Хто будував нову українську церкву в місті Буринь: тернистий шлях до правди (продовження 1)…
Продовження. Початок у розділі СУСПІЛЬСТВО 22 серпня 2021 року._
Для читачів інтернет-порталу БУТТЯ і ЖИТТЯ (БіЖ) друкуємо уривки з книги члена Національної спілки журналістів України, члена Національної спілки письменників України ГРИГОРІЯ ФАСТІВЦЯ…
...
Перша служба в «храмі» відбулася на Різдво Христове, 7 січня 2006 року. Знову напередодні по телефону дзвонили родичам, друзям, знайомим, запрошували на святкову літургію. Людей зійшлося чимало, а місця мало –всього 18 квадратних метрів, не враховуючи вівтар. Тож молільники стояли і в сінях. Після служби у багатьох парафіянів верхній одяг був забруднений крейдою, бо через тісняву тулилися до побілених стін.
Після служби священик оголосив: хто бажає прийняти гурт колядників, записуйтеся. Охочих виявилося чималенько. І ми пішли.
Перед вів священик і автор цих рядків із власноруч виготовленою шістнадцятикутною в кольорах веселки зіркою, в середині якої горіла свічка. А за нами ватагою – жінки в різнобарвних хустках: Наталія Вовкогон, Паша Підлепенська, Ніна Пазуха, Марія Гагіна, Тетяна Тимченко, Світлана Ковальова. Три дні ходили до тих, хто записався. Але не менше колядували і в оселях інших буринців, бо зовсім сторонні люди, побачивши колядників, запрошували і до них завітати. І дуже часто на їх усміхнених обличчях котилися сльози: люди раділи, що й їхню хату чи квартиру освятила коляда. Про таке вони знали лише з розповідей старожилів та книжок, а тепер наяву побачили богонатхненне дійство.
Авторитет нашої церкви з кожним днем зростав. Дедалі більше жителів міста зверталися до о. Тарасія з проханнями відправити якісь треби: хату чи машину освятити, дитину охрестити, покійника відспівати тощо. Вже і мешканці навколишніх сіл почали звертатися до нього.
Посиленню авторитету сприяв щомісячний випуск інформаційного бюлетеня «Софіївський вісник», який на власному комп’ютері друкував Володимир Салата. Тираж їх був невеликий, всього кілька десятків, але віряни читали їх із цікавістю, передавали із рук в руки. З них вони дізнавалися про події, які відбувалися в житті парафії, розпорядок подальших богослужінь у храмі тощо. Бюлетені розкривали людям очі на правду про Київський патріархат, бо багато хто, засліплений брехливою інформацією московських попів, щиро вважав його неканонічним. Відтак кількість парафіян нашої церкви зростала.
А священик московської церкви дедалі більше лютував, бо зменшувалися його прибутки. На кожній службі, на похоронах поширював нісенітниці про наш патріархат, кожного з нас обливав брудом. Він, зокрема, стверджував, що здійснені о. Тарасієм треби – хрестини, похорон, освячення хати чи квартири та інші – недійсні і негайно треба їх повторити в його церкві (і дехто повторював!), закликав своїх парафіян не відходити від «канонічної», тобто московської церкви, залякував їх усілякими карами, проклинав тих, що відкололися від нього. Зокрема, мені й Наталії Степанівні, за інформацією його ж парафіян, оголосив анафему.
Не знаю, наскільки вплив його був дієвий (треба визнати: диявол теж має силу!), але на початку нашої діяльності щодня після 9-ї години ранку я дуже зле почувався, мене всього ламало, а дружину ні з того, ні з сього радикуліт скрутив. Відчуваючи дію нечистої сили, подзвонив владиці Мефодію і попросив відслужити молебень за наше здоров’я. І самі щоразу засвічували лампадку, свічку й ставали на молитву. Поступово відпускало.
Згодом люди о. Іоана розповідали, що він нібито тоді щоранку ходив до церкви й відправляв супроти нас якусь службу.
Наближалося свято Богоявлення. У Бурині вже близько п’ятнадцяти років існувала церква Різдва Богородиці і переважна більшість жителів райцентру у цей день ішли до храму, який на той час діяв у колишньому кінотеатрі «Комсомолець», щоб освятити воду. Мама ж розповідали, що за їх юності, як ще була церква в їхньому селі Хустянка (та, звісно, й по інших населених пунктах), воду освячували на річках і ставках. Тоді готували Йордан – з криги витесували великий Хрест, Престол, Царські врата. Під час освячення води випускали в небо голубів і водночас салютували з рушниць. Мені захотілося щось подібне й у нас влаштувати. Священик погодився.
За кілька днів до Водохреща в районній газеті «Рідний край» надрукували оголошення, що на р. Чаша біля БАМу (дамба через водойму до Захватівки навпроти цукрозаводу) відбудеться Йордан. Напередодні свята з ломами, сокирами, бензопилою, лопатами прийшли туди Дрозд Василь Тихонович, Дудка Михайло Степанович, Приходько Олександр Максимович, Серженко Юрій Іванович – і закипіла робота. Лід був товстий, день видався морозний. Але ми спромоглися спорудити лише Хрест і Престол. На Царські врата наснаги не вистачило.
Настало свято. До церкви на службу прийшло близько півсотні вірян – не густо, але й вони здебільшого стояли надворі, бо в храмі занадто тісно. Після літургії з хрестом, різдвяною зіркою (хоругв ще не було) вирушили хресним ходом до БАМу. Боліло серце, що мало людей зібралося. Але коли ми наблизилися до річки, у багатьох із нас на очах з’явилися сльози радості: на дамбі чекали на нас сотні людей!
І хоч надворі тріщав добрячий мороз, о. Тарасій не скорочував чин освячення води – провів повну службу. А коли хор заспівав йорданський тропар і пролунали слова «…і Дух у вигляді голубинім сповістив слова ствердження…», в небо злетіли голуби і водночас пролунали залпи із рушниць. Із дозволу райвідділу міліції салютували мисливці Тертичний Олександр Михайлович та Райденко Олександр Миколайович. Люди не нарікали, що довелося довго терпіти на холоді -- їхні обличчя світилися радістю. А на завершення святкового дійства після окроплення святою водою кілька відчайдухів скупалися в крижаній воді. І серед них була Олена Михайлівна Дудукаленко. За прикладом перших «моржів»-сміливців тепер щороку купаються десятки людей – і молодих, і літніх.
Після Водохреща о. Тарасій, за бажанням парафіян, майже тиждень окроплював їхні оселі, а також різні установи хрещенською водою. Це також для буринців було в новину.
Відтоді щороку Йордан справляємо на річці за будь-якої погоди. Вирубувати ополонку, витесувати з криги Хрест і Престол у перші роки існування парафії найбільше допомагали зять Наталії Вовкогон Сергій Арутюнян та його сини Дмитро і Віталій.
Від 2013-го року за нашим прикладом о. Іоан також почав правити Йордан на річці в районі міського пляжу. Це дає привід нашим вірянам жартувати: «Отець Іоан мимоволі мусить окроплювати своїх прихожан водою, освяченою «розкольниками», бо його Йордан знаходиться за течією нижче від нас. Він, до речі, тепер також ходить окроплювати оселі та установи свяченою водою. Хоч і ганить нас, але не соромиться переймати наші звичаї!
Того ж року зима була сувора: стіни у церкві інеєм обростали, на мерзлій долівці навіть у валянках ноги дубіли. Щоб якось зарадити біді, В. Салата придбав масляний електрокамін. Якщо його звечора увімкнути, то до початку служби температура піднімалася до плюсової. Але в тісному приміщенні, де людей повно й свічки весь час горять, дихати було важко – кисню не вистачало, навіть свічки ледь жевріли. Доводилося відчиняти двері не тільки в сіни, а й надвір – знову холодом сковувало тіло. А більшість вірян – літні жіночки, старенькі бабусі. Проте вони не нарікали на холод та інші негаразди, щонеділі і в свята ходили на службу, хіба що коли хто занедужає.
Ми готувалися до своєї першої Пасхи. А на початку страсного тижня трапилася надзвичайна подія: наш храм пограбували. Вірніше, не так пограбували, як нашкодили: зловмисники вибили вікно, залізли всередину і зіпсували богослужбові книги, облачення священика, рушники. Працівники міліції довгенько досліджували місце злочину, знімали відбитки пальців, усе описали. Та, мабуть, поклали справу в довгий ящик, бо й досі невідомо, чим закінчилося розслідування.
Після грабежу найбільш активні парафіяни запропонували по черзі сторожувати церкву. Кілька ночей, до Пасхи, походили по двоє чоловік та й облишили: небагато було охочих до вартування.
А за пару місяців знову, як кажуть: ті самі гості в ту саму хату – нове пограбування. Цього разу церква зазнала більших збитків. Крім євхаристичного набору, зникло двоє священицьких облачень, які придбав для о. Тарасія В. Салата, свічки, вишиті рушники та інші церковні речі. А по Бурині тим часом хтось розпускав плітки: то Фастівець разом із Тарасом імітували крадіжку, щоб кинути тінь на прихильників московської церкви. Було побоювання, що зловмисники можуть вночі підкинути крадене комусь із активу нашої церкви, щоб потім спрямувати міліцію на його виявлення. Довелося нам писати заяви до правоохоронців із проханням негайно зробити обшуки в наших обійстях і засвідчити, що ми не переховуємо крадене.
Утретє злодійський напад на церкву «невідомі» здійснили напередодні Преображення Господнього. І напередодні Богоявлення 2007-го року –знову непрохані «гості» . І знову винуватців не виявлено, бо, по правді сказати, тодішні правоохоронці не дуже їх і шукали. Звісно, ми здогадувалися, хто причетний до того розбою, як і до авторів листівок, що періодично розклеювалися на стовпах і парканах з коротким змістом: «Тарас раскольнік». Але, як мовиться, не впіймав – не кажи злодій.
А якось під час служби до церкви під’їхали на двох машинах незнайомі молодики. Троє, хитаючись, із гамором зайшли в сіни. Там їх зустріла Марія Іванівна й, відчувши агресивний настрій непроханих гостей, підкріплений перегарним запахом, відразу здогадалася, що вони неспроста завітали. Заступила їм дорогу, чемно запитала: «Що ви, хлопці, хочете?» Ті відіпхнули її, відчинили двері до храму й зарепетували: «Що тут за зборище? Ану, счас розходьтеся, бо ми тут місиво зробимо!» Дехто й справді злякався. Тільки не хористи: вони вискочили їм навперейми та й давай виштурхувати забіяк із храму. А Марія Іванівна тим часом подзвонила до міліції.
Хлопці, спантеличені сміливістю бабусь, враз охололи, подалися назад. Одного з них Алла Іващенко схопила за комір, то він укусив її за руку. Незважаючи на біль, вона не випустила бранця – інші жінки допомогли тримати. Вийшовши надвір, Паша Павлівна побачила біля машини знайомого Невесенка із Шилівки – той не заходив до церкви. «А ти чого тут?» – запитала. «Нас Іван прислав», – відповів. «Гості» швиденько сіли до машин і втекли, а того, що кусався (якийсь Алексашин В.І. з Конотопа), жінки тримали, поки й міліція не приїхала.
Прихильники Московського патріархату намагалися чинити тиск і на районну державну адміністрацію. Одного разу до неї завітала ціла делегація від церкви Різдва Богородиці – близько 15 чоловік. Голови якраз не було, то вони з великими гвалтом увірвалися до кабінету заступника голови райдержадміністрації Миколи Дишковця, відповідального за гуманітарну сферу району. В його обов’язки входила також і співпраця з релігійними організаціями на теренах Буринщини. З криками і прокльонами вони почали вимагати від нього, щоб заборонив діяльність «розкольників» православ’я, тобто, нашої парафії. Микола Іванович намагався пояснити їм, що церква Київського патріархату в Бурині діє на законних підставах, згідно з Конституцією, і ніхто не має права її забороняти. Проте його ніхто не слухав, розлючені жінки в несамовитій істериці кричали, що він заодно з розкольниками і його треба викинути з кабінету, почали сіпати за рукави.
–Я був ошелешений такою поведінкою, навіть розгубився – не битися ж мені з жінками навкулачки! – згодом розповідав Микола Іванович. – А вони, мабуть, насправді збиралися викинути мене з вікна, бо вже й раму почали відчиняти.
На щастя,тоді нагодився голова районної державної адміністрації Анатолій Пономаренко, почув крики і зайшов до кабінету. Зорієнтувавшись, що й до чого, пригрозив «делегаткам» міліцією і випровадив їх геть.
Про «християнську любов» промосковських священиків до братів і сестер по вірі, але приналежних до Київського патріархату, яскраво свідчить і такий випадок. До храму Різдва Богородиці привезли мощі Пантелеймона-цілителя. Багато вірян нашої церкви також бажали приклонитися до великої святині. Щоправда, були сумніви: чи варто нам іти, чи дозволять нам зайти до храму? Отець Тарасій запевнив, що боятися немає чого. Мовляв, у західних областях, коли привозять до православного храму мощі якогось святого або чудотворну ікону, то йдуть приклонятися не тільки православні, а й греко-католики і навіть католики. І навпаки. Одним словом, поблагословив нас і ми обідньої пори впевнено пішли до храму Різдва Богородиці. Там якраз якийсь священнослужитель, що привіз мощі до храму, читав акафіст.
Більшість людей вервечкою підходили до святині, приклонялия і виходили назовні, а десятки їх слухали молитву. Тетяна Герасимівна Тимченко, Лідія Іванівна Циганок і я також приклонились, поклали на тацю пожертви і стали молитися.
Дружина настоятеля храму о. Іоана побачила нас, щось шепнула йому на вухо. Він підійшов до ще одного священика (це був настоятель храму із с. Успенка о. Михаїл) і той почав сваритися, що тут раскольнікам, іудам нема чого робити.
Я йому заперечив, що ми не розкольники, а, як і всі присутні тут, православні християни і прийшли помолитися. Тоді він схопив мене за рукав сорочки і потягнув до виходу. На ганку стояв міліціонер – розмовляв з працівником місцевої газети. Він бачив хуліганські дії священика, але вдавав, що нічого не помічає. Я підійшов до нього і поскаржився на протиправний вчинок священика.
–Добре, я розберуся, – відповів і, ніби нічого не сталося, продовжував розмову з редактором.
А о. Михаїл повернувся тим часом, уже Лідію Іванівну хрестом у спину виштовхував із храму.
Незважаючи на шалену протидію промосковської церкви, у серпні 2006-го відкрився храм у приміщенні сільської бібліотеки с. Михайлівка. Щоправда, наступного року, перед Різдвом Христовим, вандали і в ньому вчинили розбій: повибивали вікна, повикидали надвір, попритоптували домоткані доріжки, фіранки, рушники, порозливали олію з лампадок, украли святкове облачення священика, «Євангелію», два підсвічники, іконки та хрестики. Там правив земляк о. Тарасія (Кузьміна) о. Тарасій (Лютак). Він досить часто відправляв богослужіння і в нашому храмі, відспівував покійників, коли з якоїсь причини був відсутній наш священик, але через сімейні обставини 2014-го разом із сім’єю поїхав додому, до Івано-Франківська.
Тепер михайлівську парафію обслуговує о. Димитрій.
ДАЛІ БУДЕ.
