Продовження роману ІВАНА ЖИТНИКА «З А Д З Е Р К А Л Л Я».
Попередні публікації у розділі ЛІТЕРАТУРА за 18, 19, 26, 28 листопада, 03, 06, 16, 21 грудня 2018 року, 01, 11, 22, 26 січня, 19 лютого, 03, 13 березня, 05, 30 квітня, 20 травня 2019 року.
З А Д З Е Р К А Л Л Я
Роман
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ОВІД-Що за дзеркалом, панове?
-Задзеркалля…
Автор.
40.
-Батьку, я не пробачу йому своєї обіди, - Володимир знервовано глянув у очі Пасічного старшого. - Він мене принизив. Він напав на мене зненацька, не залишив ніякого шансу на захист. І це все відбулося на очах Оксани Красюк. Кент - бовдур неотесаний! Він для мене - ворог номер один. Я йому оголошу бойню. І виграю її!
-Але ж ти казав, що вона шльондра.
-Хто - вона? А, Оксана?Так, казав. Може, тоді я помилився. Але ж вона ще й моя одногрупниця. Не забувай про це…
-Це ти не забувай, - перервав його Арсеній Петрович.
-Я й не забуваю.
-Що від мене? - терновими очима ошпарює сина батько.
-Дай своїх «орлів»?
-А твої? - не втримується старший Пасічний.
-Підколюєш?
-Чому ж? - дивується.
-А-а, - протяг Володька. - Я ж забув…Доки ти по закордонах вештався…
-Не вештався! - різко обірвав сина Пасічний-старший. - А вів ділові переговори.
-І я про це ж, - погодився Володька. - Крота, Сома та ніже з ними пов’язали…
-Хто? - схвильовано запитав Арсеній Петрович.
-Хто-хто…Наче й не знаєш, хто у нас «в’яже» - менти…Правда, їх уже випустили.
-Ну й кіпішуй із ними.
-Підкріплення потрібно.
-Добре, я над цим подумаю. Однак дуже не надійся на поміч. Вчися сам розрулювати свої проблеми. До речі, ти вже розрахувався з управлінням?
-Так. А що там робити. За три тищі вкалувати? Я повністю переключився на «Орлеан».
-Про дозвіл в мене запитав?
Володька на питання відразу не відповів, запалив цигарку і підійшов до батька.
-Ти ж передаси свої права мені на нього? Обіцяв же?
Старший Пасічний глянув у очі сина. Як вони нагадують очі його матері. Такі ж глибокі, такі ж цинічні й безжалісні. Вони ніколи не знали ні сорому, ні пощади. Вони спалювали все після себе, наносячи не тільки рани, а й душевний біль всім, хто був поруч, незалежно від того - рідна людина чи стороння. Через це Марія зараз так далеко від них із сином - у Сполучених Штатах Америки. Створила там уже свою сім’ю.
Під час останньої зустрічі, яка відбулася кілька місяців тому, запевнила, що вона щаслива зі своїм мільярдером. У неї є все: кохання, достаток, воля…Щодо волі, він Арсеній, звичайно, сумнівається. А щодо багатства та кохання, - то прапор їй у руки. Нехай несе поперед себе. Йому тепер байдуже - його кохання до неї вже давненько … згоріло. Згоріло. Ну, що тепер поробиш?
Єдине чого вона бажає, щоб і Володька переїхав до неї жити, мовляв, тут перспектива, а в Україні - бандитизм і дебілізим серед українців. Можливо, воно й так. Та про переїзд до матері Арсеній ще не говорив із сином. Часу просто на це не вистачило. Можливо, було б і краще, коли б син поїхав до США. Бо, насправді, з ним тільки проблеми. До того ж, останнім часом поглиблюються. Словом, відбився він від рук, а в нього проконтролювати дії сина - часу не вистачає…
Погляду не відвів, тільки мовив:
-Мати хоче, щоб ти переїхав до неї жити. У неї для тебе, каже, умови для розвитку й життя кращі. То як?
-Я подумаю, - просто відповів Володька. - Тільки не зараз. Я зараз у темі. Мені її треба негайно «клюкнути». То як, передаси клуб?
-Я подумаю, - також просто відповів батько і запитав. - З ким «тема»?
-Не здогадуєшся?
-Здається, здогадуюся, - відійшов від сина, присів на диван. - Тільки не переоціни свої здібності й можливості. Рятувати від тюряги не буду. Запам’ятай!
-Куди ти дінешся, татуню?
-Не пащикуй! - ці слова роздратували. - Краще б мені допоміг із бізнесом, або ж свій почав створювати.
Арсеній Петрович і собі запалив цигарку, відчувши, як по тілу пробігла втома. Вже кілька місяців він не відпочиває - то боротьба з конкурентами, то зустрічі з партнерами, то «розрулювання» наїздів від податкової, і т.д. і т. п… « З «Колосом» справи закінчу, - і на Канари. Відпочину та гульну. Добряче гульну!», - подумав і до Володьки:
-Ти вгробиш «Орлеан»…
-Не вгроблю, - син у відповідь. - По правді, я все у ньому й так контролюю. Ти, що, дійсно, цього не помічаєш? Усім зрозуміло, що ти клубом не займаєшся. Печоріна - фуфло підстрелене, Геракл у бігах - не то в Австралії уже, не то в Африці з папуасами бананами торгує…А Майстра скоро в дом престарілих треба вже відправляти…А не займатимешся «Орлеаном» і мені не віддаси, в тебе його просто відберуть.
-Хто?
-Конкуренти. Ти їх просто не помічаєш…І даремно.
Володька більше нічого не сказав, тільки махнув рукою, і вийшов із будинку.
Якусь мить Арсеній Петрович сидів мовчки в задумі. Розмірковував над словами Володьки - у них нічого нового. Але поміж ними він відчув прикриту погрозу від сина. Вірніше, не погрозу, а костантацію факту - у нього дійсно до «Орлеану» не доходять руки. Та й не так він зараз йому необхідний, як з десяток років тому, коли потрібні були міцні «братки», разом з якими виборювалося «місце під сонцем». «Місце під сонцем» він уже має, а такі, «братани» як Геракл, Кріт, Сом, Гром - без мізків, звичайні відморозки - практично не потрібні сьогодні. Треба підбирати фізично сильних інтелектуалів, які могли б не тільки махати кулаками, а й розбиратися в тонкощах менеджменту, підприємництва. Словом, шукати сучасних менеджерів, які б могли розвивати бізнес. Звичайно, під його опікою. Бо у Володьки, який виріс «паїнькою», душа до цього не лежить. А кулаками помахати ой! як ще хочеться. «Супермен хреновий!» - підсумував.
Потім піднявся, зайшов до гостинної. На столику, край вікна, лежав мобільний телефон. Кілька секунд шукав потрібний номер. Включив мобілку. Дочекався на «алло!» і промовив:
-Завтра зустрічаємося. О десятій. Документи вже готові. Бувай…
Далі буде.