Продовження повісті ІВАНА ЖИТНИКА «Життя в оренду».
Попередні публікації в розділі ЛІТЕРАТУРА 28, 29 грудня 2019 року, 03, 08 січня 2020 року.
ЖИТТЯ В ОРЕНДУ
Повість9.
Артур Виварка занурився в папери, та робота не йшла. Знову й знову в голові бджолиним роєм снували думки в голові - про вчорашню розмову з Безпалою.
-… Скільки на небі зірочок? - запитала Воля, дивлячись чомусь на чорну річку, де віддзеркалювалися зорі та щербатий місяць.
-Багато, - буркнув Артур, бо ще в школі він не любив астрономії. Воля розсміялася: -А ти порахуй їх у воді!
Хотів було почати рахувати, як раптом у прибережних кущах, почув підозрілий шурхіт. Сполошився: «Чи не видри?».
Звідки йому було знати, що Василько Безпалий зі своїм закадичним дружком Вадиком Комаровим, занурившись у воді, підслуховували розмову.
Виварка, а насправді Артур Михайлюк, ще раз прислухався і, переконався, що вже більш нічого підозрілого не чути, заспокоївся.
Тим часом Воля нахилилася до води, черпнула її в пригірщ. Вмилася. Лице вмить посвіжішало. Їй було зовсім нецікаво з цим Виваркою, якого в селі ще звали «комбухом». Бо одночасно він виконував обов'язки секретаря комсомольської організації колгоспу, а також бухгалтера. Хоча йому й було трохи за двадцять, але зайва вгодованість та залисини на голові надавали йому вигляду чоловіка в літах. Рідке волосся звисало з голови, наче солома зі старої клуні.
Артур давненько вже передавав записки Безпалій, щоб зустрітися ввечері, і саме біля річки. Воля відсміювалася та віднікувалася. А сьогодні на це її напоумила Ольга Підлісна.. Їй також, мабуть, цікаво, що потрібно було цьому «комбуху». Розмова явно не клеїлася і це Волі почало набридати.
Дівчина розігнулася й випросталася. Місячне сяйво впало на неї. Струнка, з довгою косою, яку нині не так уже й часто побачиш, вона була схожою на Мавку. Підійшла до верби, яку нещодавно зламав буревій, сіла на неї, наче вершник на коня. Артур несміливо примостився збоку. Повернулася до нього, дихнула дівочим теплом і запитала:
-Що ж далі робитимемо?
Михайлюк промовчав.
-Артусю, а що таке кохання? - чи жартома, чи всерйоз запитала.
-Ну це... це... - «зацекав» Виварка і враз охопив руками тонку шию дівчини, тицьнувся слюнявими губами в її щоку. І врешті всмоктався в солодкі дівочі вуста. Воля ледь не звалилася з дерева, схопившись однією рукою за гілку, а другою прагнула відірвати його руки від шиї. Та де там! «Схопив, як павучище!..»
Ледве вислизнула від «комбуха» і... впала в траву. До неї підскочив Артур, завалився важелезним тілом... Воля борсалася і ніяк не могла вибратися. «Гад! Ще зґвалтує!». І вона закричала:
-Наволоч! Покидьок! Тільки візьмеш! У тюрягу залетиш!..
Та Виварка все міцніше й міцніше вдавлював її в траву. Його руки вже боляче стиснули її тугі груди, а тонкі губи знову вп'ялися у ровні дівочі. Стало моторошно і гидко...
-Пусти, гад!
Та Михайлюк наче збожеволів. Він несамовито ричав і тиснув, тиснув, скільки було сил її .Вона вже задихалася, не вистачало повітря.
«Ще задушить!» - майнула страшна думка. Воля не почула удару, але нараз тіло Виварки обм'якло. Ворухнула його, але Артур тільки захарчав. Ледь вибралася з - під нього. І побачила перед собою Василька та Вадика.
-Ми злякалися, що він тебе... вколошкає, - ніби виправдовуючись, сказав Васька, тримаючи товстенький кілок у руках.
-Ти ж... ти ж... убив його! - занервувала Безпала. -І чому ви тут серед ночі?
-А ми... ми, - шморгнув носом Комаров, - прогулювалися...на рибалку вийшли...- Тим часом Василько притулив вухо до грудей Виварки. Піднявся. - Живий! Спробуй - но цьому лантуху вкоротити віку! - у хлопчака тепер з’явився добрий настрій. - Такі ні в вогні не горять, ні в воді не тонуть. Словом, лайно...
-Ти що кажеш, Васильку, - підступила до брата Воля. - Ти ще ж малий про такі речі розсуждати...
-Хе, малий! - перебив її Василько. - Та мені сьогодні, пардон, вже вчора, чотирнадцять виповнилося. Ти що - забула!
Від пережитого у Волі паморочилася голова, підкошувалися ноги.
-Ага, правда, правда... я забула... Ну, то він житиме?
У цей момент Михайлюк застогнав, Воля від нього аж кинулася вбік. Артур поволі піднявся.
-То це ти мене, сучко, так огріла? - навіть у напівтемну ніч було видно, як запалали його очі. - Уб'ю, сволоч!..
-Захекаєшся, - підійшли до нього Комаров із Безпалим. - Ще раз займеш Волю, на той світ відправимо. Утямив?!
-А я його посаджу! - додала Безпала.
-Гниди ви всі, - прошепотів Михайлюк зі злістю.
... Артур лівою рукою тримався за ґулю, яка виросла на голові після нічної пригоди, а правою сяк - так дописував список комсомольців - тваринників, які представлялися на районну Дошку пошани до Дня молоді. «Хоча б ніхто не довідався, а то сорому - не обібратися».
До кабінету просунулася голова Валі Крихітної. Вона ніяковіла, коли бачила Михайлюка. І ось зараз щоки стали рум'яніти.
-Можна? - і, не дочекавшись згоди, сама переступила поріг. Зупинилася, з ноги на ногу переминається. «Ремонтна телиця, - не втримався від характеристики Артур. - Теж мені Джульєтта».
-Чого прийшла, Крихітна? - якнайсуровіше запитав Михайлюк.-Я ж тобі вже казав - у нас з тобою все покінчено - раз і назавжди. Казав, чи не казав?
-Казав, Артусю, казав, - пролопотіла та. - Так я ж... так я.. - не насмілювалася продовжити далі. - Так у мене... у нас...
-Що у тебе, що у нас? - піднявся над столом Виварка.
-Дитинча... буде, Артусю, від... тебе... Михайлюк умить занімів. «Цього тільки не вистачало». Нерв на лівій щоці засіпався, аж око почало заплющуватися .
«Ще з Безпалою невідомо що буде, а тут ще й ця...».
-Геть звідси! - проричав. - У тебе ухажорів було, як соломи на фермі. Серед них і шукай. А я... а я... ні при чому, - і погрозливо: - Як ти смієш комсорга й бухгалтера колгоспу шантажувати?! Та я тебе…в міліцію!.. Ні, ні!.. Під суд віддам!..За наклеп! Чесного хлопця хочеш ґвалтівником зробити? Секретаря комсомольського скомпреметувати?
-Артусю, - схлипнула дівчина. - У мене ж, окрім тебе, нікого зроду не було... Зроду...
-А я звідки знаю: хто був у тебе, а хто ні... Я також не був. Усе... Геть звідси!.. - він знову всівся за столом.
У дівчини кров ударила в скроні, кольнуло в серці, по щоках потекли сльози. Хотіла щось сказати, але не вистачило слів. Ночами не спала: все думала, як про це сказати Артуру, як порозумітися з ним, а зараз - наче язик паралізувало.Так нічого й не придумала.
-То я піду...
Михайлюк відірвався від паперів.
-А ти ще й досі тут, - трохи вже оговтався Артур. - До речі, внески заплатила?
-Заплатила, Артусю, - мовила крізь сльози. - А що? Наперед заплатити?
-І ніякий я тобі не Артусь, а Артур Феофанович. Ясно? Давай, плати наперед. Гроші в тебе є?
-Є.
-Давай мені. Тільки комсоргші групи , Підлісній, не кажи нічого. Я сам скажу. Ясно?
-Ясно, ясно... Артусю.
-Артур Феофанович, - нагадав Михайлик.
-Так, Артуре Феофановичу…
Несміливо, як і зайшла, Валентина вийшла з кабінету. Нечутно пройшла коридором. Вже аж на східцях контори перевела подих. Потім пришвидшила ходу, не знаючи куди й для чого. А коли почали підкошуватися ноги і забракло сил дихати - зупинилася. Перед очима з'явилися червоні кола: «Зараз упаду».
Віддихувалася, прийшовши до тями, оглянулася - довкола поля. Зрозуміла тепер: йшла не до ферми, а дорогою, яка веде до райцентру - у протилежний бік віддалилася кілометрів на десять.
Звернула з польової дороги до посадки. Там - попереду колгоспний ставок. За ним - її вулиця. Скільки тупцювала назад - не пам’ятала.
Знетямлена, зупинилася тільки тоді, коли побачила перед собою дзеркальну поверхню води... Присіла на березі, завмерла, наче заворожена.
Визріла думка. Спочатку несмілива, потім все чіткіша: позбутися. Вбити не тільки життя, яке зароджувалося, а й своє... Ніхто й ніколи тоді не дорікатиме за дитину -безбатченка.
Піднялася, обтрусилася, дісталась на греблю. Зіперлася на поручні: один лише рух - ну, сміливіше. Заплющила очі. І раптом ужахнулася: «Це ж кому я радість принесу? Клятому, пузатому Виварці? Не діждеться...».
Скотилася з насипу, швидко схопилася на засмаглі стрункі ноги і побігла, гнана переляком від того, що ще кілька секунд - і її б поглинула чорна невідомість води...
10.
На ферму Валя добралася, добряче наплакавшись. Червоні оченята скидалися на переспілі вишні. Боязко зайшла до кімнати відпочинку. Доярки вже переодягалися після доїння. Обіперлася об одвірок спиною. Стояла принишкла. От - от хлюпнуть сльози з очей.
Ольга Підлісна глянула на Валентину і завмерла:
-Що з тобою?
Вона відійшла від дверей до стіни, вткнулася в неї лицем і заплакала. До неї підступили ще й Воля та Славка.
-Валю, ти чого? - старалася заглянути в її очі Воля.
-Ні... ні... нічого... Спізнилася ось... на вранішнє доїння... Винна я...
-Заспокойся, - обняла нещасну Оля. - Твою групу ми роздоїли.
-Спасибі, - подякувала Крихітна. - Олю, з тобою можна... порадитися?
-Звичайно, - не відмовила подрузі Підлісна. - Тільки перестань хлюпати.
… Хоча ранок був сонячним, але день видався похмурим. Здавалося, хмари от - от зачепляться за верхів'я дерев, і тоді неодмінно хлюпне наче з відра, дощ. Та поки що не покапувало, і дівчат стежина, яка петляла поміж трав, вивела до кладки. Тут і зупинилися. Кілька хвилин мовчали, аж доки Валя не запитала:
-Олю, правда, що Артур із Волею... зустрічається? Ось тут біля річки... гуляли... Я сама... сама бачила...
Підлісна стенула плечима. Вона дійсно про це не знала. Її тільки було відомо, що брат Андрій кілька років листується із Безпалою. Над річкою пролетіла одинока чайка, зачерпнувши крильцем хвилю. Жалібно прокричала і пірнула в кущі верболозу. Цей крик аж полоснув за серце Валентину: «І в неї теж, мабуть, горе...».
-Олю, - Крихітна все ще не наважувалася зізнатися подрузі, а потім не стрималася, рвучко обернулася: - Олю - ю, - аж застогнала, - в мене від Артура Михайлюка буде... дитя... Коли б надвоє розколовся луг чи загорілась річка, це б не справило враження, що сталося щось неймовірне..
-Ти... ти... при своєму розумі? Що ти верзеш?
-Не... не, - тяжко було Валентині, - не... не знаю... Так все вийшло раптово... Ну, це коли Артур... обіцяв женитися. Крихітна сіла в траву, обхопила голову руками і затужила:
-Що мені робити, Оленько? Мати з дому виганяє. Батько довідався - ременем мене, ременем... Ледве живою відпустив... І досі нахваляється вбити Артура... А він такий... Коли в гніві, будь - що може натворити... Сьогодні навіть топитися хотіла, та...злякалася. Що робити мені, Олю?
У тієї на душі стало так неспокійно, так незатишно, наче перед трагедією, яка ще й не трапилася, а всі вже розуміють - її не обминути.
-Артур знає про це?
-Сьогодні сказала...
-І…
-З кабінету вигнав... Накричав... що дитинча не його. І що я гуляща... А я ж ні з ким до нього навіть не цілувалася... - Оце тобі й весілля! От дурепа, от дурепа... Я ж вірила йому, вірила...
-Не розкисай, щось придумаємо, - Ольга заспокоювала подругу, підвела, обтрусила, поцілувала в щоку. - Може, в лікарню підеш?
-Що ти, Олю? Навіщо? Живемо лише раз... А якщо тоді не буде? Кому така потрібна? Вирішила, для дитяти житиму...
Її голос вперше прозвучав твердо і переконливо.
Далі буде.