Смеркає. Сонце ховає своє стомлене проміння в ставку. Проганяє спеку свіженький вітерець. Дерев'яна кладка поскрипує в передчутті нічної риболовлі. А ось і вони. Трійко молодиків розгортають палатку та розкладають рибальські причандали під дотепні історії.
–Сань, а де м'ясо? Чи ти нас на днюху здумав рибою пригощати? – озвавсь один до товариша.
–Без паніки, все в надійному місці – відповідає Сашко – А взагалі можна влаштувати і рибний день, ми ж як-ніяк на риболовлі! Он моя мама щотижня готує рибу і каже: їж рибу, вона корисна, багата на кальцій та фосфор. А я її на стільки не люблю, що не передати. І я такий сідаю за стіл (щоб не засмучувати маму) і кажу: окей, давай свою рибу буду їсти, але не любити. І мама каже: ну й не люби, а їж! Тому не лякайтесь, якщо вночі буду світитись (сміються).
Допоки хлопці гомонять та жартують, годинник підганяє календар до нової дати 8 червня – в Сашка день народження.
Сашко це він для друзів, а для решти – Олександр. Молодий чоловік невисокого зросту спортивної тілобудови із світло-русявим волоссям. Здавалось би він не просто загартований тілом, але й духом – як надумає діло, то не переконати.
Спокійний, цілеспрямований, любив випробовувати себе новими досягненнями ще з малку: навчивсь пародіювати звуки звірів, пірнав у воду тренуючи витривалість своїх легень, любив екстремальний відпочинок, віджимався на пальцях однієї руки, а як він метав ядро… Всі дівчатка задивлялись цьому видовищу.
А який погляд… Доброзичливий та глибокий як бездонна криниця. В тих сірих очах тонуло не одне дівоче серце і не одна майбутня теща мріяла про такого зятя: роботящий, романтик, такий і гори зверне для своєї коханої.
Його ж матуся вже вбачала в синові справжнього чоловіка. Самостійний, готовий до батьківства, адже так добре допомагав доглядати менших сестричку та братика. Було візьме сестричку на руки, обцілує, заспіває колискову, а вона і засинає в нього на руках. І, здавалось, в світі немає безпечнішого місця, ніж на руках в брата. Признатись чесно, Сашко і сам любив поспати.
Лиш очі зімкне – відразу спить.
Любується батько:
–Ти наче не спиш, а подорожуєш між світами.
–Та ні, – відказує син, – я навіть сновидінь не бачу, просто сплю.
А як зазирне в кімнату меншенький брат – сон куди й дівається. Кому ж як не старшому показати відеогру чи розкласти солдатиків.
Сашко не міг натішитись своєю родиною і для родини він як дар Божий.
Єдине, студентом був не надто старанним, адже втратив цікавість до фаху технолога.
Інше діло військова справа. З дитинства уявляв себе в камуфляжі десь в гарячих точках, щоб як в кіно.
Аж раптом наскочила горе-війна…
–Не для війни ми тебе синку ростили, – переконував тато.
–Я мрію, що ти влаштуєшся на гарну роботу, одружишся та народите онучат нам на втіху. Я буду гарною бабусею, – казала мама. – Не йди на війну, тебе ж не призивають. Зажди хоча б коли призов буде! – благала вона.
–Па, ма, я не хочу цю війну залишати брату. Відчуваю, що це моє покликання. Неможна просто відсидітися вдома, щоб війна закінчилася боротися треба всім! Треба наближать перемогу безпосередньою участю в боях. Мої хороші, я не збираюся помирать! Все буде добре. Після війни буде життя і робота і онуки (посміхнувся).
А які гіркі сльози лила бабуся, важко відпустити найулюбленішого внучка.
–Я мух на льоту ловлю, завжди довіряю інтуїції, яка, доречі, жодного разу не підводила. Я навчений життю в польових умовах. Попереду ще військове навчання. Хоч окопи ритиму – це вже вклад в перемогу. Ось тільки дипломну захищу і подамся у воєнкомат, – рішуче заявив Саша…
Смеркає. Сонце ховає стомлене проміння за багатоповерхівки і десь там за обрієм топить його в самотньому ставку.
В квартирі метушливо збирає речі Сашко.
Мама крізь сльози пише молитву на папірці:
–Носи з собою синку. Тато дає настанови, а малюки раз по раз смикають брата та звуть грати.
Всі відчувають, що від завтра життя знову поділиться «до» та «після».
Наступного дня Сашко розцілував сонних малят, зібрав речі, обійняв батьків і з обіцянкою повернутись рішуче пішов…
В рідних почались довгі дні розлуки, тривоги не від «тривог», постійні молитви.
Олександр з позивним «Звір» добре освоював армійську справу, обравши для себе штурмову бригаду.
Сашко був надійним плечем, справжнім воїном.
Він був готовим віддати життя за кожного побратима.
І вірив у перемогу.
Перше бойове завдання вдалось нелегко. В перший же день він втратив побратима.
Щоденно йшли запеклі бої, позицію нізащо не можна було втратити.
На очах гинули кращі з кращих. Але Сашка це не лякало, а додавало люті і сили боротись.
Рідним він не розповідав навіть долі реалій, адже воєнний світ видався значно жорстокішим.
Якось в розмові з батьком син зізнався, що виніс на собі тіло побратима, яке довгий час неможливо було забрати.
В наступній розмові з батьком він сказав:
–Я там, звідки не повертаються. З наших зі мною залишилось четверо, але я виживу і вигризу цю перемогу!
Йшли дні за днями. Здавалось, що батьківські серця бились від дзвінка до дзвінка. І ось на екрані телефона батька висвітився довгоочікуваний дзвінок сина з привітаннями в честь дня народження.
А вже наступного дня роздався дзвінок військового керівництва: «ваш син двухсотий».
–Як двухсотий? Не може бути! – прохрипів батько.
Від почутого в матері підкосились ноги та охопив відчай.
Все. Трапилось найгірше... В слухавці чулось: «ми припускаємо, що за Олександром полювали. Це велика втрата, наш найвмотивованіший штурмовик. Тіло поки що в сірій зоні»... – щось там казали ще, але душі рвали слова «двухсотий, в сірій зоні».
Смеркає. Сонце дивовижно рудого кольору розтягнуло проміння на все небо, наче не хоче більше ховати його на відпочинок до ставку.
Вітер то зривається, наче дає ляпаса, то стихає. Дерев'яна кладка завмерла наче дослухається до кроків. Все ближче і ближче підходять сірі, як тіні два молодика:
–Завтра похорон... – каже один –
–Не віриться, – шепоче інший. – Ще в тому році тут ми святкували Сашкові тут днюху, риболовили, жартували...
–Прикинь, він навіть не встиг диплом в руках потримати, – перебив перший...
–Я собі думаю, а як би він проспав в той день, коли поїхав на учьобку, може б попав у інший підрозділ і залишився живим, –продовжив другий товариш...
Хлопці довго спілкувалися, блукаючи довкола ставка…
Наступного дня гості поспішали до Собору, щоб провести в останню путь Олександра. По центру зали стояла закрита труна, над нею схилилися рідні з несамовитим плачем.
Довкола стояли розчулені гості, здавалось що це приміщення ще не бачило одночасно стільки люду.
Годинник відміряв хвилини коли родина в останнє разом.
В якийсь момент гості не стримали сліз і зал здійнявся ревом – з портрета дивився світлий, наче янгол Саша, тими самими сірими добрими очима.
Священник раз по раз в останній проповіді повторював слова вдячності батькам за виховання справжнього Героя.
Батьки тримались один за одного, за малят, що залишились без улюбленого брата, за мрії сина, які він так і не встиг здійснити.
Але горе добивало серце питаннями, чого ж воно мовчало та не стрепенулось в момент гибелі сина, чого не вберегли...
І лише Бог свідок, як за спинами рідних розтягнула обійми душа Олександра: «Я був у змові з вашими серцями лише щоб ви пережили на день менше горя. Я прийшов у цей світ пізнати себе та пізнати радість щасливого дитинства і ви мені це дали. Тепер я буду для вас янголом охоронцем»...
Відбули, провели…
Найтяжче позаду, а попереду обійми портрета, прохання наснитись.
І диво – наснився!
Лежить синочок на пляжі та каже:
–Я тут буду спати. Не хвилюйтеся, мені тут добре.
«Твій вічний сон – мій вічний біль», – щоденно ці слова будуть повторювати батьки.
Всім в спадок Олександр Ткаченко залишив світлу пам'ять про себе, сестричці – бойовий характер, а меншому братику вудки та риболовлю, якій ніколи не навчить старший брат.
Ціна життя Героя – ще не перемога, це виграний бій, утримана позиція. Але жоден метр землі не коштує людського життя. Жоден. Ніхто не поверне Герою недожиті моменти.
І скільки ще Героями посмертно нагороде війна?
А на календарі 8 червня, це мав бути 24-й день народження Олександра Ткаченка…
АННА КАРПЕНКО.
м.Суми.