Згадалось...
Їду в автобусі...
Дорога жахлива...
Повз мене повзуть сухі бур'яни, гори сміття обабіч дороги.
Їду із своїми думками.
І час від часу мені на очі трапляються старі покинуті хати.
Приходить на думку, що який парадокс: десь людям ніде жити, а тут живи та нікому.
Стоять старі немічні хати, визираючи із хащ та бур'янів, обмиті холодними дощами, посічені колючими снігами, обшарпані льодяними вітрами, немов покинуті вірні пси виглядають свого господаря, який більше ніколи не повернеться сюди.
І я згадую свою вулицю.
Ми ходимо повз і уже не помічаємо самотні оселі.
Із пам'яті зникають образи, голоси...
А в кожної хати була своя історія, своє життя…
Жили господарі дружно, народили четверо діток.
Радість і життя буяло в оселі.
Та виросли і розлетілись діти...
Приїздили з онуками у гості, виносили великого стола у садок, сідали під яблунями і гостювали...
Онуки бігали та щебетали.
Із двору завжди пахло млинцями та пирогами.
..Рано забрала хвороба господиню, незадовго пішов за нею і господар.
Осиротіла хата.
Діти приїздять раз на рік на кладовище.
А вона – хата – старіє старіє, але …чекає...
…А інша хата (на світлині) пам'ятає, як рано розпрощалася із господарем.
Виросли двоє синів із матір'ю.
Важко було. Сини поженилися.
У хаті радість – невісточка прийшла.
Двоє діток народилося.
Та біду не просять, вона сама завітала. Трагічно загинула зовсім молода матуся.
Діти виросли, померла господиня, а за нею і син.
І поруч друга сирота…
…Тут жила жіночка, яку чомусь усі називали баба Надя. Хоч вона на неї зовсім була не схожа.
Скромна, ввічлива і чемна до всіх.
Мало з ким спілкувалася, не конфліктна.
Завжди охайна і чепурна.
Її хатина визирала білосніжними стінами із-за зелених кущів. А із-за благенького, але дбайливо доглянутого паркана, тяглись до сонця різнокольорові мальви.
У дворі бекала біла коза, спокійно гуляли дві качки і селех, яким ніхто не знав скільки років.
На лавці під кущем ліниво спав здоровий котяра.
Чисто у дворі і на городі.
У хаті тепло, по сільському скромно, але приємно до щему у душі.
Одного разу, прийшовши із роботи, я дізналась, що баба Надя поїхала до сестри у місто.
Зібрала вона свої скромні пожитки, продала козу, подарувала качок, забрала свого кота, скромно рзопрошалася і поїхала.
Минуло чимало років, а осиротіла хата ще кріпиться, чекає, тільки вітер гуляє кімнатами та надокучливі миші шниряють кутками...
А ще до однієї хатини малою через дорогу я бігала гуляти.
Мене пригощали найсмачнішою домашньою ковбасою і пряниками, які мені більше ніколи не траплялися в житті…
…І таких сиротин-хатин безліч у селі.
Стоять вони похилені, розкриті, хворі і старенькі. І до останнього свого подиху чекають.
Холодними темними ночами сняться їм сни: як дбайливо знайома рука відкриває двері, вона наповнюється дитячим сміхом, гоміном господарів...
Розливається по кутках благодатне тепло, пахне смачною їжею і життя продовжується...
СПИ, ХАТИНО, СПИ... КАЖУТЬ, ЩО У ВІ СНІ ПОМИРАТИ НЕ СТРАШНО...
Марія Безбородова.
Світлина автора.