям. Скажімо, в часи боротьби:
Борітеся, поборете,
Вам Бог помагає.
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Або про наших найпідліших ворогів:
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люди,
Роблять лихо з вами!
Але згоден я і з Леніним, що саме релігія – опіум для народу. Додав би тільки: особливо чужа, коли вона стає бізнесом священиків. Звідки в людей, які проповідують: «Зняли з тебе свитку – віддай і сорочку!», взялися круті «мерседеси» чи «лексуси»? Звичайно, від тих коштів, що приносять забомболені парафіяни (часто-густо останню копійку несуть). Та чи їм (нігілістичним батюшкам) потрібна Україна? Ні! Гроші! А влада у них будь-яка – від Бога. Для мене ж влада від Бога – тільки наша, українська, вся інша – від нечистого!
–Що вас пов’язує з Сумщиною?
–Саме сумські письменники стали для мене гарними наставниками. Насамперед, Владислав Бойко (Василь Шукайло), Михайло Прудник, Василь Довжик. Коли в газеті «Запорозька Січ» вів тему Українського козацтва, то побував на святкуванні перемоги українців у Конотопській битві. Звичайно, ми повинні поминати полеглих під Берестечком, але гучніше треба святкувати такі перемоги як під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, а особливо – під Конотопом, де під орудою славного гетьмана Івана Остаповича Виговського здолали московську орду, розгромили її 35-тисячну кінноту. Краєзнавці показали мені річку Соснівку й болота, в яких тліють кості наших споконвічних ворогів.
Свого часу служив я в Івановській області в одному взводі й навіть в обслузі бойового забезпечення з Віктором Москаленком, педагогом і журналістом із Бурині. Із Сумщини був також там Микола Борошнєв. Жаль, Віктора вже немає серед нас, а якщо живий-здоровий Микола – хотів би з ним зустрітися через 42 роки.
Від тієї ж газети мав відрядження до Лебедина, де проводилися змагання лісорубів. А запорізьке підприємство «Мотор Січ» випробовувало там свої бензопили. Я виріс у Лісостепу, нині – в зоні Степу. Тому до лісів у мене трепетне ставлення. Люблю ліс.
Коли після армії потрапив на Дніпропетровщину (недалеко від Запоріжжя), то мені здалося, що приїхав у пустелю – навколо тільки поля, ні лісочка, ні ставочка, вдалині – лісосмуги. Але письменник Костянтин Сушко показав мені плавневу частину Хортиці. Це – оаза! Там – ліси й озера, не гірші, ніж, скажімо, на Волині. Тому іноді прогулююсь по Хортиці, відволікаюся від запорізьких димів.
–Ви вже на заслуженому відпочинку. Чим нині займаєтеся? Що пишете? Чи скоро вийде ваша нова збірка?
–Пишу й далі сатиру, гумор, поезію, прозу. А коли вийде нова збірка моя – знає, мабуть, тільки Бог.
–А взагалі, як живеться в Україні українському поету, письменнику?
–Нелегко. Хоча держава мала б дбати про нас як про проповідників української ідеї, про ідеологічних працівників. Адже ми зараз програємо найбільше саме ідеологічну війну. Тому справжні українські письменники чи журналісти могли б у цьому плані зробити більше, ніж усе міністерство Стеця. Адже свого часу нам розповідали, як вести контрпропаганду. Натомість гроші платять бозна кому, а людям телевізори й Інтернет подають фейки про наших воїнів. Колись я на передовій прочитав бійцям свої вірші, спрямовані проти Путіна та його кліки. Замполіт, який слухав це, сказав так, що всі чули: «Ось такі твори нам отут потрібні, як повітря». Це була для мене найвища похвала.
При всій моїй упередженості до радянської влади, вона знала ціну письменникові, особливо тому, який не йшов із нею на прю. Член Спілки письменників тоді забезпечувався додатковою кімнатою при отриманні квартири. Він міг у видавництві стати в чергу на видання книжки, отримати аванс і піти на рік на творчу працю – займатися тільки майбутньою книжкою. Тепер таких літераторів, які наперед укладають угоди з видавництвами – одиниці.
Натомість письменники видають книжки або за власні кошти, або за спонсорські. Причому, меценати просять їх не називати, бо цих благодійників обкладуть додатковими податками. В усьому світі за такі справи зменшують податки, а у нас збільшують. Ваш покірний слуга збирає копійки з пенсії й видає книжки, більшу частину яких потім роздаровує воїнам на передовій, у госпіталі, бібліотекам, школам, друзям. І я не один такий. Тільки в Національній спілці письменників України нас понад дві тисячі осіб.
Але найбільше, що ми втратили – книгорозповсюдження. Отут справді разом із водою вихлюпнули дитину. У СРСР якщо виходила книжка, то її розсилали в кожен книжковий магазин України. І тоді я міг купити твори, скажімо, закарпатського чи черкаського письменника, почитати, проаналізувати їх. Нині сам видав – сам і реалізуй. Поет Олег Гончаренко колись сказав у відчаї: «Хочеться винести всі видані мною книжки в лісосмугу й підпалити».
–Ви розповіли про привілеї радянських письменників. А що має член Національної спілки письменників України?
–Небагато. Найперше – право писати краще з кожним новим твором. Мене іноді запитують: що дає НСПУ? Жодних привілеїв. Нині спілок письменників – як собак нерізаних. В Інтернеті можна з ними познайомитися. Щоб стати членом багатьох із них, треба тільки прийти й сказати, що хочеш там бути. У деяких вам дадуть аркуш – напишіть заяву. І все. До НСПУ вступити нелегко. Спочатку треба видати дві книжки гарного художнього рівня. Далі кандидат подає заяву в обласну організацію НСПУ, бере три рекомендації письменників. Його кандидатуру розглядають на зборах обласної організації. Якщо дві третини проголосували «за» – претендент подає документи в Київ, у Приймальну комісію НСПУ. І якщо там його приймуть – він подолав планку, як стрибун у висоту. Якщо ні – планка впала. Тобто, відбувається самоствердження.
–Ви – член Приймальної комісії НСПУ. Там дуже жорсткий відбір кандидатів?
–Якщо книжки високохудожні, а тим паче оригінальні, – їхнього автора приймуть, можливо, й одностайно. Але буває, що рівень дуже низький, літературою твори назвати важко – навряд чи такий автор пройде. Буває, що члени комісії мають різні погляди на ту чи іншу книжку – зав’язується дискусія. А потім – обов’язкове таємне голосування. Хтось ставить плюс, хтось – мінус. Підбиваємо підсумки. Якщо претендент набрав дві третини голосів Приймальної комісії – його документи подають на засідання Правління НСПУ, яке затверджує або не затверджує рішення Приймальної комісії. Узагалі мої колеги в комісії – люди, які шукають щось гарне, вишукане, нестандартне, неповторне у творах кандидатів. Ставлення до віршів, оповідань, романів, повістей, драм, літературної критики – неупереджене.
Мені було приємно голосувати за мою однокурсницю по ВПШ Таню Сидоренко. Її книжки в комісії пройшли «на ура». Причому з 17 членів Приймальної комісії за неї проголосували 17. Це свідчить про «найвищий пілотаж». Порівнюю: коли в 2000 році голосували за мене, то один голос був «проти».
Не проходять тут автори, які мають антиукраїнські погляди (видно пана по халявах), хвалять кремлівських агресорів і їхніх посіпак. Бо спілка – українська, патріотична, а не манкуртська. Приймаємо й російськомовних, румунськомовних, польськомовних, угорськомовних літераторів. Головне, щоб був високий рівень творів і не було українофобії та іншого, що забороняють закони України.
–Ви створили Письменницький портал в Інтернеті. Будь ласка, коротко про нього.
–Там читач може знайти твори багатьох українських літераторів. Тільки сторінок українських гумористів і сатириків – близько шістдесяти. Підтримує портал Міжнародний фонд імені Павла Глазового, який очолює поет-сатирик Віктор Євтушенко. Я вдячний цьому Фонду.
–У дитинстві Вас звали Пилипком… Потім Ви стали Поляном-Пилипом… Чому?
–Вирішив додати собі ще й українське ім’я. Адже Пилип – грецьке, означає «любитель коней». А українські імена перекладати не треба. Полян – від поля, від народу нашого, який звався полянами. Або такі імена як Богдан, Святослав, Велимир, Вогнедар, Володимир, Миролюб – перекладу не потребують. А ще два імені було в мого видатного земляка Хмельницького – Зіновій-Богдан. То й подумав: «А чому б і мені не мати два імені?» Так з’явився в паспорті Полян.
–Щоб Ви побажали багаточисельній аудиторії читачів інтернет-порталу БУТТЯ і ЖИТТЯ (БіЖ)?
–Не відкрию Америку, коли скажу, що нормальній людині в усі епохи жилося нелегко. Нинішні часи – не виняток. Але наш класик Павло Тичина написав колись гарні слова: «Нам своє робить!» Отож, робімо гарно кожен свою справу. А під час виборів думаймо, голосуймо за нормальних проукраїнських людей. Бо жоден чужинець, жоден поневолювач, загарбник чи його холуй не дасть нам щастя. Вони не для того тут з’являються. Тримаймося й тримаймо Україну! Як заповів Великий Кобзар:
Свою Україну любіть,
Любіть її во врем’я люте,
В лихую, тяжкую минуту
За неї Господа моліть!_
А Володимир Сосюра стверджував:
Любіть у труді, у коханні, в бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою –
і вічні ми будемо з нею!_
–Дякую за цікаву та змістовну бесіду.
–Спасибі й Вам, й інтернет-порталу БУТТЯ і ЖИТТЯ (БіЖ). Будьмо!
Інтерв’ю взяв Іван Житник, член Національної спілки журналістів України.