КАРІНА КАРПІЧКО закінчила Тернівську ЗОШ І-ІІІ ступенів. Навчається в Інституті Журналістики Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка. У 2019 році брала участь у конкурсі-захисті науково-дослідних робіт МАН у секції «Літературна творчість», стала лауреатом ІІІ ступеня, за що отримала бронзову медаль. Пише прозу та вірші.
БОРОДА...
Новела
Перше, що спадає на думку: така приємна на дотик...Мої пальці не раз торкалися його обличчя. Не раз я паленіла під його поглядом. А ця його іронія в очах, доволі таки ніжна.
Виринаю зі сну... Шкодую часто, що лише там зустрічаємося. То в його, то в моїй підсвідомості. Там я справжня, зовсім не така, якою ви звикли мене бачити. Та й він змінюється, стає таким близьким і рідним, без надмірної гордості та самовпевненості.
Цей смак кави і дим його «Marlboro»... Він палить у моїх снах постійно.
Частіше, ніж бере книгу до рук, а читає він, як тільки з'явиться вільна хвилина. Інший. Але єдиний, про кого не соромно думати. Якийсь особливий. Він попереджав одразу: «Без вищих матерій».
Добре-добре.
Змирилась.
Нехай тоді й він змириться із моїми принципами.
Я нещадно вбиваю його хіть, як і він мою. Але цим, насправді, ми ще більше розпалюємо вогонь-невидимку, якийсь новий вид матерії з магнітними властивостями. І він це відчуває, я знаю.
Хоч ми і винайшли цю дивну суміш почуттів, але жоден з нас не може нею скористатися, і не може знищити. Здається, це вічний двигун...
Я знову поринаю мимохіть у володіння моїх думок, бажань, що психологи називають сном.
Його вуста так близько, і цей тембр... Нехай він говорить вічно.
Ми божевільні. Це, кажуть, назавжди. Теоретично, ми разом постійно, а практично – ніколи...
Він не любить ваніль, у всіх сенсах цього слова. Також шум, скупчення людей і осіння мокрота його дратують. Він надає перевагу віскі, м'ясу, «особливим» книгам і музиці. Жінки його цікавлять з естетичного боку, ні більше, ні менше.
Ми швидко розлучаємось у снах, але вони особливі. Загадкові.
Я, правда, досі дечого не розумію...
Прокидаюся знову.
Досі відчуваю дотик його тіла. Він не терпить самогубства, тому вбиває мене сам, по-тихеньку, не розуміючи цього. «Люблю» – єдине, і те дивне слово, яке залишилося від чудернацького терміну «почуття»...
Я знову потрапила у найбажаніший полон свідомості..
Його дикий апетит іноді мене лякає, але їсти він не вміє, принаймні ту їжу, яку готую я. Образно це виглядає так: він просить стейк (соковитий і зі східними спеціями), а я готую для нього маленьку порцію овочевого супу (недосоленого). Після цього його апетит помітно зменшується, але ж уявіть, людина голодна. Через деякий час він знову просить їсти, вже без замовлень, типу м'ясо, риба чи десерт, він хоче просто втамувати нестерпний голод.
Де я навчилась такої жорстокості?
Він знає, що, як захочу, я можу приготувати вишуканий обід і задовольнити всі бажання його шлунку. Але ж ні. В останній момент роздумів, чи готувати чи ні, перемагає моє «ні». І я йду, не обертаючись жодного разу, залишивши його ні з чим. Він ображався і теж ішов (в інший бік) зі словами: «Ти наче кинула собаці кістку, а тоді швидко відібрала».
Це все...
Не люблю, коли така кінцівка сну... Та вже не тільки сну, а й реальності. До речі, реальність... Я нещодавно помітила, що наші роки народжень – паліндроми. Він з того століття, а я – з цього. Цифри цікавлять мене й досі, як і тоді, ще в глибокому дитинстві. Вони відіграють важливу роль для мене. Прості обчислення дають неабияку інформацію. Його лякає, коли я щось подібне роблю. Він думає, що я ворожка. Досі сміюсь із цього.
СОН...
Новела А знаєте, які в нього руки? Великі та теплі. Завжди. Він ніколи не мерзне, на відміну від мене.
Він тими своїми руками підтримує моє життя і водночас губить його. Скоріш за все, він егоїст, як і я. Його прагматичність та погляди на реальність – те, чого не вистачає мені, те, що я шукала роками в собі, а віднайшла у ньому.
Здається, він не помічає труднощів навколо і розраховує в цьому житті лише на себе. А ще стверджує, що жінки – це суцільні проблеми, і єдиний їхній плюс – тіло.
Він естет...
БЕЗ СЛІВ
Новела
…У маршрутці було сім вільних місць.
Наша компанія якраз усі зайняла. Зі мною були білявка, брюнетка, один хлопчина, трохи молодший за нас, і три жінки.
Усі їхали у своїх справах. Ми з дівчатами слухали музику в навушниках, кожна наділена своїми думками. Юнак з нашої компанії теж в телефоні, видно музики не любить, тому грав у якусь гру.
На одній із наступних зупинок в маршрутку зайшли двоє: хлопець і дівчина. Хлопець як хлопець. Не скажу, що красень, але і не потвора. Чорнявий, невисокого зросту. Він був одягнений у дешеві джинси, світер бордового кольору, ну, а взутий у кросівки, як кожен другий у його віці. Дівчина, яка зайшла з ним, видно, його кохана. Вона повненька, але миловидна, середнього зросту, з мінімальним макіяжем, котрий вдало підкреслював принади її обличчя. Попри фігуру, дівчина не здавалась закомплексованою, лише спокійно-стурбованою. Цим двом не вистачало місць, бо ми, як я вже сказала, зайняли всі сидіння.
От вони й стали «стоячими» пасажирами. Хлопець взявся за поручень укінці проходу між сидячими місцями, цебто, біля нас, а його подружка – поруч водія. Молодим людям десь років по 23-25…
Хлопець кинув, здавалось би, короткий погляд на наші сидіння. Ми зустрілися поглядом, і він першим відвів очі. Та я стільки встигла прочитати з його карих кришталиків... Він за цю мить наче промовив очима: «Навіщо я живу з цією товстухою? Так, вона багато робить для мене, але я так хочу дітей, а через її хворобу, яка не дає піти вазі геть – нічого не виходить.
Он сидять гарні дівчата, здається, ще школярки, але з більшими шансами, ніж моя. Сьогодні їдемо до лікарні, це вже остання спроба, останній шанс. Я вже ні на що не надіюсь... А що, як раптом пощастить, і лікарі допоможуть нам, і я зможу стати батьком? Я її кохаю все ж таки...».
І тут він відвів свій глибокий струмок очей…
Через рік випадково зустріла цю пару, вони гуляли в парку. Гуляли … з коляскою. Він ніжно обіймав свою, вже худеньку та щасливу дружину, і повторював час від часу: «Дякую за сина… Я щасливий...».
Життя - це мудрий і складний урок...
Гарячі сльози... Бачу їхній смак.
І відчуваю дотиком солоність.
Червоні очі, як варений рак.
Думки злиденні знищують свідомість.
Здається, все скінчилося, і вихор
невпинно стишує свій впертий крок.
Я зрозуміла, тут – усе без ігор...
Життя - це мудрий і складний урок...
Сльоза стікає, як зі свічки віск,
незграбні плями створює в безодні.
Ніхто не чує тих шалених гріз,
які були і вчора, і сьогодні.
Ви смієтесь, а я сиджу в темниці,
там гину по-тихеньку від усіх.
Мій успіх – то лиш спалах блискавиці,
то навіть не моральна із утіх...
Червоні очі... Думка полохлива...
Вона не стане текстом під пером.
Солоний дотик. Ні, це справжня злива.
Надіюсь, все закінчиться добром...
КАРІНА КАРПІЧКО.