«ГОЛОС ПОСУЛЛЯ» повідомив:
ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ: ШЛЯХ ВІД ЗВИЧАЙНОГО СІЛЬСЬКОГО ХЛОПЦЯ ДО ЗАГАРТОВАНОГО БОЙОВОГО ОФІЦЕРА
Є імена, які назавжди залишаються в серці країни. Є історії, які неможливо читати без болю, але їх необхідно пам’ятати. Це історії наших захисників – людей, які без вагань стали на захист України та свободи української нації.
Продовжуємо ініційовану начальником Сумської ОВА Олегом Григоровим серію публікацій про наших воїнів, щоб зберегти пам’ять про їхній шлях і мужність. За кожною історією – доля людини, її мрії, випробування і подвиг. Вони нагадують, що незалежність не дається задарма, а мир виборюється надзвичайно високою ціною.
Поки ми пам’ятаємо наших Героїв, їхній подвиг продовжує жити. Їхня відвага, незламність і безмежна любов до України назавжди залишаться прикладом для нинішніх і майбутніх поколінь. Саме з таких історій складається пам’ять народу, сила держави та шлях до нашої Перемоги.
Розповідь про нашого мужнього земляка із Віхового Артема Мартиненка на сторінках газети «Голос Посулля» в минулому році вразила в саме серце багатьох читачів. Тоді, під час нашої першої зустрічі, він перебував удома – на довгій, виснажливій та болісній реабі¬літації після важкого поранення.
Це був час повної невизначеності. Що буде далі? Чи зможе молодий організм витримати це випробування? Чи повернеться він на службу, чи зброю доведеться змінити на цивільне життя? Тоді жоден лікар, жоден експерт і навіть сам Артем не могли дати бодай якихось прогнозів на майбутнє. Залишалися лише віра, залізна воля та щоденна боротьба через «не можу».
Як склалася доля після поранення, що змінилося з того часу в житті військово-службовця – він розповідає читачам «Голос Посулля». Але все по порядку.
Життя Артема Мартиненка до великої війни було спокійним і зрозумілим. Хлопець із села Віхове, з дитинства знав ціну мозолям, був привчений до важкої селянської праці й любив свою землю так, як уміють лише ті, хто власноруч її обробляв. Офіцерські погони після військової кафедри в університеті здавалися просто формальністю з минулого, мирного життя. Та підготовка була нескінченно далекою від свисту реальних снарядів.
Коли росіяни зухвало перетнули кордон, Артем не вагався. Його рішення було внутрішнім маніфестом: хто, як не я? І 21 вересня 2022 року він переступив поріг військкомату. Цей день назавжди вкарбувався в пам'ять – саме тоді вся країна плакала від щастя, зустрічаючи перших звільнених з полону захисників «Азовсталі». Для Артема це став знак: боротьба триває, і його місце – в строю.
Вже у жовтні 2022 року розпочалася його служба. Далі були два місяці виснажливого навчання у Львові, в стінах Національної академії сухопутних військ, де цивільний юнак прискоренно опановував мистецтво війни. А вже з січня 2023-го його домом стала легендарна 92-га окрема штурмова бригада імені кошового отамана Івана Сірка на Харківщині.
Півтора року на передовій – це сотні днів під постійними обстрілами, де кожна секунда вимірюється ціною людського життя. Для молодого офіцера цей час став перевіркою на міцність, яку він витримав з честю. Проте під час чергового бойо¬вого завдання війна залишила на його тілі свій важкий слід.
Тяжке поранення, осколкові ураження обох ніг і рук, підступний подвійний перелом лівої ноги, розтрощені гомілкова та стегнова кістки...
Ворожий метал зачепив навіть око.
Здавалося, темрява намагалася забрати хлопця у свій полон, але лікарі разом із Божим благословенням створили диво – зір молодому офіцеру вдалося зберегти.
Далі почався інший фронт – медичний.
Спочатку був військовий госпіталь у Харкові, де медики стабілізували його стан. Як тільки Артема дозволили транспортувати, його перевезли до Києва.
У ці важкі часи навколо пораненого воїна виросла справжня жива стіна з любові. Не лише батьки, а й близькі родичі об’єдналися в єдине ціле. Вони не просто допомагали відновлювати фізичне здоров’я – вони тримали його дух. Були поруч кожної хвилини, ловили кожен подих, підставляли плече, коли бракувало сил, і просто мовчки молилися.
Потім була довга, виснажлива десятимісячна реабілітація. Географія відновлення Артема розтягнулася на всю країну: спочатку Львів, потім цілющий Трускавець. Крок за кроком, через біль і надзусилля, офіцер повертався до життя.
Згодом він повернувся на рідну Сумщину, до лікарні Святого Пантелеймона.
Але війна наздогнала його і в тилу. Саме в той період російська армія здійснила підступний і жорстокий подвійний удар по медичному закладу. Того дня стіни лікарні здригнулися, загинули невинні люди, десятки зазнали поранень.
Це була субота. Ранок вихідного дня. Лише завдяки щасливому збігу обставин Артема в той момент не виявилося в лікарні. Доля вдруге вберегла мужнього офіцера, ніби підтверджуючи: його земна місія ще не завершена.
Інший би знайшов багато причин, щоб на службі поставити крапку. Але це не про Артема Мартиненка. Він знав, що його чекають побратими у підрозділі, розраховують на нього. Тож воїн повернувся в стрій.
Уже за два місяці після повернення здібного офіцера призначили на підвищення.
З червня 2025 року він командує мінометною батареєю, а в серпні того ж року отримав звання капітана.
За роки великої війни змінилося все – і характер боїв, і сам Артем.
Сьогодні підрозділ капітана Мартиненка випалює ворога на Запорізькому напрямку. Це один із стратегічних напрямків фронту.
Офіцер зазначає, що характер сучасного протистояння змінюється на очах, стає неймовірно технологічним.
Дні на фронті здебільшого схожі один на одного, зливаючись у безкінечний потік одноманітної й важкої праці. Але серед цієї рутини бувають моменти, які залишаються в пам'яті назавжди.
Минулої осені були запеклі бої – участь у контрнаступальних операціях на напрямку Добропілля.
Це був час максимальної напруги, коли кожен день приносив нові виклики, а реальність змінювалася щохвилини.
Саме за проявлену мужність та успішне виконання бойових завдань Артем Мартиненко був нагороджений спершу – почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Срібний хрест».
Згодом – державне визнання – Орден Богдана Хмельницького III ступеня.
Наказ про нагородження орденом був підписаний ще в лютому, але реальність війни диктує свої логістичні та бойові умови, тому сама нагорода знайшла свого героя лише у травні цього року.
Саме вручення відбулося без зайвого пафосу, але з глибокою повагою у спеціально відведеному безпечному місці, подалі від ворожих очей та обстрілів.
У такі хвилини гостро відчуваєш цінність кожної відзнаки, адже за кожним металевим хрестом чи орденом стоять місяці надважкої служби, втрати побратимів та моменти, які змінили життя назавжди.
Сьогодні наш земляк із Віхового Артем Мартиненко уособлює нову генерацію командирів та оборонних інноваторів, які не просто тримають фронт, а й перебудовують армію за найсучаснішими стандартами.
Саме таким хлопцям творити майбутнє нашої вільної та незалежної України.
Їхня енергія, державницьке мислення та загартований у боях характер стануть фундаментом для відродження країни після Перемоги.
Хай Бог береже їх на кожному кроці, дарує міцне здоров'я та захищає для продовження славетного роду українського.
Низький уклін батькам, які виховали таких синів!
Автор розповіді про офіцера Людмила СЛИШ».
ГЕРОЇ мають імена: БОГДАН ОПІМАХ з міста БУРИНЬ… ДЕТАЛЬНО ЧИТАТИ ТУТ: https://ivanzhytnyk.com/suspilstvo/14577-heroyi-maiut-imena-bohdan-opimakh-z-mista-buryn
