Продовження. Попередні матеріали у розділі СУСПІЛЬСТВО 22 та 26 серпня 2021 року.
Для читачів інтернет-порталу БУТТЯ і ЖИТТЯ (БіЖ) друкуємо уривки з книги члена Національної спілки журналістів України, члена Національної спілки письменників України ГРИГОРІЯ ФАСТІВЦЯ…
...
2006-го року почала діяти парафія Київського патріархату в с. Клепали, яку потайки заснував Михайло Корнійчук. Очолив її о. Руслан (Дмитрук) – також земляк о. Тарасія. Там під храм місцева влада віддала приміщення колишнього магазину, яке допомагали облаштовувати наші парафіяни – Н. Вовкогон та Л. Циганок. Щоправда, священик не надовго затримався – дружина запротестувала і він мусив повертатися на батьківщину. Після нього у Клепалах почав правити о. Валентин (Рижов) – наш, буринський. Восени 2016-го року в селі освятили хрест, де місцеві жителі намірилися храм збудувати. Освячення здійснив архієпископ Мефодій за участю благочинного Буринського округу о. Димитрія та духовенства області.
2006-го року відбулося переформатування ради парафіяльної громади. Бондаренко М.М., Ворона Н.П., Охріменко В.О., Корнійчук М.А., Тимченко О.П. свою патріотичну місію по створенню парафії виконали, але участі в її діяльності не брали, богослужіння в храмі не відвідували. Тож їх вивели зі складу ради. Новими членами обрали Вовкогон Н.С., Іващенко А.В., Підлепенську П.П., Салату В.М., Серженка Ю.І., Сіроклин М.Г., Циганок Л.І. Активними помічниками в організації церковного життя стали Гребеніченко Л.Ю., Баранова О.Г., Зиміна Г.С., Ковальова С.С., Постол Н.І., Цибань О.І. та інші. Їх не треба було довго умовляти, аби в храмі прибрати, клумби скопати, у дворі позагрібати чи якісь інші роботи виконати – залюбки виконували будь-які послуги.
30 вересня 2006-го року парафія святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії вперше справляла престольний день. На той час церква наша трохи преобразилася. Над дахом височів дерев’яний хрест – ми його в димар уставили, а меншенький прикріпили до воріт. Уже кожному було видно, що це не звичайна старенька хатина, а церковиця. Удвох із моїм сусідом Василем Гнатовичем Овсієнком (нині покійний) з ламінату і пиломатеріалу зробили щось подібне до іконостасу – перегородку і двері до вівтаря, із ДСП та брусків виготовили підсвічники. Жінки самотужки обклеїли стіни – шпалери виділила хазяйка магазину «Наш дім» Ірина Горбач. Долівку заслали старенькими килимами. Церковну лавку перенесли в сіни – облаштували її на місці чулана. Відтак у храмі побільшало місця для вірян. І територію трохи облагородили: повирубували старі дерева, квіти посадили.
Але ідея будівництва нового храму не сходила з порядку денного – на пропозицію В. Салати його намітили спорудити на території церкви. Тож водночас зі святкуванням престольного дня запланували й освячення пам’ятного хреста. Завчасно через районну газету оголосили про приїзд до Бурині владики Мефодія, духовенства обласного центру і сусідніх районів, запросили на святкування усіх небайдужих мешканців райцентру і сусідніх сіл. Людей зійшлося дуже багато, в урочистостях взяли участь керівники району і міста.
У промовах і духівників, і мирян червоною ниткою проходила думка про нагальну необхідність якнайшвидше звести справді український храм, бо все більше людей навертаються до Бога, мають потребу збиратися на спільну молитву, а наявне приміщення і тісне, і занадто ветхе – глиняно-солом’яні стіни ледь купи тримаються, дах трухлявий, шифер на ньому дірявий. Дехто запевняв, що за два-три роки на цьому місці неминуче постане храм, який радуватиме око кожного буринця чи заїжджого, мовляв, гуртом візьмемося за цю справу й здобудемо перемогу.
Але не так сталося, як гадалося, бо для будівництва храму треба величезні кошти, а їх якраз і катма на рахунку парафії. Пішли наші жіночки-бабусі із простягнутою рукою по вулицях міста, до кожної оселі заходили, просили пожертвувати якусь там суму на новобудову. Проте багато жителів узагалі відмовляли, мовляв, самі ледь кінці з кінцями зводимо, або – ми не належимо до вашої парафії чи конфесії. А якщо хтось і давав дещицю, то зібраних коштів і на виготовлення проектної документації не вистачало. Щоправда, кілька кубометрів лісу все таки закупили. А ось бізнесмена чи фермера, який би зголосився взяти на себе основний фінансовий тягар, як це у людей водиться, у нас не знайшлося.
Довелося о. Тарасію дбати не про нове будівництво, а про ремонт старого приміщення. З великими труднощами вдалося нам замінити дах, на який ми з Овсієнком виготовили і встановили купол. Згодом спромоглися поставити новий 60-метровий паркан від дороги, забетонувати доріжку від хвіртки до дверей. А там дійшла черга і до перебудови самого приміщення.
Від початку вхід до храму був з південного боку через сіни – вівтар знаходився в західній його частині. Не по канону, звісно, але інакше не виходило. Тепер же отець запланував видалити частину капітальної стіни між сіньми і власне хатою, а на її місце поставити іконостас з тим, щоб вівтар перенести на схід, а вхід до храму прорубати в західній стіні. А заодно замінили старі трухлі віконні рами на металопластикові. Виконавши ці роботи, площа храму для молільників збільшилася більш як у півтора раза.
Внутрішні стіни майстри облицювали деревозамінними плитами, пошпаклювали, покрили їх світло-кремовою фарбою, зробили простенький, але красивий іконостас, нові чималі ікони обрамили багетами. Знадвору стіни оббили сайдінгом (до того жінки їх щоліта і неодноразово мазали й білили, бо стара мазка геть обсипалася). Відтак церква святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії, хоч і невелика, але стала набагато затишнішою.
Проте жодного дня не покидала нас думка про новий храм. Але гостро постало питання: де його споруджувати? Справа в тому, що В. Салата категорично відмовився передати обійстя по Садовій у власність громади – погоджувався лише на його оренду. Мовляв, священик може змінитися або й о. Тарасію раптом заманеться перейти під омофор Московського патріархату – що тоді робити? А поки він власник – цього не станеться. Моя думка була – погодитися на такі умови, а о. Тарасій – категорично проти. «Добре, – розмірковував він, – ми збудуємо церкву, але ж земля громаді не належить, і в будь-який момент власник ділянки може заборонити користуватися спорудою. Що тоді робити, куди ми церкву перетягнемо?» Володимир Миколайович запропонував скласти заповіт на користь громади, що й зробив. Однак і на такий варіант священик не погодився, адже заповіт будь-коли можна переписати на іншу фізичну чи юридичну особу або й відмовитися від нього… Мабуть, він мав рацію.
Разом з тим, громада нашої парафії висловлює сердечну вдячність Володимиру Миколайовичу за його турботу про становлення нашої церкви, зміцнення її авторитету, за те, що садибу по вул. Садовій надав у безкоштовну оренду, де 13 років наші віряни здійснювали богослужіння.
Тоді ми вирішили звернутися до міської ради, щоб виділили нам вільну ділянку по вул. Піонерській біля ринку. Відмовили. Хтось нараяв попросити широку галявину на Привокзальній площі, де мешканці прилеглих будинків кіз та птицю випасали. І знову відмова: районний відділ містобудування й архітектури відписався, що то – зона відпочинку, яку не можна будь-кому передавати у власність. Подібна відповідь спочатку надійшла і від міськвиконкому. Та після тривалих переговорів ми написали повторне звернення до міської ради і. врешті-решт. депутати прийняли позитивне рішення.
На початку червня 2008-го року відбулося урочисте встановлення хреста на місці будівництва храму на Привокзальній площі. За участі духовенства області його освятив владика Мефодій. Знову були запевнення і від влади, і від деяких бізнесменів про допомогу у спорудженні святині, але далі слів справа не рухалася. В якійсь мірі і священик вже «охолов», не горів бажанням впритул зайнятися будівництвом. Коли хтось із вірян допитувався, чому нічого з наміченого не робиться, з іронією відповідав: «Новий храм не мені, а вам потрібний, я не проти – будуйте, а мене і цей задовольняє».
Щоправда, за рік чи два намітилися деякі зрушення – на майбутній будівельний майданчик завезли більше двох десятків залізобетонних блоків із покинутих недобудов: міська влада не заперечувала, щоб їх забрала церква. Наші парафіянки-бабусі відразу у поті чола (тими днями стояла велика спека) трудилися коли тих блоків: лопатами викопували, очищали їх від землі, допомагали переправляти на новобудову.
Та незабаром до влади прийшли «регіонали» (в районі їх очолював О.Товстуха), тож займатися будівництвом храму практично стало нереально. Більше того, з будівельного майданчика зникла половина заготовлених блоків. Як і частина лісоматеріалу, придбаного за гроші парафіян. Із чийого дозволу і хто їх «прихватизував» – досі невідомо.
–До сліз було жалко тих блоків, – якось журилася Наталія Вовкогон, – з яким трудом ми їх викопували – тиждень уночі рукам місця не знаходила.
ДАЛІ БУДЕ.
