Ця новела в 90-х роках була надрукована в одному з європейських альманахів українською та англійською мовами…
Шила в мішку не сховаєш. І правду, якою б болючою вона не була і як би її не приховували, колись таки треба сказати…
Вітер удряпнув гілкою шибку- аж забренчала та. Старий Андрій відчув, що йому зимно. Потягнув ковдру аж на голову. Хукав собі на груди, та зігрітися не міг. Почув, як у сусідній кімнаті зойкнув пружинами диван.
«Не спиться й старій. Ревматизм клятий замучив...»
Крекчучи й охаючи, проклинаючи того невідомого, хто насилає на людей стільки всіляких болячок, що й злічити негаразд, опустив усохлі ноги на підлогу, намацав капці.
-Спав би, Андрію, - озвалася Василина. - Мо', знову чадити? І так бухикаєш, як у бочку...
І, мов на підтвердження її слів, у Андрія засвербіло в горлі.
-А шоб тобі, бабо! - незлобливо насварився крізь кашель. - Агій, чого каркаєш? - і вичитує. -Ось і накаркала. Ках-ках-ках...Тютюн однаково доведеться садити.
-Ет, знайшов заняття, - не вгамовується стара,- ліпше курити кинь...
-Сама знаєш, уже не можу...
-Мо', й помреш із цигаркою?
-Хто його знає…
Андрій, не включаючи світла в хаті, вийшов у коридор. Відчув, як щось бризнуло за шию. «Аби тобі, знову дощ дірочку знайшов», - подумав.
Наче й будинок добротний, під залізом, а дах протікає. Стільки вже вилазив на ньому, та місцини тієї так і не знайшов…
-Нехай йому прасунок!.. Нехай йому грець!.. Приїде Олег, знайдемо, - заспокоїв себе.
Навпомацки розшукав капелюха з високою тулією, взувся в гумові чоботи. У боковій кишені намацав люльку. Та не дістав її. Зринули на думку заяложені слова Василини: «Ти своєю люлькою геть усі кармани замизкав - не відпереш».
Андрій нахилився над мийницею, набрав у пригірщ води, плюхнув на обличчя. Вона відразу й освіжила його, підбадьорила. Вийшов на ґанок. Дістав таки люльку. Одна, друга, довгі затяжки - кашель ущух.
-Правду каже Василина, пора кидати цю дурницю. Куди воно годиться - в такому віці курити, - промовив сам до себе.
Дощові колючки шкрябали й шкрябали по вікнах, наче просилися переночувати. Почув, як заметушилася в сараї корова.
«Оце вже, видати, і розтелиться Марта».
Андрій ще з дитинства любив живність.Надто подобалося доглядати за телятами, а виріс - за коровами. Так уже склалася в його доля, що скільки пам’ятає себе, корівчина постійно була біля нього.Задоволення мав не тільки від молока чи сметани, а й від догляду за худібкою.
То нічого, що доводилося вставати вдосвіта, а лягати пізно, головне, що в ньому жила гордість - він хазяїн. І коли одного разу Василина запропонувала змінити Марту на козу, він огризнувся: «Ніколи не буду козопасом…».
Повернувся до коридорчика, зняв із цвяха фуфайку, накинув на плечі - не застудитися щоб…
Дорогою до хліва зачепив чавунчик - «Тьху ти, стара забула прибрати», - той покотився по двору, задзеленчав по камінцях - аж луна заскрекотіла ген за городами.
Звично на одвірку намацав вимикач. Сніп світла пробився через вікно, нещільно завішене рядниною, вихопив із темряви стіну гнилого, наче осіннього, дощу. А у полі ще тільки колоски налилися. «Якась ниньки погода не зрозуміла, - подумав Андрій, - то спекота до сорока, то зниження температури до десяти…Не тільки життя змінилося, а й погода. І, на жаль, не на краще».
Підступив до Марти, ніжно погладив поза вухами. Насмикав зелені з мішка.
«Миколу б треба покликати».
Вийшов із сараю, подибав до хати. Стукнув вказівним пальцем у вікно, завішене тюлевими фіранками.
-Агов, Васю, прокидайся. Тепер уже не до сну.
-Миколку поклич, - нагадує жінка, відчинивши кватирку, мов тільки те й робила, що чекала під нею. - Удвох не впораємося.
-Сам знаю, - старий у відповідь.
Андрій зашвидкував із двору. В сусідстві жив Микола Маланюк із дружиною. Торкнув хвіртку - замкнена.
«Тьху ти, чортівня якась. Доки достукаюся, Марта розтелиться. Треба було городами йти, там ворітця точно не замкнуті».
Палицею, з якою прийшов, наважився гепати у ворота. А що робити? Врешті-решт, у кімнаті від вулиці загорілося світло.
«Ну, й слава Богу», - удовольнився Андрій.
Розчинилося вікно, в ньому з’явилася розкуйовджена голова Миколи.
«От старий пень, - покартав себе подумки Андрій. - Завадив, мабуть, молодятам любитися». А що це так, не сумнівався, бо минулої неділі співав на весіллі в Маланюка.
-Кому там не спиться?
-Це я, Миколо, - не голосно, але твердо обізвався до сусіда. - Допоможи, Мартушка телиться.
-То це ви, діду Андрію, б’єте бліх на воротах? - потеплішав голос Маланюка.-Молоду дружину розбудили.
«У медовий місяць практично не сплять», - хотів було пожартувати Вознюк, але змовчав, - навіщо сусіда зобижати.
-Я зараз прийду, - пообіцяв Микола.
Вознюк, спотикаючись у пітьмі, дістався до свого обійстя. У хліві вже порала Василина: взяла оберемок соломи, кинула під ноги Марті. Приготувала чисту ряднину.
-Раніш ніж через декілька годин не розтелиться, - авторитетно заявила, - а мо’, й більше…
-Даремно Миколу розбудив, - Андрій бере вила, підчищає гній на проході. Зітхнув і зізнався: - Учора не хотів тобі казати. Олег листа прислав, хоче мотоцикла купити.
-То й нехай купує, коли надумав шию звернути.
-Грошенят, мабуть, бракує, просить допомогти. Мотоцикли ж дуже дорогі. А він пише, що хоче придбати якийсь «Хундай», чи як воно там називається.
-Ху…хун…тьху, і не вимовлю…- забідкалась Василина. - Та яка там різниця, як називається…А з наших пенсій, йому стачить хіба що на сідло…
-Цить… Не торохти, - цитькнув на неї чоловік. - Помовчи хвилину. А то вже завела: «Пенсії та пенсії»…Річ, звісно, не в них, мізерних…я інше придумав…
-Ну? - нетерпляче дивиться на старого Василина. - Шо там у твою порожню макітру прибилося? - як і завжди, з іронією запитала.
-Ну, по-перше, не в макітру, а в голову, - уже збайдужілий до її іронії, спокійно відповів Андрій. - А по-друге, - важко видихнув, - телиться Мартушка, продам…
Василина від цих слів наче оніміла, тільки хапала повітря своїм беззубим ротом.
-Ти…ти, - не могла навіть слів підібрати , - … з глузду з’їхав?
-З’їхав, не з’їхав …Хіба річ у цьому? Олега шкода, без батька виріс. Хто ж йому допоможе, коли не я, його дід?
-Та воно то так, - погодилася Василина.
Мжичка залітала до розчиненого сараю і від тутешньої парноти перетворювалася в сивий туман.
-Двері причини, - попросила Василина.
-Я сам, - з’явився на порозі Микола. - Родини справляти будемо чи що?
-Спочатку «чи що», а тоді вже й родини, - махнув безнадійно рукою Андрій.- Стара каже, не менш ніж дві години чекати доведеться. І це так. Бо вона, будь певен, знається на цьому. Сідай на солому, погомонимо. Бо над ранок тебе не докличешся, знову заснеш.
Василина ганчіркою витерла руки, кинула:
-Дивіться, не просидьте, - і пішла до хати.
-Ех, діду Андрію, який я сон бачив!
-Хіба тільки сон, - лукаво усміхнувся старий.
Микола й собі не стримався:
-І це правильно. Самі такими були.
Помовчали, наче ні про що говорити. Аж тоді старий почав:
-Знаєш, Колю, хочу тобі розповісти одну історію, та все якось не зважуся. А оце вирішив…Жити мені не так і багато залишилося, а без мене та бабусі Василини ти дечого так і не дізнаєшся…
Саме цієї миті блиснуло сліпучим вогнем небо й ударив грім - раз, удруге. Мжичка переходила в зливу - холодну, та ще й з градом. Та вони вже не помічали її.
-Про що я не дізнаюся? - Микола не без цікавості подивився на діда, який занервував і сильніше задріботів пальцями мозолистих рук.
-Туточки все переплелося…Ми з Василиною, - почав Вознюк, затягуючись їдким димом, - не противилися їхньому одруженню. Твоя мати сподобалася нам одразу. Простенька, ласкава, добра. А ще - вродлива… Через рік народився ти. Ой леле! Яке щастя було в нас. Велике! Ох і радів твій батько, а мій син... Ти підростав, - старому стало важко говорити. Він напружився, якось аж зів'яв, крапельки поту вкрили чоло. Змахнув їх рукою, повів далі: - Потім у них почалися сварки. Чому? Не знаю. Сподівалися з Василиною: молоді - притруться одне до одного, вживуться. Минуло ще два роки і, як не важко казати, - мій син, а твій батько... одружився з іншою. Його перевели служити до іншої частини. На той час він був уже майором. У його сім'ї народився теж син - Олег. Жили вони в Харкові…
Микола розчервонівся, аж запашів. Розстебнув засмальцьований мастилами, іржею, як майже і в кожного механізатора, піджак.
-Мама... мама, казала, що батько... загинув, коли я ще був зовсім маленьким.
Старий похлинувся димом, закашлявся, аж захрипів:
-Тьху, погань.
Загасив люльку. Вибив з неї решту махорки на поміст.
-Вона правду казала… Він помер від поранення. Тоді вже в міліції служив…Шпарко щось, повітря б свіжого...
Маланюк штовхнув двері, ті розчинилися навстіж.
-Не на все розтуляй. Трішки щоб… Коли ти служив у армії, ми відвідали матір. Бачачи, що вона вже майже при смерті, вирішили забрати її сюди. Оце й дворище для неї з тобою купили, шоби по-сусідськи жити. Домовилися: доки вона житиме, нічого тобі про це не розповідати. То ми з бабусею Василиною тобі про це ні слова…
Помовчав. Знову почав набивати люльку махоркою. Чи то від старості уже, а чи від хвилювання ще сильніше затремтіли руки.
-А оце днями Олег, онук, а твій… брат, значить, до нас приїжджає. Коледж закінчив, на механіка вивчився. Хоче мотоцикла купити. А ти спец у цій справі. Може, поможеш?
Та Микола нічого не встиг відповісти - заревла Марта...
…Олег приїхав через три дні. Дощі, награвшись досхочу, вщухли. Дід Андрій зустрів онука на автовокзалі.
-Ну як, допоможете? - щойно привітався, запитав онук.
-Чого ж... допоможемо , - відвів очі вбік старий . - Завтра корову... продаємо. Я вже з покупцем домовився…
-Навіщо? - дивується Олег.
-Гроші ж тобі потрібні? Чи не потрібні?
-Наразі трохи бракує, - онук весело розсміявся. Обняв за плечі діда, як колись у дитинстві, притулився щокою, і вже по-дорослому: - Та не грошей я у вас прошу… Чи можу хоча б помічником комбайнера влаштуватися?
Повеселілий ураз дід Андрій аж помолодшав:
-Йолки-палки, а я думав тобі гроші негайно потрібні. І бабусю Васю вмовив Мартушку продати... А ти он як… - і засяяв, наче нова копійка. - До сусідського Миколи Маланюка в помічники підеш. Я домовлюся… Класний хлопець!...Ви ж так зараз кажете?
-Так, дідуню, так…
...Ранкову тишу розбудило голосне деренчання моторів. Комбайн зупинився перед полем. Микола, підморгнувши Олегові, гукнув із кабіни:
-Поїхали чи що, брате -е-е?!
І над полем полинуло: «бра-а-те-е!..»
ІВАН ЖИТНИК.