Поспішаю...
Майже біжу... Уже скоро...
Ось уже і бабусину хату видно. Блищить світло у вікні... Чому? Мабуть, минулого разу забула виключити. Швидше... Ось і стежка донизу. Дивно... Нема у вікні світла...
Мене зустрічає невелика, охайна, з білими стінами, обрамлена не фарбованим парканом, хатина. Її вікна привітно усміхаються до мене. Боковим поглядом помічаю дупло, де кожного року виглядали до мене пташенята синиці. Відкриваю хвіртку і поспішаю по зеленому споришу... Ось... Замок на місці. Відмикаю невеличку веранду і кладу замок на вікно. (Так робила бабуся Варка). Сіни... Двері до хати... Треба прибрати. Вікна білим пофарбую, і свою стару тюль повішу. Вона буде довга... Та нічого - я відріжу...
Розумію, що прокинулася, але змушую себе заснути заново, щоб залишатися там, де мені тепло і затишно, де пахне їжа із печі, де на лаві щойно випечений хліб під полотняним вишитим рушником і червоними яблуками поруч. Де бабині казки про Івасика Телесика та калинову сопілочку. Боюсь поворухнутися і поринаю думками у свої сни. Бабина хата... Як часто вона приходить до мене у снах, а я іду до неї. Я її облаштовую, перероблюю в думках. Якби вона була..
Стояла бабина хата сама перша на вулиці. Стара, соломою крита, із великим, встеленим зеленим споришем, двором і з собакою Букетом. Уся у вишитих бабусею рушниках, вона приймала нас із сестрою і була рідною. Ми гарцювали по хаті, крутилися кругом деревини, (сушка називалася) яка підпирала стелю, а баба лаялась. Я запитувала: "Ба, а для чого цей дручок?" "А щоб хата не впала", - була відповідь. І я боялася пальцем ткнути у цей дручок, щоб хата не впала. Велику частину її займала піч, на якій ми спали і гулялись. На комині було стільки потрібних для нас речей. А коли лягали спати, бабуся закривала вікно шторочкою, і ми засинали під мелодію калинової сопілки із бабусиної казки... (У снах я закриваю чомусь усі вікна ). Велика скриня вабила мене, як ніщо більше у цій хаті. Скільки там було всього цікавого...
Поза хатою ми бігали до сусідських дівчаток гуляти. Я там до цих пір бігаю дитиною по калачах та гарбузах, які повзли прямо на стежку. А на лісі, яка відокремлювала двір від города, чіплялись якісь дикі квіти. Бабуся бурчала: "І де воно набралося? Не виведеш його. Та нехай, так хоч красивіше." А мені подобались ті пухнасті білі китиці, а потім зелені м'які їжачки в яких ховалося насіння. Бабуся хворіла і мати забрала її до себе. На той час я була уже дорослою дівчиною. Хату вирішили розібрати. Як я просила матір щоб її залишити... Але мама говорила, що хата стара і сама розвалиться без баби. Я згодна була там жити, доглядати, приїздити до неї. Не могла уявити, що хати не буде. У мене боліло усе в середині, плакала я, плакала мама.
Як тільки упав перший куль соломи з даху, я бігла додому не озираючись, не бачачи дороги. Дома сиділа бабуся і теж плакала. Ми ревіли удвох...
Більше я бабину хату не бачила. Але я її доглядаю і буду доглядати.
Бабусю, Ви не переймайтесь, ваша хата доглянута, нажаль тільки у снах.
Інколи, проходячи повз гірку глини та сміття, мою душу розривала біль і безпорадність. Пройшло дуже багато років, але я весь час шукаю, щоб хоч щось нагадало мені бабину хату. Та все марно...
...Треба хату перекрити, але чим? Де я візьму кулі соломи? Ах, байдуже...
Перекрию очеретом...
Це єдина світлина, яка нагадує мені про бабину хату.
Та ще мої сни...
Марія Безбородова.
с. Успенка.