Про автора: ІВАНА ЖИТНИКА, члена Національної спілки журналістів України, письменника, поета нинішнього 2019 року названо переможцем Сумської обласної літературно-краєзнавчо-мистецької премії. Йому її присуджено у номінації «Художня література» за особистий внесок у розвиток художньої літератури.
Іван Житник є переможцнм всеукраінського літературного конкурсу «Історії з Життя» (м. Львів).
Житник Іван Олександрович народився 18 червня 1956 року в смт Терни Недригайлівського району Сумської області. Закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут та відділення журналістики Київської ВПШ. Працював у колгоспі імені Чапаєва (смт Терни), завідуючим відділом, відповідальним секретарем газети «Голос Посулля» (смт Недригайлів).
Протягом шести років – редактор газети «Рідний край» (м.Буринь). Він дав назву цьому часопису. Газета займала третє місце в Україні у висвітленні сучасного життя Буринщини.
В обласній газеті «Сумщина» працював власним кореспондентом. Очолював Буринський відділ зв’язку та відділ культури і туризму районної державної адміністрації.
Трудився в Буринській районній раді та в редакції газети «Путивльські відомості».
Член Національної спілки журналістів України з 1983 року.
Переможець літературного конкурсу «Історії з Життя» (м. Львів, 2013). Співавтор книги «Історії з «Життя» (2013).
Іван Житник - автор книг «Бистрина» у співавторстві з Віктором Осадчим (1993), «Чорні павуки» (1997), «Біль» (1998), «Серцебиття» у співавторстві з Наталею Брек (2002), «Задзеркалля» (2010), «Задзеркалля - 2» (2012), «Життя в оренду» (2014), «Запах скошених трав» (2019), автор та упорядник літературно-публіцистичного альманаху «Елегія» (2004) та «Елегія - 2» (2014).
Також друкувався в колективних збірниках «Голодомор на Сумщині. 1932 - 1933» (1993), альманасі літераторів Сумщини «Слобожанщина» (1999), альманасі «Буринь 2002» (2002), збірниках - «Через віки та епохи: нариси з історії смт Терни» (автор і упорядник А.Лісний, 2005), «Україна -1933. Кулінарна книга. Пам'ять людська» (автор і упорядник М.Бондаренко, 2008), «Пам'ять і доля афганської війни (за редакцією І. Пономаренко, 2009) та «Духовний світ Буринщини від давнини до сьогодення» (автор і упорядник В.Гагін, 2010), альманасі «Українська хвиля» (2017, 2019).
Автор текстів пісень (композитор Володимир Прихожай) для співачки Алли Волкової (м.Суми) - лауреата Всеукраїнського конкурсу «Пісня року».
Автор текстів пісень для тріо «Любисток» (м.Конотоп). Один із переможців конкурсу на кращу пісню про м. Конотоп (композитор Герман Соловйов).
Автор текстів пісень для ансамблю «Ярославна» - переможця міжнародних і всеукраїнських конкурсів та фестивалів (м.Путивль).
Книги прози «Чорні павуки», «Серцебиття»,«Задзеркалля», «Життя в оренду» зберігаються в літературних фондах Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (м.Київ). Книга «Задзеркалля» експонувалася на виставці в «Залі нових надходжень» разом з такими книгами - І.Багряний «Тигролови», Леся Українка «Вірші та поеми», Іван Франко «Захар Беркут», П.Прокопович «Вибрані твори» - в Національній парламентській бібліотеці (м. Київ).
Вірш, присвячений українським воїнам, викарбуваний на плиті Алеї Слави (м. Буринь).
Іван Житник нагороджений відзнаками за вагомий доробок у розвиток літературного процесу на Сумщині у 2014 та 2017 роках.
Визнаний цьогорічним переможцем Сумської обласної літературно-краєзнавчо-мистецької премії в номінації «Художня література (проза та поезія)».
У 2011 році створив й понині веде інтернет-портал БУТТЯ і ЖИТТЯ, де друкуються новини літературного життя Сумщини.
ЖИТТЯ В ОРЕНДУ
Повість
Замість прологу
Поруч буйно-жовто-золотавого поля зупинився позашляховик «Пежо». Відчинилися з обох боків дверцята, і з нього на землю ступили юнак і дівчина.З виду обом дещо за двадцять років.-Ну от, це ї є те поле…
-Скільки ж років минуло? - дівчина витягла фотоапарат, почала фотографувати. - Краса яка!
-Більше двох десятиліть…Стільки ж, як і мені…Після тих подій, я через кілька місяців народився. Анжелко, а навіщо все це тобі?
-Максе, я ж тобі вже казала: власний щоденник свого життя веду…Ти що, забув?
-Мабуть, що так, - хитнув головою хлопець.
-А це поле тепер чиє? Агрофірмівське?
Максим чомусь задумався. Підійшов до дівчини. Глянув прямісінько в її темно - карі очі, аж потім відповів.
-Ні…Воно - в оренді…
-В оренді? Чому?
Хлопець відвів погляд.
-Його…в оренду взяв мій батько, - тихо промовив.
-Але ж…Ти казав, що він…сліпий? - занервувала Анжела.
І так же нервово прорік Максим:
-Так…Він - сліпий…Але поля ні кому не віддає…Це ж…пам'ять ..його…Ти розумієш це?
Дівчина замислилася. Вона, народилася і виросла в Києві. Все життя своє там прожила, доволі часто виїжджаючи в інші країни Європи, і не тільки Європи…В українське глибинне село приїхала вперше. Вона не могла ніяк зрозуміти - навіщо сліпій людині отакенне! поле?..
-То ти, - нарешті знайшлася, - з Києва…сюди приїдеш? На цьому пам’ятному полі працюватимеш?
Тільки тепер дійшло Максиму збентеження його коханої. Він аж усміхнувся, тим самим , викликав ще більшу збентеженість дівчини.
-Звичайно, ні. Я ж - футболіст, - обійняв за плечі Анжелу. - Як каже мій батько: кожен повинен займатися своєю справою…І він гордиться мною. Збираються з мамою на наступний матч приїхати…
-Але ж…
-Йому мама буде під час матчу коментувати, - зрозумів куди веде дівчина, мовив Максим. – Можливо, й ти чимось допоможеш?
-Так, звичайно… - підтвердила Анжеліка. - Та мене інше цікавить…
-Що?
-Як же батько, не футбольним, а цим полем переймається? - запитала Анжела.
-Він керує своїм фермерським господарством. До нього, й поле це входить…До речі, ще є й інші поля…А ними займається мій рідний дядько Андрій, мамин брат…Тепер тобі все зрозуміло?
-Тепер - все, - якось зраділо кивнула головою дівчина. - То ти в село не повернешся?
-Можливо, на старості років - так…А поки що - я гратиму в футбол, щоб стати чемпіоном світу! - якось аж занадто хвалькувато випалив.
Обняв кохану і ніжно - ніжно поцілував у такі привабливі пухкенькі губи…
Віддихався і промовив.
-Як зауважує мій батько, Артем Петрович Яровий, життя людині дається в оренду…А як цим скористатися - вирішує кожний собі сам… А он, до слова, і вони…
-Хто? - від несподіванки зашарілася Анжела.
-Батьки…Мої…тато і мама…
До поля поволі наближалася чорна, мов ворон, блискуча «Тойота».
-Тут і попросимо їхнього благословення.
Максим узяв за руку Анжелу…
1.
_Допоки ми у білім світі можемо
В любові сизим огнивом цвісти...
О, Боже мій! О, Боже мій! О, Боже мій!
О, милий мій... О, Господи, це - ти!_
(Михайло Шевченко, «Молитва для двох»)
Весною зорі видніються в безодні неба довго, аж до самого ранку. Яскраво пломеніють, викупавшись там за ніч. А тоді, наче спохватившись, розріджуються в сизому тумані. Можливо, й не розріджуються, то лише так здається. А потім випурхують звідти, мерехтливо змахуючи крильцями, і відлітають у терпку далечінь.
І розгортається день... Поволі, несміливо визрівають перші світлі покотьола. Спочатку на сході - а тоді сунуть і сунуть на захід. І все оживає враз, прокидається. Та чи - все? Соловейко начебто взагалі не спить. Чародій - співець природи.
Хоч він, Артем Яровий, їде поїздом, але постійно вчувається йому голос пташки - дзвінкий і дивотворний. Самому навіть хочеться ось так «затьохкати» - по - простому, по - звичайному. Але - красиво! Відчути радість творення весняного дня. А летять вони, дні наші, швидко і непомітно. І не замислюємося, а можливо, й не встигаємо задумуватися, що кожен день - це зовсім невеличка краплина дійсності людського буття. І чинимо невірно. Бездумно. Бо день - той відлік часу, який нам найменовано. Богом! Природою! Всесвітом!
Усе минає, все проходить. Та життя на землі залишається.... Ой, та чи залишиться? Артем аж сахнувся: він ще вчора дихав радіацією, і від цього крутилася голова й з'являлася млість у тілі. Драло в горлі, від неї - від радіації... Будь ти клятий, Чорнобиле ! Клятий, та не заклятий. І після нього там лишилися хлопці, і будуть, напевне, ще залишатися. Відгомін реактора - це повільне вимирання таких, як він, Артем. І не тільки таких, а й тих мільйонів людей, які взагалі до нього непричетні. Хоча, звичайно, передчасно сум не повинен збороти. Але ж... але ж...
І ніяка з цього приводу «говорильня» не врятує. Бо ж із жодної, навіть, найвищої, трибуни не видно підступної смерті, що несе радіація. І біля реактора її не побачиш. Зате відчуєш...
Врешті - решт, потяг зупинився. Молоденька провідниця відчинила двері в тамбурі, усміхнулася приязно до Артема. Він теж відповів доброзичливістю: “Чао!” І ступив на сходинку вагона. Вранішня прохолода враз огорнула його міцну постать. Погляд зупинився на будинку станції «Горова». Але він одразу не зійшов на перон...
«Звідси до Криничок - тільки сім кілометрів...»
Він покрутив головою туди - сюди, наче шукав когось знайомого.
«Що ж робити? Заїхати до Олі? А якщо все це тільки маскарад? І вона зовсім не така, як на фото, не така, яку намалював у своїй уяві?».
-Юначе, ви сходите? - перервала нерішучість пасажира молодиця, яка тягла за собою дві чималі валізи.
Від несподіванки Яровий тільки і промимрив: «Не... не знаю».
-От ще мені ця молодь, - добродушно пробурчала жінка. - Ніколи й нічого не знає.
-Я вам допоможу, - спохватився Артем.
-Оце добре, - нараз похвалила молодиця. - Це по-людськи.
Вона поволі спустилася приступкою. Андрій подав їй валізи.
-Нехай тобі щастить, синку!
-Нехай! - аж занадто бадьоро відповів Артем.
«Що ж робити? - марудився. - Їхати додому? А який у мене дім? Мама не діждалася....»
Гіркуватий клубок підкотився до горла і застряв там, наче рибна кістка. Рано залишившись без батька, всю любов, турботу, ласку і вірність він віддавав неньці. Та от і її... минулої зими не стало.
Плакав над могилою - затрималася телеграма. І він не встиг на похорони. Артем і досі не знає, де забарилася та страшна звісточка, в яких руках вона загаялася.
…Яровий виглянув із вагона. Черговий подав сигнал. Поїзд от - от мав рушати. На роздуми вже не вистачало часу. Артем забіг до купе, схопив свою невелику валізу...
2.
Повітря якесь гіркувате, з присмаком недоспілої сливи. Він сидів на горбку, який щедро заріс полином. Діставав по одному листу з валізи й перечитував. Всі вони написані рукою Ольги Підлісної, яка живе ось тут, у Криничках, у селі, котре розкинулося перед ним і прокидало¬ся - бо ось - ось сонце вигляне, - від сну.
Артем дивувався, що там, у війську, спочатку на Далекому Сході, а потім у Чорнобилі, ті листи йому здавалися смішними та наївни¬ми, проте - потрібними й жаданими. А зараз закрадалася дум-ка, що та невідома дівчина, яка підписувалася Олею Підлісною, на¬справді може виявитися фантазією, містикою, а не реальністю. Може там, у долині, заховалася її хатина. Та може статися і так, що прізвища Підлісна в Криничках узагалі немає.
Як було з його кращим другом Денисом Постуленком? Листувався – листувався, і не з однією, а з кількома дівчатами. На свій смак, поїхав до тієї, яка на фото - лялечка. А повернувся з чим? З облизнем. Виявилося, що вона давно заміжня. Мало не виникла сутичка з її чоло¬віком. Ледве «розібралися». А листи йому писала односельчанка, яка ніяк не могла вибачити, що хлопець, якого вона кохала, одружився на іншій.
Ось тепер думай і гадай. Якщо тут не живе Ольга, ох і насміється він над собою...
Яровий вдивлявся в село. Невеличке, зелене, з вузькими вуличками. Асфальтова стрічка ділила його навпіл - на одній із них повинна б жити Підлісна. І вуличка там зветься аж занадто просто - Гопачок.
Хто ж ти, Олю Підлісна? Піднявся, обтрусився. Стрункий. Високий. Білявий. Про таких кажуть: вроду випив із криниці. Надів картуза і твердо ступив у ярок. Правда, перед цим важко зітхнув: «Що має бути, того не минути. А нічого не буде - на станцію подамся…»
Дістався асфальтівки. Обіруч - чепурні будиночки, гаражі, городи - зелень пробивається. І всюди, що найбільше здивувало Артема, - квіти, море квітів. А навкруги, як ото в Шевченка, - садок вишневий коло хати…Рай та й годі… І повітря чисте, аж дух перехоплює. І краса неземна – не намилуєшся.
Крайок уранішнього сонця якось несміливо заблимав по дахах, обігріваючи споконвічних завсідників - горобців. Перед очима нараз постав Чорнобиль - з його садами і такою ж… райською красою, і …жахливою пусткою. Мертве місто. Де навіть бджоли не гудуть. Моторошно! Артем відігнав від себе чорний морок. Рушив асфальтівкою.
Рано ще. Він теж виріс у селі, знає, як дружно просинаються селяни - чи то сон у всіх однаковий? Десь заревла корова - захотілось, либонь, на пасовище. Тоді гавкіт здійняв котрийсь із собак - бродяг, яких повсюди розвелось ого- го, і який забрів, мабуть, ненароком до чужого двору. А там на прив'язі - вірний Каштан не віддає свого - кістки або ж недогризка - черствого окрайця хліба. Саме такий неборака - волоцюга ледве не збив Артема з ніг. Мимо прошмигнув. Та Яровий встиг помітити - в зубах кістомаха. Відвоював її все ж таки у котрогось із дворняг. «Як і в людей, - чомусь подумалося Артему. - Кожний воює за свою кістку...»
Уже навіть у повітрі відчувалося: ось - ось проснеться село, наповниться гомоном, і завирує робота в кожній оселі. Хтось подасться доїти корову, хтось - порати поросят та іншу домашню живність. А декому вкрай треба похмелитися після вчорашнього. І буде клянчити в жінки: налий - серце заведу, бо ж помру. І та, хоч і не задоволена, буркочучи, зжаліється: накапає із схованої бозна - де пляшки в гранчака - на, залийся, бусурмане… Це і є село. З радощами, турботами та проблемами. Живе село. І люди тут, як і бджоли , - працьовиті й заповзяті в роботі…
У кого ж запитати, де той Гопачок? Стояв на місці й роздивлявся на всі боки, доки очима надибав дідка - той прямував від ферми, що виднілася на краю села. Артем визначив - сторож. А той оглядався, наче когось вишукував. Значить, потрібна допомога. «Чи, бува, не обікрадено старого? - майнула думка й одразу ж зникла. - Коли таке трапляється, репетують на всеньке село. Тут інша причина. Яка?».
Дідок, накульгуючи на правицю, хотів було прошкандибати повз «дембеля». Та той перепинив його.
-Доброго ранку! - бадьоро привітався Артем.
Дідок від несподіванки зупинився, наче вкопався вглиб - тільки зіперся на кілок, з яким прошкував. Примружив очі.
-Здравія желаю, служивий, - відповів у тон і забідкався: - От біда … От біда … Кохана родить, а я той... не в силах уже роди прийняти....
-То ви, діду, ще й кохану маєте? - Яровий постарався, щоб його голос прозвучав якнайбільш ввічливо. - Ніколи б не подумав...У вашому віці мати кохану, яка ще й народжує. Це супер! Це клас!
Старий закашлявся.
-Ти чо' із моєї сивини збиткуєшся? Ти чо'? Який супер?! Який клас?! У мене вже не кохання, а мішок спогадів про нього…Пустий уже…Хі - хі!
Від такого «скуйовдженого» протесту діда Артем також приснув сміхом. Та той це пропустив повз вуха.
-Кохана - то корівка. Засік? Телиться, значся, - розвів навіщось руками старий. - От лихо... Збігав до хвельшера Киричка, а він учора до майбутньої тещі подався. Нехай йому грець... А сьогодні ж неділя. Кого б його знайти? От біда... От біда...А Кохану жалко. Ох, як Кохану жалко. На моїх же очах виросла. І яка ж корівка файна. Ох, яка ж молочниця!..
-То, мо', б я?- стрельнув очима Яровий.
Дідок недовірливо глипнув на солдата і, сумніваючись, запитав:
-А кебета в тебе є?
-Хтозна, - насмішкувато відреагував Артем. - Мо', й є, а мо', й немає…
-Ото ж бо! Тут без кебети, як без рук - не обійтися. Тутечки ж телятко родиться - жива істота. Таке - то. А телятко родиться, корівку теж не можна втратити. Свідомиш?
-Та свідомлю, чого ж. Пішли вже, - і служивий весело додав: - доки ми тутечки, то воно вже, може, й тамички...
-Ти не дражнися, не дражнися, - спересердя підвищив голос старий і замовк, мов забув, що далі казати, як діяти.
Ще якийсь момент потупцював перед Яровим, потім аж занадто швиденько кульгонув до ферми.
Здивований Артем ледве встигав за прудким дідом. А той тільки сопів.
-Ви так, діду, ще й марафон здолаєте.
-Який ще «марафон»? Ти не підсміхайся над старим, а то Бог скарає й ім'я не спитає... І чеши швидше, а то, - зупинився, перевів подих, принишк . - Кохана - наша рекордсменка. П’ять тонн молока за рік дає. І ось таке... Не дай Бог, не розродиться. Не дай Боже…
Перестрибнувши через кошіль і не чекаючи, доки дід докульгає до сараю, Артем заскочив у напівідчинені двері. Логіка селянина підказала, визначив, де Кохана. Корова метушилася, тупала ногами, очі набрякли сльозами. Видно, що їй боляче. Дуже боляче. Вона жалібно мукала - ні розродитися, ні позбутися бюлю не могла. Їй потрібна була постороння допомога.
Яровий з власного досвіду знав, що корови, як і люди, плачуть, коли до них приходить нестерпний біль чи туга. Він назавжди запам'ятав, як батько, тоді ще живий і здоровий, вирішив продати їхню Чарівницю. Рано - вранці вивів її з хліва, приакуратив. У Артема дубчик, щоб худобину підганяти. Вивели з двору, звернули на базарну площу (жили неподалік). Чарівниця зрозуміла - ведуть її не на луг широкий. Повернула голову до обійстя, і він побачив її очі: сумні -сумні, з яких котилися... сльози. Корівка плакала за домівкою. Хлопчина й собі захлюпав. І батько не сказав нічого, бо і йому, мабуть, було не солодко...
…«Служивий» зрозумів: ось - ось корова телитиметься. Він уже мав певний досвід - до армії технікум закінчив, до фельдшерства не звикати.
-Діду, де ви? - оглянувся зусібіч.
-Січас, січас, - старий уже підкульгував уже майже поруч з рядниною у руках. Не церемонячись, Яровий скинув піджак, акуратно поклав на солому, поруч - кашкет, узяв принесену старим мішковину.
-Тримайте тепер міцно, діду...
Далі буде.