Горпина Гордіюк бачила сон. Чудернацький і незрозумілий.
Ніби вона, Горпина, їхала верхи на чорному коні.
Широкий луг, укритий чебрецем і ромашками, шурхотів під копитами, як ото осіннє листя, перезимувале, пересохле. І кінь, на якому вона скакала, мов і не кінь, а чорна... труна.
Горпина була набожною жінкою: постила, а ввечері на сон хрестилася і молитви читала вголос. Була молодшою - і в Суми до церкви їздила, і до Конотопа, а раз навіть, до Києва подалася. Бо їхню ще до війни зруйнували. А те, що від неї лишилося перетворили на колгоспну комору, куди засипали полову та різне збіжжя. Та нещодавно загомоніли селяни, наче церкву нову будуватимуть.
То й добре. Можливо, з’являться в людських душах святість та доброта. А то вже скільки того гріха в житті. «Христос помер за нас, коли ми були ще грішними»,- чомусь спало на думку.
А збудують церкву, отоді вже й вона, Горпина, одягне все найновіше своє вбрання й піде на молебень. Бо ж не лише до Сум та Конотопа, а й до Путивля вже не вистачає здоров’я з’їздити, та й з грошима сутужно. Пенсії тієї - кіт наплакав. А треба ж і хлібину купити, й ліків. І на чорний день потрібно хоч трішки грошенят зібрати. А то якщо помре…
«Бог даровал нам жизнь вечную, и сия жизнь в Сыне Его».
Є в неї сини. Мо’, й вони поховали б, так роз'їхалися, хто куди. Ні вісточок, ні приїздів уже декілька років. П'ятеро в неї їх - синочків. Та чи забули про неї? Чи думають, що вже й ряст не топче на цьому світі? Донька? Ех, Ганю, Ганю... Прости Господи, непутящою якоюсь виросла. Найменшенька. Все для неї старалася. А вона подалася бозна - куди, вірніше, поїхала з чоловіками. Коли минає місяць, тоді повертається додому. Та все з новими залицяльниками, та все з п'яницями. І оце не так давно, саме перед Великоднем, із двома прийшла. Боже, врятуй і збережи! Зарослі, з бородами. Не на людей схожі, а, про¬сти Господи, на дідьків. Та ще й п'янючі, як чопи.
Ганка ні здоров'ям не поцікавилася, ні життям-буттям, а прямо з порога: «Горілка є?» А де вона в неї? «То гроші давай». І останні гривні бац - і прихопила.
Три святкові дні гульма бісилися. Чого вже в хатині не витворя¬ли! Тьху!.. Вона знімала іконки, і, щоб цього сорому не бачити, в по¬вітці жила. Навіть думка з’явилася: накласти на себе руки, щоб не бачити витворянь своєї непутящої дочки. Та переду¬мала: не хотіла брати гріха на свою душу. Бо ж вішальникам і на тому світі їх ніхто не відпустить. Піти б до міліції, та не наважилася, та сором же який!
І гульвіса Кузька Хропчук до них долучився. А в нього брага дома завше грає. І куди тільки влада дивиться?!
Скільки того Кузьку забирали - сотню разів. Пересидить день-два в райцентрівській буцегарні, так сяк очуняє - потім зно¬ву за своє.
Отак почудили-почудили з тиждень, і зникла Ганка зі своїми хахалями в невідомому напрямку. А Кузьку, щоправда, знову прикрили - жив десять днів на державних харчах. Однак знову вийшов і за своє, за старе взявся… А тут іще й сон додався: чорний кінь-труна і широченний луг...
2.
«Що б то воно могло означати? - роздумувала жінка, кліпаючи спросоння очима. - Мо', біда з синами? А чи з Ганкою щось трапилося? А мо', й сама хворітиму...»
Встала з убогого залізного ліжка і почовгала боси¬ми ногами вчора змазаною долівкою, притрушеною пісоч¬ком. Підійшла до відра, взяла горнятко з облізлої табуретки. Набрала води. Відпила декілька ковтків - вода тепла й терпка.
«Криниця замулилася, а почистити нікому, - з гіркотою подумала. Ще відпила ковтків два і поставила горнятко на місце. - Піду, мабуть, до Марусі, вона вміє тлумачити сни».
Накинула поношений халатик, підперезалася фартухом, взулася в старенькі капці й вийшла з хати¬ни. Не замикала: що в ній візьмеш?
Споришем, який рясно встелив двір, наблизилася до хвіртки. Обросила ноги до кісточок: «Роса зранку - дощу не буде...»
Маруся поралася в сараї. Її дзвінкий голос лунав на весь куток.
-Васько, не лізь у корито. Та не лізь же! - відганяла палицею підсвинка. - Не штурхай Машки! Ну, не штур¬хай... Нехай їсть...
Повчання вискунів обірвала Горпина:
-Маню, ти вже мене, стару, вибач...- перебила сусідку Горпина. - Бачу, що заважаю тобі... Та, знаєш, сон мені якийсь чудернацький привидівся... Чорний кінь... Чорний, як... труна... і тілько, здаєть¬ся, біла грива та золотисті копита. Що б то значило?
Та знову крикнула на підсвинка, витерла руки об ганчір'я:
-Кажеш, гарма-дарма чудний сон бачила? Як на мене, Горпинко, щось недобре станеться. Біла грива й зо¬лоті копита - то ніби нічо. А чорний кінь та ще й цвинтар - то вже біда...
-Не цвинтар, а труна, - поправила Гордіючка.
-А луг із чебрецем і ромашками видівся тобі?
-Ну, видівся, - відповіла здивована пророкуванням сусідки, відповіла Горпина.
-Ото ж і є цвинтар...
Горпина помовчала, тоді:
-Смерть, мабуть?
-Не думаю, - зітхнувши, засумнівалася Марія.
-А домовина? - тричі перехрестилася Гордіючка.
-То тобі так здалося.
-Ні-ні. Не здалося. Я бачила... домовину. - Горпина роз¬хвилювалася, аж очі звузилися і крапельки поту вкрили чоло.
-Домовина? - задумливо перепитала Марія. - Може, знову Ганка забреде,- висловила припущення провісниця, висипаючи з відра пійло до корита. - Ти пенсію вчора отримала?
-Та отримала, - якось ніби не в собі відповіла Гордіюк. - Ну, то я піду. Не заважатиму тобі, бо й дома роботи стачить...
-Іди, Горпинко, і нічого такого не думай. Скілько тих снів людина за життя бачить! І не всі вони в руку...
-Так то воно так, - закректала Горпина й вийшла з хліва.
3.
Гордіючка підгортала картоплю. Шкрябала сапою по сухій, затверділій землі.
«Дощу б треба. А то засушить сонце всю городину».
Уже другий місяць минув, як жодна краплина не впала з неба. І бадилля місцями почало жовтіти.
Раптово наче біля серця кольнуло. Горпина від несподіван¬ки аж присіла. «Тю ти! Чом би це?»
Ноги підкошувалися. Хапнула ротом повітря, та вдихну¬ти його не змогла. У горлі щось здавило.
Потому повільно осіла в картоплиння…
Іван Житник.
Далі буде.