Закінчення. Початок у роздіді СУСПІЛЬСТВО за 1 травня 2020 року.
…Навіть невблаганна доля може відступити перед справжнім та вірним коханням…
«Ми ж удвох. Чуєш, ми ж удвох!»
Роман сидів біля ліжка, на якому, відкинувши набік голову, лежала Світлана. Принишкла і бліда-бліда…. І хоча вже минув місяць, блідість з обличчя так і не зійшла. Повернула голову, глянула на нього невидющими очима.
-Як далі житимемо, Ромцю?
-Як і раніше.
-Я ж...
-Цс-с-с-...
-Сліпа.
-Для мене - ні.
Знову одвернулася. Замовкла. Щокою горошинками котилися сльози. Голову поклала на подушку, розридалася.. Тоді декілька хвилин лежала тихо, аж потім:
-Того дня я хотіла... потішити тебе.
-Мене? Чим?
-Не чим, а ким.
І знову замовкла, кусаючи і так зшерхлі до сухості губи. Доки наважилася:
-У нас буде дитятко.
Романа кинуло в жар - від радості. Це ж таке щастя!
-Люба Світланочко! - вирвалося в нього. - Ми ж щасливі з тобою! Щасливі!
-Ні, - твердо перебила його дружина. - Тепер радіти немає причини, - і в її голосі забринів відчай. - Я вже надумала.
Роман схопився зі стільця, взяв її голову у свої широкі долоні, обціловував губи, щоки.
-Ніколи, чуєш, Світланко. Ніколи ти не зробиш цього!
-Виходу немає. Я - сліпа...
-Ми ж удвох. Чуєш, ми ж удвох!
-Я-сліпа...
«Як живеш, сліпе кохання?!»
Нарешті Світлану виписали з лікарні. Роман вів її під руку обережно. Вона не захотіла їхати в авто, попросилася пройтися пішки. Знайомі перехожі співчутливо дивилися на них. Чуждій намагався не помічати тих поглядів. Неподалік від двору стояла Зойка Свистун, плюхала насіння. Знав: вона не обмине і її не обминути. Бо ж іще на весіллі кинула докірливе: «Я його з війська чекала! Він обдурив мене! Проклинаю цю пару!» І пішла з гордо піднятою головою.
Роман твердо знав: Зої не обдурював. Іще до армії кілька разів провів її з танців. Та, пригадується, кілька разів поцілувалися. От, здається, і вся їхня любов…Хоча Зойка, і про це знали хлопці, була занадто жагучою, часто-густо міняла своїх кавалерів.
-Ну, що? - перетнула дорогу. Пильно подивилася на Романа, потім - на Світлану. - Ну, що? - повторила.
-Відійди! - кров збунтувалася у жилах Чуждія. - А то!..
-Що «то», що «то»? - защокала Зойка. - Налякав! Ха-ха! - Прищурила свої зеленуваті очі й випалила:
-Як живеш, сліпе кохання?!
І мов ніж загнала в самісіньке серце Світлани.
-Тьху ти! Каліччя! - бризнула словами, наче отрутою і швиденько подалася до власної «Тойоти», яка виблискувала неподалік. Роман не встиг нічого відповісти нахабі, тільки рукою щосили стис плече дружини. Опам’ятався тільки тоді, коли та скрикнула від болю.
Мовчки зайшли до двору. Спохмурнілі й незадоволені обличчя батьків спричинили новий приплив Ромчиного невдоволення: «Добре, хоч Світланка не бачить».
Завів дружину в будинок, посадив на диван. Вийшов у двір, а потім - у палісадник, де росли улюблені Світланчині квіти - троянди. Рвав і відчував за своєю спиною чиєсь глибоке дихання. Не оглядався.
-Отак і будеш все життя... поводирем? - запитала мати.
Троянди випали з рук, впали на моріжок.
-Буду.
-Зоя приїздила…Бачив яка в неї машина? - наче про щось буденне зауважила мати. - Поміняв ти, синку, журавку на... горобчиху.
Роман визбирав квіти і, чи не вперше в житті, гримнув на матір:
-Замовкніть! Світланка ніколи не буде для вас тягарем!
-«Світланка!.. Світланка!..» - передражнила мати. - Яка там вона Світланка! Пройдисвітка, без кола й двора, яка забрала в мене єдиного сина! А в додачу ще й сама осліпла! До твоєї уваги: нормальні дівчата з Антосем Варламовичем не любилися. А ця, доки ти служив, тільки й тягалася з ним. Я все знаю, все! Мені Зоя про неї багато чого розповіла!
-І я здогадуюсь - що саме, - Роман уже заспокоївся остаточно.
Він зірвав іще декілька червоних, як вечірнє небо перед вітряним днем, троянд і повернувся, похнюпивши голову, до будинку.
Букет поклав просто в руки Світлані. Вона вдихнула ароматний свіжий запах, аж у голові запаморочилося.
-Дякую, Ромцю.
-Пішли звідси, Світланко.
-Куди? - здивувалася та.
-Тут нам місця немає.
Сліпе кохання
Квартиру винайшли неподалік від центру. А тут ще й найбільша радість - народився синочок. Тричі на день бігав Роман до пологового будинку. Кидав у вікно невеличкий камінець - умовний знак. За вікном з’являлася Світлана, тримаючи обережно на руках малесенького Ромчика. Про ім’я вони ще раніше домовилися.
..У їхній невеличкій кімнаті постійно було свіжо, чисто й затишно. Роман дивувався, як незряча дружина всьому давала лад: готувала страви, прала, прасувала.
Щоравда, він їй теж допомагав. Однак Роман відчував: усе ж таки він обділений…
«Я все бачу внутрішнім зором»
Увечері він прийшов пізно. Отримав зарплату, відразу й компанія знайшлася. Чарчина за чарчиною - і пішло - поїхало... Світлана інтуїтивно відчула, щойно він переступив поріг - чоловік п'яний.
-Навіщо, Ромо?
-При-чи-на є... - відповів. - Все-е на-бри-дло!
-Чому?
-Ска-а-жу!..
Цієї миті заплакав малесенький Ромчик. Світлана взяла його на руки, вміло пере пеленала, знову поклала в ліжечко.
Роман похмуро дивився, аж доки дружина не впоралася.
І він завівся:
-Кожен пальцем ти-ка-а... Не-е набридло з слі-по-ю жи-и-ти?!
Та осікся, побачивши, як Світлана, підстреленим птахом опустилася на диван.
-Ромо, я ж тобі казала: залиш нас, - рукою оперлася об стінку, щоб підвестися. - Не переймайся. Візьми ручку й напиши заяву на розлучення. Я тобі не докорятиму, - жінка помаленьку підвелася, дійшла до ліжечка, взяла Ромчика, перенесла на диван. Лягла й притулилася до своєї кровиночки.
…Роман пив дуже рідко та й то невеличкими дозами. А вчора ого-го!...Уранці він ледве підняв голову. Розплющив очі - поруч Світлана.
-Не вір нікому...
Він почав її голубити, просити пробачення за свою вчорашню «браваду».
Раптом Світлана рукою ніжно провела по його щоці і тихо, але впевнено сказала:
-Я не сліпа. Я все бачу внутрішнім зором. Розумієш мене?
Коли зацвів вишневий сад…
Чуждій повертався додому в доброму гуморі. Ще б пак! У такий складний час отримав квартиру. «Ой, зрадіє Світланка!..». І вчорашні недоречності відійшли на інший план. Дружину побачив здалеку. На її руках - Ромчик. Такого ще не було. Сама Світлана, без його допомоги, ніколи не виходила на вулицю. Не втримався, побіг до них. Захекавшись, відсапувався. Світлана плакала. Ромчик розмазував сльози на її щоках.
-Що-о, що трапилося?
-Я…я..г-м…г-м, - лише схлипувала Світлана.
-Чому плачеш? Ми ж квартиру отримали…Ось, - протяг ордер. - То чому ж плачеш? У нас же радість!..
-Я...я…
-Що? Що?..
-Рідненький! Коханий!
Роман обійняв їх обох.
-Тебе бачу. Ромчика бачу. І сонечко бачу!..
У Романа на очах з’явилися скупі чоловічі …сльози.
… Білим цвітом бризнув вишневий сад…
Іван Житник.