Напередодні Дня захисника України в Сумському вищому професійному училищі будівництва та автотранспорту (ВПУ-11) відкрили пам’ятну дошку на честь свого випускника, воїна АТО Юрія Дудки, життя якого обірвалося під час виходу з «Іловайського котла».
Вшанувати світлу пам'ять Героя зібралися його рідні, друзі, побратими, викладачі і студенти навчального закладу, представники влади та небайдужі сумчани, повідомив офіційний сайт Сумської обласної ради.
Юрію Дудці, уродженцю Роменщини, було всього 34. Він, номер обслуги 93-ї окремої механізованої бригади, загинув під час проходження так званим «зеленим коридором» у Многопіллі (Донецька область).
Сталося це 29 серпня 2014 року. Однак тільки у березні 2015-го душа відважного оборонця знайшла спокій у рідному селі Хоминці.
До цього разом з іншими загиблими в «Іловайському котлі» він був тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі м. Дніпро як невпізнаний герой. Лише за тестами ДНК рідні знайшли сина, чоловіка, батька…
У січні 2016 року Юрій Дудка посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Про свого героїчного випускника у ВПУ-11 розповідають із гордістю та не приховують сліз. Війна ж бо, котра підступно увірвалася у мирну блакить України, забирає найкращих…
Як зауважив перший заступник голови Сумської обласної ради Анатолій Річкаль, ніхто не чекав війни. І те, що наші мужні хлопці своїми грудьми закрили країну від розростання воєнного жахіття, котре спалахнуло на сході держави, – це подвиг із великої літери.
«Тоді, у 2014-му, коли першими у бій йшли не за повісткою, а за покликом серця, не маючи ані нормальної зброї, ані матеріально-технічного забезпечення, на захист рідної землі стали й брати Юрій і Володимир Дудки – справжні Герої, істинні патріоти України», – зазначив Анатолій Якович.
Молоді хлопці, їм би ще жити й жити…
Та був Іловайськ – не стало старшого брата. А менше, ніж за тиждень, 3 вересня 2014-го, базовий табір 27-го реактивного артилерійського полку поблизу Старобільська (Луганщина) накрили ворожі «Смерчі». Молодший брат отримав складні поранення, від яких помер 10 вересня у Харківському опіковому центрі.
«Цей біль крає серця не тільки рідних та близьких. Це біль усієї Сумщини, усієї України, – наголосив Анатолій Річкаль. – На жаль, не в наших силах змінити минуле. І нині найменше, що ми можемо зробити, – зберегти спомини про наших незламних оборонців. Бо вони – символ України, її честь і гордість, її сила і нездоланність. Вічна їм пам'ять, слава і шана...».