Для читачів інтернет-порталу БУТТЯ і ЖИТТЯ (БіЖ) розпочинаємо друкувати уривки з книги члена Національної спілки журналістів України, члена Національної спілки письменників України ГРИГОРІЯ ФАСТІВЦЯ…
ххх
Ще й року не минуло, як відбулася Помаранчева революція, державу очолив новий Президент Віктор Ющенко. Суспільне життя в країні дедалі більше набувало рис української ідентичності. Але реакційні, проросійські сили чинили шалений опір. Особливо міцні їх позиції були в релігійному середовищі: тисячі церков Московського патріархату «окормляли» населення міст і сіл отруйною антиукраїнською пропагандою. Не була винятком і Буринь Сумської області. І саме за цих складних умов у райцентрі постала перша парафія Української православної церкви Київського патріархату (нині – Православна церква України).
Про перипетії, інколи схожі на детектив, в її утвердженні в громаді, про складнощі з будівництвом нового храму ідеться в новій книжці ГРИГОРІЯ ФАСТІВЦЯ «Тернистий шлях до правди». Написана вона доброю, щирою українською мовою, хоч і документальна, але текст сприймається легко. Тож немає сумніву, що оповідь зацікавить широке коло читачів.
ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО ПРАВДИ
Історія парафії мцц. Віри, Надії, Любові та їх матері Софії (м. Буринь Сумської обл.)
В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа.
Після Помаранчевої революції 2004-го року в Україні набував розмаху рух за утвердження українського духу в усіх сферах суспільного життя. В тому числі і в багатьох релігійних громадах. Але в храмах Московського патріархату, навпаки, ще посилювалася антиукраїнська пропаганда. Зокрема, в буринській церкві Різдва Богородиці кожної неділі чи у свята о. Іоан або один із його помічників читав якісь листи, прокламації, надіслані з єпархії чи митрополії, в яких у найгірших зразках чорносотенства обливалося брудом усе українське – насамперед православна церква Київського патріархату. А в одному з листів його автори намагалися переконати, що й українська держава – штучне утворення, а українська мова – всього-на-всього діалект російської.
Треба зазначити,що після відновлення діяльності православної церкви в Бурині (1992 р.) я став її прихильником з перших днів, допомагав о. Іоану в переобладнанні приміщення районного суду під храм.
Згодом виникла ідея залучити до церковного хору учасників народного хору «Червона калина» при районному Будинку культури, в якому я брав участь.
Його керівник, Петро Борщенко, охоче схопився за цю пропозицію, розписав партитуру пасхального богослужіння і більше десяти чоловік залучив до репетицій, які проводили в музичній школі – її очолював Михайло Арсенович Корнійчук. Але за три дні до Пасхи о. Іоан за наполяганням дружини, керівника церковного хору, висунув нам ультиматум: якщо ми бажаємо співати, то тільки під керівництвом його «регента».
Петро Григорович на таку каверзу, звісно, не погодився: він вважав нижче своєї гідності співати, як кажуть, ні в тин ні в ворота.
Ми доводили о. Іоану, що буринський народний хор славиться не тільки в області, а й далеко за її межами, саме високою культурою співу, і понижувати планку майстерності ми не можемо. До того ж багато буринців, як дізналися про наші репетиції, збиралися прийти на святкове богослужіння, щоб саме хор послухати. І не виключено, що завдячуючи хору, частина з них, а також і дехто із хористів, вчорашніх атеїстів, долучиться до активного церковного життя.
Але священик був невблаганний: «можете співати тільки під керівництвом матушки» – був його остаточний вердикт.
Розходилися ми після останньої репетиції і розчаровані, і знервовані, адже стільки дорогоцінного часу втрачено дарма: надворі весна, почалися роботи на городах, та і в кожному дворі чи квартирі перед Пасхою турбот вистачає, а ми тричі на тиждень по дві години марнували…
Наступного ранку я, як найбільш наближений до священика, вирішив ще раз зустрітися з ним і все-таки схилити його до компромісного рішення. Та де там! Відтак, звинувативши о. Іоана в небажанні боротися за кожну людську душу, за навернення її до Бога, я перестав ходити до буринського храму.
Проте після кількарічної перерви навесні 2005-го знову почав відвідувати кожну святкову службу, співав у церковному хорі. Але, слухаючи антиукраїнську пропаганду, мені стало несила її терпіти. Однак відкрито висловити протест довго не насмілювався. Адже в православній церкві не прийнято перечити священнослужителю.
Треба зазначити, що гостюючи в дітей у Києві, ми з дружиною щоразу ходили на богослужіння до Володимирського собору, а згодом – до храму Казанської ікони Божої Матері на Борщагівці – там у хорі співав наш син Кость.
Ми раділи такій можливості і з душевною насолодою слухали служби рідною мовою. Водночас сумували, що в Бурині немає храму Київського патріархату.
А вже коли промосковські попи почали шалене цькування всього українського, у мене виникло непереборне бажання створити парафію Української православної церкви Київського патріархату і в Бурині. При нагоді поділився своїми думками з директором районної бібліотеки Валентиною Охріменко, то вона палко підтримала таку прпозицію і пообіцяла всіляку підтримку.
Перебуваючи на початку вересня того ж року в обласному центрі, завітав до керуючого єпархією Київського патріархату єпископа Сумського і Охтирського Мефодія (Срібняка). З порога я жартома висунув йому претензію, мовляв, доки ми, буринці, будемо молитися на московський лад, доки триватиме дискримінація нашого населення, адже не маємо можливості правити богослужіння українською мовою?
–Бачу, друже, вже недовго залишилося, – владика піднявся із-за столу мені назустріч, поблагословив, подав правицю. – Переконаний, з вашою допомогою становище в Бурині скоро зміниться.
Я був здивований простотою, доброзичливістю, відвертістю владики: за кілька хвилин розмови склалося враження, начебто ми давно знайомі. Він не приховував радості від зустрічі, охоче розповідав про релігійну ситуацію в області, стосунки з московською церквою, яка, прикриваючись українською назвою, займає відверто ворожу позицію щодо України і, що дуже прикро, подекуди влада на місцях продовжує підтримувати промосковську церкву.
–І нічому дивуватися! – запально говорив владика. – Сотні років панування російського, а згодом радянського імперіалізму зробили свою чорну справу, люди почали забувати, якого вони роду-племені. Але після здобуття незалежності, а особливо після Помаранчевої революції, облуда з очей українців поступово спадає, вони пробуджуються, як рослини до сонця, тягнуться до правди, до справді української церкви. Лише цього року в області засновано більше десяти парафій Київського патріархату. І ще документи кількох громад чекають на затвердження в обласній державній адміністрації, нові храми зводяться...
Владика в деталях розповів, як зорганізувати громаду, які документи потрібні для її реєстрації в органах влади. Секретар єпархії о. Петро (Попадинець) дав зразки заяви, протоколу, Статуту.
Постало питання: кого залучити до «десятки» по створенню парафії: мались на увазі буринці, які сповідують православну віру і є щирими патріотами. Серед вірян, які постійно відвідують служби в храмі Різдва Богородиці, я сподівався на безумовну підтримку свого давнього друга М. Корнійчука (нині покійного) – людину віруючу, патріотично налаштовану.
Він, як і автор цих рядків, обурювався антиукраїнською позицією о. Івана, у приватних розмовах засуджував його намагання всіляко паплюжити Київський Патріархат. Михайло Арсенович запропонував звернутися ще до кількох богобоязливих, активних парафіян, які мали натягнуті стосунки зі священиком. Але вони відмовилися стати засновниками справді української церкви, хоч, здавалося, були патріотами України. У декого навіть від згадки про Київський Патріархат лізли очі на лоба. «Хіба то церква? То секта розкольників, відступників від Бога. Спаси, Господи, й сохрани!» – побожно хрестилися.
Дехто таємно підтримував ідею створення парафії, але панічно боявся о. Іоана, мовляв, він прокляне не тільки його, а й дітей та онуків. (Забігаючи наперед, зазначу: згодом, коли постала церква Київського патріархату, не тільки священик, а й деякі його прихожани, з якими я до того був у близьких стосунках, перестали зі мною здороватися).
Відтак довелося звертатися до своїх друзів, які, на жаль, не всі відзначалися побожністю, але твердо стояли на патріотичних позиціях, і їм не байдуже було, якою мовою моляться наші земляки.
До ідеї охоче пристав міський голова Анатолій Михайлович Ворона, знаний далеко за межами України художник з с. Успенка Микола Михайлович Бондаренко, колишній лікар Тетяна Герасимівна та її чоловік учитель-пенсіонер Олександр Павлович Тимченко, звісно, Валентина Олександрівна Охріменко з дочкою-студенткою Аллою. Членами «десятки», зрозуміло, стали М. Корнійчук та автор цих рядків з дружиною Ганною Михайлівною. Ретельно оформлені документи я відвіз до єпархії, а вже звідти їх передали до обласної державної адміністрації.
Організаційна робота проводилася потайки, та все одно о. Іоан якось дізнався про наш намір. Один з його прибічників за намовою священика відверто погрожував мені, залякував усілякими божими карами за «відступництво».
На початку жовтня до Бурині завітав владика Мефодій з двома священиками. Зустрілися з очільником районної держадміністрації Сергієм Браженком, який, до речі, із розумінням поставився до ідеї створення парафії Київського патріархату, обіцяв підтримку; подивилися місцини, де в майбутньому можна було б побудувати храм. Проте головне питання того часу не було з’ясоване: де сьогодні правити службу?
Через три тижні відбувся новий візит до Бурині владики Мефодія. Цього разу ситуація дещо прояснилася: за сприяння Сергія Івановича голова правління райспоживспілки Петро Петрович Безкровний дав дозвіл на тимчасове безкоштовне використання для церковних потреб актової зали контори правління райспоживспілки.
Того ж дня на зустріч із єпископом та сумськими священиками я запросив до себе додому також М. Бондаренка і М. Корнійчука, щоб разом обговорити нагальні питання діяльності парафії. Під час розмови Михайло Арсенович звернув увагу на іномарку біля сусіднього двору.
–То автомашина отця Іоана, – в його очах я прочитав і здивування, і настороженість.
Тривога Михайла Арсеновича була не випадковою, бо коли він повертався додому, той перестрів його і дошкульно докоряв за «зраду».
Згодом ми дізналися, що о. Іоан стежив за владикою: він зустрів його у центрі міста – то був четвер, базарний день у Бурині, коли до нас на торги з’їжджаються сотні дрібних підприємців із сусідніх районів та областей.
Владика, прибувши до міста, також вирішив пройтися поміж торговими рядами – мав щось придбати собі. Там і побачив його о. Іоан і, без сумніву, здогадався, кого він зустрів у єпископському облаченні, і вже не випускав його зі свого поля зору.
Відтоді Корнійчук публічно не висловлювався на підтримку нашої церкви, продовжував ходити до храму Різдва Богородиці (на цьому категорично наполягала його дружина – боялася, щоб о. Іоан не зашкодив її дітям та онукам).
Однак потайки Михайло Арсенович був на нашому боці, і саме завдяки його зусиллям у с. Клепали була заснована парафія Київського патріархату. За другим приїздом владика привіз близько півсотні примірників Закону Божого, щоб роздати їх майбутнім парафіянам нашої церкви, школам, бібліотекам. На той час я вже переборов страх перед о. Іоаном і відкрито висловлював свої погляди, зустрічався з активом Народного руху, директорами шкіл, дарував їм Закон Божий, намагався заручитися їх підтримкою новоствореної парафії.
Наприкінці листопада до Бурині прибув недавно висвячений на священика 24-річний о. Тарасій (Кузьмін), родом із Івано-Франківщини. Поки шукали йому житло, жив у нашій родині і готувався до першої в його житті самостійної служби.
Завдяки сусідці, нині покійній Олександрі Прохорівні Мосненко, помешкання для сім’ї священика знайшли на сусідній вулиці – з меблями, посудом, холодильником і телевізором.
Ми із сусідами забезпечили молоду родину овочами, консервацією, крупами, макаронами та іншими продуктами. Наш найстарший син Олег переговорив із підприємцями і вони пожертвували по 100 гривень кожний (всього близько 300 доларів) – на перший час о. Тарасію, як кажуть, було за що хліб купити.
Напередодні 4-го грудня 2005-го року, свята Введення в храм Пресвятої Богородиці, ми удвох із дружиною передзвонили десяткам наших знайомих, запросили їх на богослужіння. Дзвінки ці вимагали чималих затрат часу і енергії. Адже кожному, з ким говорили, доводилося пояснювати, чим відрізняється наша церква від московської, переконувати, що вона також канонічна і благодатна, але підпорядкована не Московському патріарху, тобто опосердковано – Кремлю, а Київському, який служить Богу рідною, близькою до серця українською мовою, відстоює незалежність нашої держави від Росії, отже, служить інтересам українського народу.
Не менше телефонних дзвінків буринцям надійшло від Олександри Прохорівни. До виходу на пенсію вона працювала бухгалтером комбінату комунальних підприємств і півміста мала знайомих і десяткам їх телефонувала. До того ж 4-е грудня тоді припало на неділю і чимало буринців прийшли на базар, а з гучномовців, дякуючи близькій нам людині, директору ринку Тетяні Загинайловій, раз по раз безкоштовно транслювалося запрошення взяти участь у богослужінні.
І ось настала насправді історична подія в житті буринської громади: перше богослужіння в церкві Київського патріархату. Звісно, актова зала контори райспоживспілки не дуже відповідала статусу храму, але ми були раді й такій можливості молитися Богу рідною мовою. Замість престолу на сцені поставили канцелярський стіл, який Петро Петрович дозволив узяти в одному з кабінетів, замість підсвічника на краю сцени поставили ящик із піском.
Хвилювання було велике: прийдуть люди на службу чи ні? Проте близько 10-ї ранку все таки зійшлося близько 20 чоловік. І це при тому, що о. Іоан уже кілька днів на всіх наганяв страх, що кожного, хто піде до нашої церкви, настигне кара Божа, що такі будуть відлучені від його (московської) церкви як великі грішники, бо «філаретівці» – розкольники, неблагодатні і будь-які треби – хрещення, поховання, освячення тощо, здійснені священиком Київського патріархату, неканонічні, завдадуть вам великої шкоди.
І багато хто насправді боявся кари Божої за «відступництво». Адже це виголошує не якийсь там пересічний дядько, а священик, тобто «людина Божа». Зокрема, Лідія Іванівна Циганок тоді перед богослужінням довго «докопувалася» до істини: яка різниця між церквами Московського і Київського патріархатів і чи не згрішить вона, якщо перейде до нас? А треба сказати, що вона була активною парафіянкою церкви Різдва Богородиці, багато вишиваних речей подарувала тому храму.
Того дня вірні промосковської церкви вдалися навіть до явної провокації: дві жінки, мабуть, підіслані о. Іоаном, у дворі райспоживспілки за поли хапали кожного, хто йшов до нас, відмовляли не ходити на зібрання «нечестивих».
Дехто повертав назад. Але не всі дослухалися до їх агітації.
Тоді одна провокаторка якраз перед початком служби піднялася на другий поверх і з криками-прокльонами зайшла до актової зали. Отець Тарасій розгубився, зніяковів, засумнівався: чи варто починати богослужіння? Проте Тетяна Герасимівна впізнала й присоромила її, матір двох дочок-інвалідів, а Олександра Прохорівна була ще більш рішучою: відразу почала виганяти непрохану «гостю» з приміщення.
–Чого ти сюди прийшла воду каламутити? – сварилася на неї ціпком. – Ти дивись яка нахаба: вказує, де мені Богу молитися. Іди туди, звідки прийшла – без тебе розберемося, до якої церкви нам ходити.
У першій службі брали участь Волочаєва Галина Володимирівна, Гагіна Марія Іванівна, Дудка Марія Хомівна, Дудка Михайло Степанович, Мосненко Олександр Григорович, Мельник Валентина Олександрівна, Серженко Світлана Миколаївна, Дрозд Валентина Миколаївна, Бистро Раїса Іванівна, Фастівець Меланія Іванівна, Мосненко Олександра Прохорівна, Пазуха Ніна Гнатівна, Приходько Ганна Прокопівна, Тимченко Тетяна Герасимівна, Фастівець Ганна Михайлівна, Фастівець Григорій Федорович, Циганок Лідія Іванівна та інші, прізвища яких, на жаль, призабулися. Служба не дуже ладилася: без керівника хору співали ми – хто куди.
Наша колишня сусідка Горох Софія Олексіївна порадила звернутися до її знайомої Вовкогон Наталії Степанівни, яка раніше була старостою в церкві Різдва Богородиці, співала там у хорі, але посварилася зі священиком, бо не хотіла миритися з його зазіханнями на церковну касу, і на той час не брала участі в богослужіннях. Але вона не відразу погодилася прийти до нашої церкви, бо наслухалася брехливих пересудів про Київський патріархат і також сумнівалася в його канонічності.
Та вже після третьої нашої зустрічі вдалося її переконати, що ніякі ми не розкольники і наша церква не менш канонічна, ніж московська. Врешті-решт Наталія Степанівна погодилася і, починаючи з третьої служби, стала в церкві і за читця, і за регента, і найпершим порадником о. Тарасія. Він до нас прийшов, не маючи необхідного життєвого і священицького досвіду, і спочатку не все в нього виходило, як належало. Тож ми тактовно направляли його, підказували, що і як робити, щоб люди горнулися до нього, щоб його авторитет серед населення був високий.
Треба зазначити, що саме Н. Вовкогон навчила нас співати тропарі і кондаки, «Отче наш» і «Вірую», духовні пісні і заупокійні. Разом із Пашею Павлівною Підлепенською, а згодом по черзі з Марією Григорівною Сіроклин, Аллою Василівною Іващенко, Ольгою Іванівною Цибань вона допомагала священику відспівувати покійників.
Ще на першій службі постало питання: хто очолить церковну лавку? Я запропонував кільком прихожанам – відмовилися.
–Хай за цю справу візьметься Гагіна Марія, – запропонувала Олександра Прохорівна, – у неї получиться: вона була бухгалтером у міській раді.
–Якщо довіряєте, спробую, – стенула плечима Марія Іванівна.
Забігаючи наперед, скажу: вибір був удалим. Марія Іванівна стала не просто завідувачкою церковної лавки, а турботливою хазяйкою церкви. Вона, було, раніше всіх на службу прийде й пізніше всіх додому йде. Поки віряни сходяться на богослужіння, Марія Іванівна на церковному подвір’ї доріжки попідмітає чи взимку сніг розчистить, а після служби килимки повитрушує, підсвічники від воску повишкрібає чи там будь-яку іншу роботу виконає, щоб затишно було парафіянам.
Близько середини грудня о. Тарасій повідомив, що якийсь поважний чоловік із Києва подзвонив йому і запропонував під храм будинок у центрі Бурині. До того ж цей доброзичливець пообіцяв надалі всіляке сприяння у будівництві нового храму.
«Поважний чоловік» – це був виходець із Бурині Салата Володимир Миколайович, на той час – радник голови Фонду держмайна України. Коли ми зустрілися, то він підтвердив, що давно мріяв, щоб у нас була церква Київського патріархату, з цією метою придбав обійстя за 200 метрів від батьківської садиби, щоб там збудувати храм. А поки що, мовляв, під нього можна переобладнати тамтешню хату.
Ми відразу заходилися наводити лад на садибі: навколо невеличкої, 5х7 метрів, приземкуватої глинобитної хатини, що вже, як кажуть, на ладан дихала, повирубували кущі американського клена, на подвір’ї позбивали сухі бур’яни, що стирчали з-під снігу.
Хату навпіл переділяла перегородка – ми її розібрали, як і чималу грубу посеред хати, отвір димоходу забили фанерою. Замість престолу поставили звичайний стіл, відгородивши вівтар темно-бордовою тканиною, на стінах повісили ікони, принесені нами з дому, запнули їх рушниками, долівку заслали домотканими доріжками.
Тісно, холодно, а ми радіємо: маємо свій храм! І почали готуватися до святкової літургії: щодня ходили на репетиції, під орудою Наталії Степанівни розучували різдвяні молитво-співи, колядки…
ДАЛІ БУДЕ.