Старість...
Де її межа?
І чому вона у кожного своя?
Ось бігала людина, хуткою була – зненацька старість...
Старики...
Вони в Україні обділені. Обділені державою, обділені долею.
Старість – це коли ти дожив до того часу, коли працювати вже не можеш. Не можеш не тільки тому, що час уже прийшов, а й тому, що не можеш за станом здоров'я. А ще не можеш, бо на твоє місце прийшли молоді, жваві та здорові...
Їм теж потрібно працювати. В них діточки та такі ж старики на руках, яких потрібно доглядати. Так...
Ти пам'ятаєш, як сама прийшла молоденькою, з енегією, що аж плескалася з очей... І ти розумієш, що молодь повинна працювати тут, а не їхати за кордон на працю, залишаючи на місяці дітей, родину, батьків!
Старість...
У нашій державі старики скрізь заважають. Вони вже не швидко йдуть, тільки й чуєш: «Он плететься!».
А ти сам спробуй, в свої ще доволі молоді роки побігти, а потім будеш на них бурчати.
Старикам пенсії не потрібні, бо молодим, тридцятирічним, тоді не буде забезпеченної старості.
А в нинішніх стариків? Нехай діти забезпечують, або хай ще самі працюють. А ти сам будеш взмозі працювати у 60?
Спробуй зранку підхопитися, та побігти на роботу!
Не побіжиш! Бо тобі зараз ліньки пройти квартал, тобі важко... Тобі авто потрібне для цього… А пішком – ні…
У лікарні старики просто лежать, відпочивають. Так дехто з вищих чинів вважає.
Неначе в стареньких не було років шаленного ритму життя. П'ятирічок, планів, доган, переробок...
Це ж наші старики «строїли» той, зовсім не реальний, нікому не потрібний – комунизм. Якусь fata morgana будували, а не майбутнє.
Це ж вони по півтори ставки на роботі, не бачачи родин, дітей, виконували плани.
Це ж вони гектарні ланки в колгоспах пололи, а вдома – п'ять свиней, три корови, стадо гусей та качат, курки та інша живність.
А ще... Колгосп чи радгосп з надоями, тоннами пшениці, тоннами буряків, які треба навантажити й розвантажити, та постійним: «Партія зове. Партії потрібно! П'ятирічка достроково! План будь-якою ціною виконати!». І виконували, деколи цілодобово працювали…
Це вони трудилися по зміні на заводі, і за це, як насмішка, пляшка молока «за врєдность».
А потім руки знівечені, легені з дірками...
Бо в СРСР все було «шито білими нитками», все було під забороною, секретами… І скрізь була «Ялта, а не токсичне виробництво».
Це вони майже цілодобово перебували на робочих місцях. бо «компартія звала»! І, не дай Боже, плану немає, або якесь змагання завалив район, область. Все... Гамплик... У прямому та переносному значенні цього слова.
Це вони залишалися з зморшками не тільки на руках та обличчі, а й в душах. Ні, там не зморшки, а яри від праці, горя, та НЕ-ДО-ЖИТТЯ…
Бо тоді свого життя не було, було життя країни... І вони її відбудовували – хто як міг… Та все це йшло через важку, інколи непосильну працю…
А тепер з хворими, покрученими руками, з болями в серцях, з розсмиканими, як вовна, нервами, вони потребують постійного лікування.
Суспільство визначається ставленням до дітей та стариків! Як що тут все гаразд – то й суспільство є цивілізованим. Коли ж ні – то таке суспільство не є здоровим і цивілізованим.
Старики звикли терпіти… Вони й нинішні складні часи перетерплять. Хоча… Чи вже перетерплять? Бо ні сил, ні здоров’я не лишається… А є тільки мізерні пенсії, за які не купиш вже й ліків. А про повноцінне лікування – взагалі мова без сенсу…
Інколи вони повільно ходять по парку… Інколи ще й пісні своєї молодості, які чути з мобілок, підспівують…
Вони не здаються, бо не звикли до капітуляцій…
…Люба, Ніно, Паша, Сергійко, Саша, Вася… готові?
І пішли по-тихеньку гуляти...
А що ще робити?!
Наталія Кузнєцова-Віноградова, член Національної спілки журналістів України.
Світлина автора.