ЗАКІНЧЕННЯ. Початок у розділі СУСПІЛЬСТВО за 20 квітня 2020 року.
4.
Не пам'ятала, як опинилася в своїй хатині. Роз¬плющила очі, омившись, і побачила Марію.
-Оце й добре, що оклигала. Ось на, поїж, - простягла тарілку з підсмаженою картоплею. - Підбадьоришся. А то вже три дні в безпам'ятстві...
-Не хочеться мені, Марійко, ні їсти, ні пити. Не хочеть¬ся, і квит, - їй ще важко було говорити. - А шо зі мною?
-Хворь на тебе напала, Горпинко, хворь...
Вона ще щось хотіла сказати, та зненацька вічинилися двері, а на порозі виросла … Ганка. Похитується. За спиною
-Горпина відразу їх упізнала - ті, які й минулого разу приходили.
-Ти диви, сусідонька! - скривилася Ганка. - Ти чо’ тут нишпориш? Грабастаєш?! Мамку мою обчухруєш?!
-Бодай тобі з такою мовою, Ганко! - не знітилася Марія. - Мамка твоя хвора дуже... Я її на городі підібрала, в картоплинні...
Ці слова аж ніяк не розчулили Ґанку.
-Ану, киш звідси, - підступила до сусідки. За нею - й два здоровані. - Сліду шоб твого тут не залишилося! Мамка й без тебе одужає. Я їй ліків куплю, догляну її. Правда ж, матусю?
-Ти б, Ганко, перш аніж безтолкові ляси точити, краще б на город пішла картопельку підгортати, - не вгавала Марія.- Мине день - два - на грядку не зайдеш…
-Во дайот! - захихотала та. - Я ж усе там позрізаю... Нічого ж тоді не вродить. Ладно...не командуй тут! Чуєш, не командуй! Чеши звідси! Стьопушка, допоможи тітоньці залишити наше шляхетне товариство. Воно не для неї.
-Сказано: чеши звідси! - дихнув на Марію перегаром один з бо¬роданів. - Неси свої клешні додому, поки цілі...
-Да свят із вами, - перехрестилася жінка. - Господи пра¬ведний, не доведи більше таких страховиськ на¬віть у жахливому сні побачити, - вона ступила до дверей, а тоді повернулася й додала: - Тюряга за вами плаче!
-Ну ти! - підскочив до неї Стьопушка. - Дуй звідси! Бистро! - штурхонув у спину так, що Марія поточилася і ледве не впала.
Коли за сусідкою зачинилися двері, Ганка сіла біля матері на краєчку ліжка. Втупилася п'яними, аж каламутними очима, наче вперше побачила її. Покрутила головою з фарбованим - перефарбованим волоссям, мов кобилиця гривою, і процідила крізь прокурені зуби:
-Ти чого розляглася? Чо’ гостей не зустрічаєш? Не нрав¬ляться вони тобі?
Горпина тільки повела очима. Розмовляти було важко. Нестерпно пекло десь усередині. Тому майже нечутно прошепотіла:
-«Близок Господь ко всем призывающим его, ко всем призывающим его к истине...» Шо ти коїш, доню?..
-Не твоє діло... Діло не твоє!..Я вже виросла, і в мене своє життя, а ти - тільки зі своїм Богом…
Мати ще тихіше:
-Він дає мені надію … А твоє життя блудне... Як я могла таку грішницю народити?.. Не буде мені ніколи за це прощення...
-Замовчи! - Ганку немов хтось ужалив. - Розпатякалася тут!.. Скажи краще: пенсію одержала?!
Горпина нічого не відповіла. Відвернулася. Глянула в невеличке віконечко, через яке ледь пробивалися сонячні промінці.
-Ах так! - розсердилася донька. - Ти не хочеш зі мною розмовляти?! - вона схопилася з ліжка, забігала хатиною, мов навіжена. Розпатлалася. - Шукайте, хлоп'ята! - наказала. - У шухлядах по¬шуруйте!
Ті заметушилися, наче тільки й чекали команди.
-Ганю, ну як же так? - сльози хлюпнули з очей Горпини. - Немічну матір до ниточки обдираєш...
-Немічну?! Ха-ха! Ти ще й мене переживеш!..
Ганка кинулася до шафи. Понишпорила в старих паперах - грошей немає. Навіщось перекинула старенький столик і під ним теж нічого не знайшла. Знову підскочила до матері, нахилилася хижим звіром над нею.
-Гроші де?
Мати ні пари з вуст.
-Може, ось цим язика їй розв'яжемо? - Стьопушка підсту¬пив до ліжка. - Жора це вміє робити. Правда ж, Жоро?
-Угу, - буркнув молодик. - А не признається - витягну язика. Запросто.
Стьопушка тим часом вийняв із кишені і подав йому тонесеньку... мотузочку. Капронову.
-Пам'ятаєш, Ганнусю, після неї той старик... усьо віддав... Разом з душею. Ця раба Божа теж ось - ось полетить у Царство Небесне. Полетить до свого Господа Бога та Святої Марії. Прямим ходом. Тоді ми цю фазенду по боку…З аукціону. Ха-ха-ха! Ох і пить будем, і гулять будем…Лафа. Кайф безмежний…Тому в’яжи галстук, шоб і не кавкнула…
-Цить! - перебила його Ганка - щось її зупинило..
Можливо, десь на краєч¬ку серця сколихнулась жалість до рідної матері. А може, дитинство спливло в пам’яті . Бігала вона, малесенька Ганнуся, з мамою на річку. Та прала, а вона купалася в теплій водичці. Вилізе, ступне на травичку - ніжки так і коле...
Ганка навіть головою закрутила, ніби незрозумілу їй полу¬ду відганяла. Та все це тривало недовго.
-Давай пенсію, стара карго! - істерично загаласувала. - Бач, грошей їй шкода для рідної дочки!.. А я, може, боса, бідна і голодна!.. Її не хвилює, що в мене розколюється голова. Її не пече, що в мене серце із самого ранку ледь не вискакує із грудей. Їй не потрібна я, рідна дочка!...Одне в неї на думці, як би мені не дати «бабликів»…
Вона вихопила із Жориних рук мотузку й почала тремтя¬чими пальцями затягувати петлю...
5.
Марія, спотикаючись, бігла до сільради.
«Іроди! Бестії! - кипіло в її душі. - Уже й рідних ма¬терів не шкодують. Гроші, гроші, горілка - тільки це й потрібно їм. Мати на Божій дорозі, а вона, звірина, по гроші прибігла! І як таких нелюдів земля тримає? Ой, що коїться на білому світі: донька рідну матір грабує, обдирає... Страшне!..»
Марія ледве не стукнулася з дільничним інспектором Чалим, який планував їхати до районного центру.
-Ой, Івановичу, доброго здоров’я вам! - відхекувалася. - Ой, скоріше!.. Там!.. Там!..
-Що там? - нічого не міг уторопати Чалий. - Що там?
-Ганка Горпини Гордіючки з’явилася...
-Угамуйтеся, тітко Маріє, - дільничний міліціонер до неї. - За порядком усе кажіть, за порядком... Витер спітніле обличчя хустинокою.
-Ганка, кажу, до Горпини прийшла. А з нею ще й два здоро¬вані, наче з лісу вискочили. Немиті, неголені. Ой, віщує моє серце - неспроста вони з‘явилися. Неспроста! Ой, швид¬ше!..
-То вони в неї вдома?
-Еге ж, удома... Ой, швидше!.. Тамечки вони... тамечки...
-Що швидко робиться, те сліпе родиться, - звів на жарт Чалий.- І взагалі, тітко, то сімейні справи. Зрозуміли? Сьогодня посваряться, завтра помиряться. Не вперше і не востаннє…Ось повернуся з райцентру, тоді я з ними побалакаю.Ох, побалакаю! Бо вже, понімаєш, набридло…Задовбала Ганка вже мене. Ох, задовбала!
6.
-Хлопці! - заскиглила Ганка. - А вона чо’?! Богу душу віддала?! Торкнула матір за плече. Потім потягла за крає¬чок хустини. Анічогісінько. Широко відкриті очі Горпини дивилися в порожнечу.
Пальцями, з давно фарбованими нігтями, нащупала на руці пульс, який ледве пробивався.
-Та ні, наче ще жива…
Однако треба змиватися! - зарепетував Стьопушка. - А то нас тут застукають!..Гамплик буде! «Мокруху» пришиють!..
-Не застукають! - взялася за своє Ганка. - Шукайте, хлоп'ята! «Бабки» десь є!..Нутром відчуваю. На божниці шукайте! За іконами!..
Несподівано Горпина поворухнулася, повернула голову, хустина злізла на подушку, і погляд її зболених очей упав на... мотузку з петлею. «Невже?!»
Здригнувся нерв на щоці.
-Ех, донечко, доне… - не доказала…
Зморшкуватим обличчям Горпини поволі котилася остання тепла сльоза...
А з ікони, яка висіла на покуті, з важким осудом дивилась на все це Матір Божа. З малим дитяточком на руках…
Іван Житник.