ВОЛОДИМИР СИНЬООКИЙ: «Залишатися професіоналом, навіть запрошуючи на пиво…»

Володимир Синьоокий – відомий український журналіст та літератор зі Львова. Наше з ним спілкування було не тільки цікаве нам, сподіваємося, зацікавить і читачів інтернет-порталу БУТТЯ і ЖИТТЯ (БіЖ).

–У кожної людини з чогось розпочинається стежина в життя… Звідки вона розпочалася у Вас?

–…Кілька хлопчаків вмостилися посередині сільської вулиці і розглядають малюнки у якійсь книжці. Один з них я. Ми нічим не ризикуємо. Тоді, у середині 1950-х, машина могла тут проїхати раз-два на день. А могла і не проїхати. Врешті, ми під охороною. Над нами на пагорбі височіє церква. Скільки мені тоді було, не знаю. Два? Три? Але це найдавніший спогад з мого життя.

Коли я відвідав це село після майже п’ятдесятирічної відсутності, то був вражений. Бо не побачив жодного пагорба, лише таке собі невеличке підвищення. Мабуть, з дитячого зросту все здається великим. Зате вже дорослим я дізнався, що до цієї церкви мав безпосереднє відношення мій батько. Ні він не належав до жодної релігійної структури, був членом КПРС і працював у селі головою колгоспу.

Церква тривалий час не діяла. Скоріше правило ніж дивина в атеїстичному СРСР. Мешканці ходили на Службу Божу в сусіднє село. Таку ситуацію застав мій батько, коли приїхав сюди працювати. А потім у селі з’явився священик. Безробітний і розчарований бесідою з секретарем райкому КПУ з ідеології. А як інакше? Релігія – це теж ідеологія. Отож без санкції відповідального компартійного чиновника нічого не вдасться. А той виявився дуже простим у спілкуванні: «Нет, не нуждаемся. У нас в райцентре уже есть поп. Одного попа нам вполне хватит». Яким чином священик дізнався про закриту церкву у нашому селі, невідомо. Не знаю також як моєму батькові вдалося переконати високі інстанції, але церкву відкрили. Відтоді її настоятель і голова колгоспу на усіх весіллях удвох були найпочеснішими гостями.

–Коли Ви вперше відчули, що будете журналістом?

–Тут теж не обійшлося без мого батька. Саме він показав мені редакцію Львівської обласної газети «Вільна Україна», де колись працював. Я тоді навчався у молодших класах. Ми пройшли кількома галузевими відділами, де ще залишалися батькові знайомі. А завершилася ця імпровізована екскурсія у секретаріаті, цьому редакційному штабі. Мене вразила назва посади – відповідальний секретар. Тоді й вирішив, що неодмінно стану відповідальним секретарем редакції. Мрія збулася. Правда, не у «Вільній Україні».

–І що закінчували? В яких виданнях працювали?

–За чисто географічним принципом тут не могло обійтися без факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Адже наша сім’я жила у Львові. У 1975 році я став дипломованим фахівцем. Скерування на роботу отримав у ту ж таки «Вільну Україну». Через півтора року ступив на першу сходинку кар’єрної драбини. Мене назначили відповідальним за випуск рекламно-інформаційного додатка «Львівська реклама». Потім була обласна молодіжна, де врешті став відповідальним секретарем. В часи незалежної України працював у доброму десятку різних видань. Від помірковано антикомуністичної «Ратуші» до газети «Комуніст». Як мовиться, жодної політики, тільки бізнес.

–Які зустрічі, знайомства найбільше запам’яталися під час журналістської діяльності? До слова, скільки років вона триває?

–Почну з другої частини запитання. Минулого вересня я відзначив 50-річчя праці у галузі, яку називають практичною журналістикою. За цей час предметно чи епізодично спілкувався з десятками тисяч людей. Були поміж них високі начальники, зірки сцени, відомі письменники, науковці. Мабуть, я вас здивую, коли скажу, що найбільш потужне враження справили на мене слюсар Микола Соболь, регулювальниця апаратури Галина Крупник, лікар Юрій Гершат, трактористка Софія Шелест… Ті, кого чомусь прийнято називати звичайними людьми. Повірте, вони усі надзвичайні!

–Володимире Петровичу, свого часу, як журналіст, Ви тісно співпрацювали з відомим на той час футбольним клубом «Карпати» (Львів). Можете поділитися своїми враженнями про той період?

–Поміж іншого, я ще й випускав програмки до матчів. А враження дуже різні. Бо доводилося бачити явище з середини. Футбол належить до тих видів спорту, які потребують напруженої праці. Нескінченна низка робочих днів на тренуваннях заради двох 45-хвилинних таймів двічі на тиждень. Це у найкращому випадку. Бо можуть і замінити. Можуть випустити на 10-20 хвилин. Є ще й термін «роздягнули в запас». Це коли гравець записаний у протоколі як запасний, але так і не вийшов на поле. Так на лавці можна й місяцями просидіти. Або «карантин». Команда за кілька днів до першого домашнього матчу їде на тренувальну базу, покинувши своїх рідних. Перемогли – відпустять на добу додому. Якщо ні, то можуть відразу завезти знову на базу. Потім – виїзди! У першій лізі чемпіонату СРСР поїздка команди на матчі у Хабаровськ і Владивосток обходилася у таку суму, за яку можна було купити 5-6 автомобілів «Жигулі». А договірні матчі, а суддівська упередженість! Можливо, зараз усе інакше. Я ж запам’ятав роботу футбольного оглядача як буденну й цілковито позбавлену романтики.

–Чи були у Вас якісь конфлікти, проблеми, негаразди під час виходу критичних матеріалів? А, можливо, була й радість від того, що комусь вдалося й допомогти…

–Продовжу футбольну тему. Колись у Львові грав воротар Ельхан Расулов. Приходжу на матч, як водиться, завчасно. І відчуваю на собі, що таке роздратований кавказець: «Ты что написал? Ми выиграли 3:0, а ты написал, что я двигаться не могу, мяча поднять не могу!» Кажу йому, що дослівно такого не писав. Прошу уточнити. Чую у відповідь: «Подожди, вспомню как по-вашему. О, ты написал, что я «рухаться» не могу! Зачем так написал?» Сердитий голкіпер з кожним словом стає усе більш сердитим. Кличу на допомогу начальника команди, той приносить газету і читає: «Воротар карпатців легко розшифровував наміри гостей в атаці й продемонстрував кращі зразки незворушності». Азербайджанець Ельхан Афсар-огли Расулов не зрозумів українського слова «незворушність» і вирішив, що я критикую його, бо він рухатися не може. Переклали, пояснити, інцидент вичерпався.

Були й інші неприємні розмови, коли люди не погоджувалися з моїми оцінками у футбольних оглядах. І там вже йшлося не про неправильне прочитання тексту. Футболісти, тренери, арбітри, попри зовнішню суворість, ледь чи не усі є людьми з тендітною душею.

–А що стосується саме критичних матеріалів, фейлетонів і тому подібне, то тут від прикрих наслідків рятувала методика. Нас так вчили викладачі в університеті. Треба накопати 10 негативних фактів. А у тексті згадати лише 5. Виходить газета. Прибігає у редакцію обурений персонаж. Погрожує потужними знайомствами у «верхах» і судом. Тоді витягуєте 5 фактів, які не згадано у тексті. Відвідувач заспокоюється. І просить вважати інцидент вичерпаним. Хтось скаже, що це не зовсім правильно, а може й зовсім неправильно. Хай так. Зате безпечно.

Тепер про радість. Нині засоби масової інформації перестали бути результативним інструментом боротьби з несправедливістю. А в радянські часи до редакцій люди зверталися як до останньої інстанції. Я не раз про це писав. Найчастіше публікації стосувалися отримання квартир. Адже житлова криза була в СРСР найбільш болісною. У черзі стояли і по 10, і по 20 років. Гнітило безсилля, коли не вдавалося допомогти. Натомість виростали крила, коли наближував комусь новосілля. Хай це нескромно, але горджуся двома випадками, коли проблему вдавалося вирішити швидко й однозначно. І обидва пов’язані з тим, що я ретельно вивчив законодавство і здолав бюрократію силою відповідного параграфу. Проти вимог закону чиновники йти не наважувалися.

–Ви не тільки займалися й займаєтеся журналістикою, але й літературною творчістю. Розкажіть, будь ласка, більш детально про це…

–На жаль, детально не вдасться. Бо я – автор, який пише літературні тексти за інших. У наш час не бракує людей, які мають велике бажання видати книгу і кошти для цього. Але не мають достатнього літературного хисту і вільного часу. Тому наймають авторів-професіоналів...

Написати роман, повість чи поетичну збірку здатен кожен журналіст. Але у наш час видати книгу можна хіба що за свій рахунок. Тоді за що жити? А так і гонорар отримав. І книга видана. Правда, під прізвищем того, хто платить. Тому й не можу назвати жодного твору. Вони вже не є моєю власність. Врешті, контракт зобов’язує тримати таємницю.

А, як мовиться, для душі, для себе пишу дещо у малих жанрах. Принагідно хочу подарувати до Свят читачам інтернет-порталу БУТТЯ і ЖИТТЯ (БіЖ) різдвяну казку, текст якої додаю до цього інтерв’ю.

–Ви пишете тексти до пісень в якому напрямі? І з ким співпрацюєте в цьому напрямі?

–Спершу про те, як усе розпочалося. Якось до Львова приїхав за маршрутом свого передвиборчого туру політик, якого прийнято вважати промосковським. На прес-конференції пролунало запитання щодо його надто частих виступів російською мовою. Гість відповів не без сарказму. Мовляв, коли ми їхали сюди з Луцька, то практично в усіх селах люди гуляли не весіллях і повсюдно танцювали під пісню «Владимирський централ». Так наче сказав – на себе подивіться, панове-патріоти.

А що дивитися? Самі знаємо. Навіть були рішення органів місцевого самоврядування з метою обмежити використання російської попси. Але заборони тут бажаного ефекту не дадуть.

Навпаки, заборонений плід завжди солодкий. Треба створити свій, український шансон. Так ще й такої якості, щоб іншомовний не витримував конкуренції. Не я перший до цього додумався, однак я написав уже кілька десятків текстів у цьому жанрі й з півтора десятки вже покладено на музику.

Спершу працював разом з композиторам і виконавцем Олесем Держком з Філадельфії (США).

Зараз перебуваю у творчій співдружності із Заслуженим артистом України Леонтієм Бебешком.

–Чи пам’ятаєте першу свою написану пісню? І чому саме вона «народилася» першою?

–Безперечно, пам’ятаю. Це «Мамині листи». Автор мелодії – вже згаданий мною Олесь Держко.

Ця історія сталась у нас, в незбагненній країні,

Де у травні сніжить, а у січні гуркочуть громи.

Можна вирвати серце з грудей і віддати дитині,

Та чи може любов материнська спасти від тюрми?

Як не вбити себе і як звіром зі злості не стати!

Зек на зоні відбув від дзвінка до дзвінка десять літ

Але серцем своїм зігрівала щодня сина мати,

Бо писала щодня йому та, що вродила на світ.

Строк закінчився, зек дочекався нарешті свободи,

Але серце стискалось чомусь в передвісті біди,

В свої двері дзвонив він, а вийшла сусідка на сходи

І промовила стиха: «А мами нема вже. Зайди…»

У мороз на кладовищі сумно скрипіли їх кроки,

Син з хреста та з таблички змахнув рукавицею сніг,

Похолов весь і крикнув: «То мами нема вже три роки!»

Це збагнув він, а звідки листи – зрозуміти не міг.

Мати сина ждала, але смерть не хотіла чекати –

Сиротою син стане, хто душу зігріє йому?

От тоді наперед написала листи хвора мати

І просила сусідку їх слати щодня у тюрму.

Син упав на коліна, щоку притулив до могили,

Він простити просив, шепотів щиро ніжні слова,

Його сльози гарячі той пагорб могильний зігріли,

А на місці тих сліз хризантема уранці цвіла.

От такий ми народ, в нас така незбагненна країна...

На кладовищі можуть в мороз хризантеми цвісти.

Мати може з любові палкої до рідного сина

Із могили щодня у тюрму посилати листи.

Цю історію почула по радіо моя дружина. Розповіла мені й це стало поштовхом до роботи над українським шансоном.

–У Вашій родині ще хтось займається журналістикою, а чи літературною творчістю?

–Так, мій батько Петро Андрійович працював журналістом на обласному радіо у Запоріжжі ще у 1930-х роках. Згодом переїхав до Львова, був кореспондентом обласної газети «Вільна Україна». Зараз у журналістиці працює мій син Петро.

–Хто є Вашим кумиром у музичній сфері?

Андрій Кузьменко – незабутній Кузьма. Неможливо забути того, чиї пісні вічні. Тому, що поза конкуренцією. Не можу назвати ще когось, хто здатен творити соціально значимі пісні так, щоб вони не суперечили основному покликанню артиста – розважити людей.

–Хто такий успішний і зреалізований журналіст? Кого з журналістів Ви можете назвати таким?

–Успішний і зреалізований це далеко не обов’язково столичний журналіст. Такого рівня можна досягти і в районній газеті. Принаймні, я знаю чимало таких людей. У моєму розумінні для успіху потрібні три складові – чесність (перед собою і людьми), великий обсяг знань, вміння виразно та цікаво викладати свої думки. Перша і третя повинні бути від Бога. Атеїсти можуть скористатися висловом «закладене від природи». Але у будь-якому випадку це все треба розвивати наполегливою працею. Стосовно другої складової, то мені можуть зауважити, що неможливо знати усе. Так. Але ще у студентські роки я сприйняв таку настанову – «Льотчик краще знає авіацію, ніж лікар. Лікар краще знає медицину, ніж льотчик. Журналіст повинен краще знати авіацію, ніж лікар, і краще знати медицину, ніж льотчик».

Що стосується конкретних імен, то тут дуже складно. Як справжніх професіоналів можу назвати Тетяну Висоцьку і Михайла Мищишина. Можливо, є ще кілька. Але це лише одиниці. Чому? Бо журналістика зараз найбільш корумпована галузь в Україні. Але це окрема тема.

–Які особистісні риси характеру допомогли Вам досягти успіху в журналістиці та літературній діяльності?

–У свої 67 років я не розучився червоніти. Умію бути наполегливим та послідовним. А головне – ніколи не дозволяю собі халтурити. Навіть у малому. Тому основна порада юним колегам – ніколи не дозволяйте собі писати щось, як кажуть, «на розслабоні». Завжди будьте сконцентрованими і професійними. Навіть якщо це короткий коментар у соцмережах чи передана другові під час занять СМСка з пропозицією сходити після пар на пиво.

–Володимире Петровичу, напередодні новорічно-різдвяних свят, що Вам хочеться побажати багаточисельним читачам інтернет-порталу БУТТЯ і ЖИТТЯ (БіЖ)?

–Персонально для кожного – отого великого комплексу факторів, з яких складається людське щастя. Воно ж у кожного з нюансами, усіх не опишеш. А усім загалом – дочекатися впевненості у майбутньому. Щоб держава нас любила так, як ми любимо свою Вітчизну. І ще одне побажання. Побільше спілкуйтеся між собою через Ваш улюблений Інтернет-портал.

–Щиро дякуємо за цю цікаву бесіду…

З Володимиром Синьооким спілкувалися Іван Житник, член Національної спілки журналістів України та Каріна Карпічко, студентка Інституту Журналістики КНУ ім. Т. Г. Шевченка.

м.Буринь – м.Київ – м.Львів.

Фотоколаж Наталії Кузнєцової-Віноградової, члена Національної спілки журналістів України.

Кришталева кулька

Різдвяна казка

Ця незвичайна історія сталася в одному невеликому місті. Там є старий парк. А ще – звивиста річка, через яку перекинуто високий міст. Таких містечок багато в Україні. На околицях – маленькі будинки з веселими песиками і зовсім не полохливими курочками. В центрі – панельні п’ятиповерхівки з навішаними тарілками супутникових антен. Ще є школа і лікарня. А он там, поблизу старого парку – дитячий садок. Саме зараз у старшій групі ніхто не грається і не галасує. Дітки тихенько слухають виховательку. Бо вона вміє так цікаво розповідати!

–І на Святий вечір збирається разом за столом з дванадцятьма стравами вся родина. Тому хто б де не був, поспішає на той час до рідного дому. Так заведено у нашому народі, – сказала наприкінці вихователька. – Ось і все на сьогодні, пташенята. Може, у когось є запитання?

Запитання були. Серед них і несподівані.

–А чому Діва Марія з Йосипом не пішли тоді в Україну? У нас люди щирі, добрі. Ніколи б не дозволили народжувати в хліві.

–Як це пастушки дивилися на маленького Ісусика? Коли у мене братик народився, то нас з татом у лікарню не пустили.

–А правда, що памперсів тоді ще не було?

Усі весело засміялися. Лише дівчинка з двома голубими бантиками зосереджено нахмурила чоло:

–Скажіть, будь-ласка... А коли усі вдома не зберуться, то Свята Вечеря несправжня?

–Справжня, справжня дитинко, – поспішила запевнити вихователька, – в житті усіляке трапляється. Не сумуй, Лілечко, усміхнися!

–Ага, не сумуй! – Відповів замість неї рудий веснянкуватий хлопчик, – у неї мама не приїде вечеряти. І моя також. Бо вони в Маталії.

–В Італії!! Ха-ха-ха! В Італії вони, – засміялися і загаласували усі.

–Тихенько, діти, – взялася заспокоювати вихователька, – заспокоїлись. І почнемо робити різдвяні листівки. Що кому із розповіді найбільше сподобалося, хай те і малює. За свою працю кожен отримає подаруночок. А головний приз – тортик!

Малята зосереджено схилилися над аркушами паперу. Запанувала тиша. Але не надовго. Хтось просив жовтого фломастера, бо свій вже виписав, а треба ясну зірку зобразити. Інший скоренько намалював одинадцять страв, але потім довго ніяк не міг згадати дванадцятої. Врешті намалював яскраво червоне кільце ковбаски. Почалася суперечка. Яка ковбаска? У піст м’яса не їдять!

–Ой, що це ти намалював?

–Це овечка!

–Овечка? Та вона на твого пса Біма подібна!

–А ти хто?

Чого тільки не намалювали дітки! І ясла з маленьким дитятком, і пастушків, і ягнят, і святковий стіл, і родину за ним. Коли по обіді малята втихомирилися і заснули, вихователька розмістила усі листівки на великому столі. От тільки чотири чомусь відклала окремо. Якийсь час у задумі дивилася, потім згорнула усі й пішла до завідувачки садка.

–Гляньте сюди, Євгеніє Ярославівно!

Ті чотири малюнки були дуже подібними – мати тримає за руку дитину. Не Матір Божа з немовлям. А сучасна мати і дитина років п’яти-шести. Обоє усміхнені і щасливі. Від цих малюночків так і віяло щирістю та любов’ю. От тільки при чому тут Вечеря? Євгенія Ярославівна була дуже досвідченим педагогом. Уважно переглянула малюнки і промовила:

–Усе зрозуміло! Діти малювали те, про що зараз найбільше думають. Ви їм сказали, що на Святвечір збирається за одним столом уся родина. А ці чотири мами поїхали на заробітки. У Лілі та Дмитрика – до Італії. Сергійкова – працює десь під Москвою. А Марічка свою вже другий рік не бачить. Та аж у Канаді.

Ще раз замислено переглянула листівки. І враз усміхнулася:

–А знаєте, що ми зробимо? Дамо чотири головних призи!

Рішуче висунула шухляду і промовила:

–Тут спонсори новорічний подарунок зробили. Дали грошей на новий програвач. Купимо дешевший. Зате цим діткам стане хоч трішки солодко…

Під вечір переможці гордо вийшли з тортиками у прозорих коробочках. Трьох забирали старші. А Ліля вже місяць ходить додому сама. Їй недалечко. Містком через річку, повз лікарню – і вже на місці! Татові нарешті пощастило знайти роботу. Коли почали міркувати, як буде далі, Ліля сказала, що вже доросла. Правда, мусила пообіцяти, що на мості довго стояти не буде. От і зараз швиденько перебігла на другий берег. Але біля лікарні сповільнила крок. На лавочці під ялиною сиділа незнайома бабуся. Сива-пресива з лагідними світлими очима. Вона усміхнено й уважно дивилися на тортик. Мабуть дуже захотілося солодкого! Ліля зупинилася.

–Доброго здоров’я, бабусю! А я тортик виграла. Головний приз. Ось за цей малюнок, – і показала листівку, яку несла в другій руці.

–Дякую, добра дівчинко. Ти бабуні здоров’я побажала. Дуже воно мені потрібне. З лікарні йду. Посиджу трішки – і на автобус.

–То ви вже вилікувалися?

–Не зовсім… Та зараз багатьох виписують. Щоб на Свята спокійніше стало.

–Це не тому, – впевнено сказала Ліля, – нам вихователька розповідала. Хто б де не був, мусить поспішати додому. Щоб на Святвечір уся родина забралася разом.

–Ні, дівчинко, – сумно відповіла бабуся, – нікого у мене нема. От сама і повечеряю.

Ліля замислилася. І раптом рішуче простягнула коробку з тортиком:

–Візьміть, будь ласка! Він смачний і солодкий. З кремом!

Незнайома бабуся уважно глянула на дівчинку:

–Мабуть, тобі самій хочеться?..

–Ні! – промовила Ліля, але одразу ж згадала, що казати неправду негарно, – тобто так. Але це не має значення. У мене тато є. Він щось купить. Може навіть мама приїде. А ви – зовсім сама. Це від мене такий різдвяний подарунок.

–Яка щира душа, – прошепотіла бабуся. І додала голосніше, – дякую тобі, Лілечко!

–Хіба я казала, як називаюся?

–Не казала. Я сама здогадалася. Дякую за тортик. Зачекай хвилинку...

Бабуся розкрила сумочку. Щось взяла. Повільно розтулила пальці. На долоні лежала кришталева кулька. А всередині у ній блистіла виразно вирізьблена маленька квітка лілії.

–І в мене є для тебе різдвяний подарунок. Лілія для Лілі. Неси обережно і не оглядайся.

Дівчинка повільно рушила додому, дивлячись на кульку, яка переливалася всіма барвами веселки навіть під скупим зимовим сонцем. Та згадала, що забула попрощатися. Оглянулася. Бабусі вже не було. Але що ще більш дивно, не було й лавки, на якій вона щойно сиділа!

Тато вдома мовчки стояв з телефонною слухавкою біля вуха і лише кивав головою.

–Чому так довго? – запитав пошепки. А потім вже голосно у трубку, – Ліля прийшла. Вже даю. На, це мама.

–Мамо, мамо! – схвильовано гукнула Ліля, навіть не привітавшись, – ти приїдеш на Святвечір?

–Квіточко моя, привіт! – сумно промовила мама, – мабуть, не приїду. Це так складно.

Те «мабуть» прозвучало гірше, як «ні». А мама продовжувала:

–Ти тільки не рюмсай. Усе буде добре. Я передала через знайому трохи грошей. Хай тато візьме десять євро і купить тобі різдвяний подарунок.

–Не треба, мамо! У мене вже є різдвяний подарунок. Кришталева кулька з лілійкою всередині. Дуже гарна. Не треба тих «євриків». Ти краще складай їх, щоб швидше приїхати.

Вночі Ліля прокинулася і вже подумала, що настав ранок. Але ні. На годиннику – за двадцять третя. А кімната наповнена м’яким сріблястим світлом. Це кулька! Світилася і мерехтіла блискуча кулька з квіткою лілії всередині. Так цікаво! Торкнулася легенько. Ой, холодна яка, наче лід. Тоді дівчинка почала гріти подарунок незнайомої бабусі своїм диханням: «Ху-у-у…». Знову набрала повітря. І знову: «Ху-у-у…». Кулька зробилася м’якою і почала повільно рости. Хтось інший, може б злякався. Чи навіть скрикнув від несподіванки. Але Ліля була сміливою дівчинкою. Вона з самого початку здогадувалася, що ця кулька – чарівна. Бо он яка гарна!

«Так, це справді чарівна кулька, Лілечко!», – почувся голос незнайомої бабусі. Ні, самої бабусі в кімнаті не було. І слів тих Ліля не чула. Вони наче лунали в думках, – «Глянь уважніше всередину кульки. Там побачиш усілякі подарунки. Один з них – твій. Але тільки один».

А всередині кульки (чи правильніше – кулі, що вже розрослася до розмірів м’яча) зображення квітки стало тьмяніти і поступово перетворилося на чудову ляльку. Вона уміла усміхатися, наче жива. Рухала ручками, ніжками і лагідно промовляла «ма-ма!». Ліля давно мріяла про таку ляльку. Але в магазинах містечка їх не продавали. Хоча, якби й продавали, то вона, мабуть, коштувала б дуже дорого. У них таких грошей нема.

«Для чарівної кульки, Лілечко, не потрібно грошей, – знову почувся голос незнайомої бабусі, – Ти можеш мати цю ляльку, якщо тільки захочеш. Але не поспішай. Дивися далі!»

І лялька перетворилася на маленьку швейну машинку. Іграшкову, але таку, як у дорослих. На ній можна по-справжньому шити. Ліля навчиться, а коли виросте, стане видатним дизайнером. І буде заробляти багато грошей. Тоді не треба їхати в Італію. Та машинки вже не було. Зате відкривалася велика барвиста коробка з фломастерами. Тут навіть не 24 кольори, як в сусідського Славка. Цілих сто! Не менше. Такими фломастерами можна намалювати дуже багато листівок. Гарних-прегарних. І за кожну з них Ліля виграє головний приз! Привабливі картини в кульці змінювали одна одну. І увесь час показували те, про що дівчинка давно мріяла. Але подарунок може бути лише один? «Так, лише один, – промовив бабусин голос, – Є ще час подумати до завтрашнього вечора. Потім, коли вирішиш, чого хочеш, треба розбити кульку. І в ту мить, як вона розлетиться на друзки, голосно промовити своє бажання. Воно неодмінно збудеться. Незабаром Різдво. А зараз – спи. Бажання збудеться… Спи!»

Ліля так і заснула, тримаючи кульку. А коли прокинулася, то та знову була маленькою, як учора. І квіточка лілії всередині теж була. Увесь день у дитячому садку дівчинка думала про те, який подарунок вибрати. Хотілося і те, і те, і те… А можна лише один. Вирішила показати кришталеву кульку найкращим подругам. Може щось порадять. Але кожна називала щось інше. Навіть таке, чого кулька зовсім не показувала. Так скоро про неї дізналася вся група. Дітки брали кульку, дивилися на світло. Казали, що гарна, що самі хотіли б таку мати. Тільки що чарівна – не вірили. Дмитрик навіть дорікнув:

– Дарма лишень тортик віддала. Він був дуже смачний. А чудес не буває!

Ліля йшла з садочку замислена. Увесь час поглядала на кульку. Ну, як розбити її на друзки? О! Треба кинути її з мосту, щоб впала на великий річковий камінь. Точно розіб’ється! Для цього ж не треба довго на мості стояти. Так що обіцянку, дану татові Ліля не порушить.

Вона зупинилася якраз у тому місці, де внизу лежав гладкий, вилизаний водою камінь. «Чудеса бувають, – ледь чутно пролунав голос незнайомої бабусі. – Тільки не помилися. В ту мить, як розлетиться на друзки кришталева кулька, треба голосно промовити своє бажання».

Ліля тримала двома пальчиками кульку на витягнутій руці. Якийсь час вагалася. Чомусь стало шкода кульки. Ні в кого такої нема! Пустити чи не пустити? А якщо не пустити, то як дізнатися, чи бувають чудеса? І рішуче розтулила пальчики…

Кулька полетіла донизу. Здавалося, падає вона дуже повільно. В уяві встигли промайнути усі, такі бажані подарунки. Раптом наче дзенькнув срібний дзвіночок. Кулька навіть не те, щоб розбилася. Вона вибухнула малесенькими блискучими краплинками. І в ту мить, коли це сталося, Ліля голосно промовила:

– Я хочу, щоб мама приїхала додому на Святвечір!

…Вони сиділи утрьох за святковим столом. І щасливо усміхалися одне одному. Ліля, тато і мама. Вона таким приїхала, щоб відзначити Різдво у сімейному колі. Тому не кажіть, що чудес не буває.

Володимир Синьоокий.


Notice: Undefined offset: 1 in /home/ivanzhyt/domains/ivanzhytnyk.com/public_html/libraries/quix/app/drivers/joomla/template.php on line 191

Останні новини


Notice: Undefined offset: 1 in /home/ivanzhyt/domains/ivanzhytnyk.com/public_html/libraries/quix/app/drivers/joomla/template.php on line 191

Інформація про нас

Безсумнівно, кожен з читачів хоче побачити, а головне – прочитати свіжі цікаві новини. Адже вони інформують про останні події в світі, Україні, Сумщині. Новини України збагачують читачів свіжою інформацією про все те, що відбувається в нашій державі. Свіжі новини Сумщини на БІЖ – це, в першу чергу, новини сьогоднішнього дня. А ще на БІЖ публікуються дуже свіжі новини спорту, культури, економіки, освіти, медицини і т.д., і т.п. Світові оперативні новини теж чекають на своїх читачів. Щодня оновлені новини, які стосуються нашого буття і життя, можна читати тільки на нашому порталі. Словом, тільки БІЖ несе правдиву інформацію читачам про все, що кожну годину і щоднину відбувається в світі, Україні та Сумщині. І все це, звичайно, оперативно, цікаво, своєчасно.