Продовження повісті ІВАНА ЖИТНИКА «Життя в оренду». Попередні публікації в розділі ЛІТЕРАТУРА 28, 29 грудня 2019 року, 03 січня 2020 року.
ЖИТТЯ В ОРЕНДУ
Повість
7.
В огні своїм твоє вгадаю ім'ячко.
Зцілована, згорьована - свята,
Богинечко, Богинечко, Богинечко,
Зориночко, Зориночко - свята!
(Михайло Шевченко, «Молитва на двох»)
Рано-вранці Артем і Оля йшли лугом. Наголубившись за ніч у запашних травах, пізнавши непізнане, яке можуть пізнати тільки двоє - він і вона, вони викупалися в холодній ставковій воді.
І тепер ось прошкували притихлі й освітлені глибоким почуттям. Здавалося, ніяка сила не могла їх роз'єднати.
Закономірно. Вистраждано. Кохання спопеляло їхні молоді серця, бо щойно вони любилися в нічних ромашках, і про їхні пестощі знали тільки вони. А квіти завжди мовчать – ніколи не видають таємниць. Від цього у душах водночас і радісно, і щемно, і трепетно...
-Олю, хочеш, вірша тобі почитаю? - Артем зірвав стеблину споришу. - Називається він «Мечта». Випадково в журналі «Смена» прочитав і вивчив. Автор - Володя Старшов. Хлопець підійшов до верби, яка розрослася навсебіч, обіперся спиною об стовбур. Замріяний і … близький..
Оля дивилася на нього й відчувала, як схвильовано б'ється її серце. Воно, ніби несподівано зловлене пташеня, рвалося з грудей, наче з клітки. Рвалося на волю, до нього, до Артема. Дівчині знову хочеться припасти до його грудей хлопця, і слухати, як гомонить
його серце. А воно і справді гомоніло. Озивалося до неї. І від цього - приємно й легко. І той гомін передавася їй. Ользі навіть закортіло змахнути руками й злетіти в небо, щоб звідти крикнути: «Я щаслива, люди!». А може, це так лише здається? Може, це сон? Хоча й приємний, але сон. Вона й справді розплющує очі, які хвилину тому зімкнула від насолоди. І це не сон. Це - дійсність, бо ж таки чує голос Артема:
Разойдутся полки и роты, разоденутся в свитера, и останутся без работи оружейных дел мастера
-Чудові слова, - чомусь зніяковіла Ольга, - і пахнуть... миром і спокоєм…
А Яровий продовжив:
Сбросят танки литые башни,
сплюнут пушечные замки,
приударят по вешней пашне
с тракторами вперегонки.
-Артемку, а ким ти був у армії?
Він поглянув на кохану і відповів:.
-Солдатом...
-Я це розумію, - не вдовольнила відповідь дівчину. - Ну, як його... Танкістом, артилеристом?..
-Це не так важливо... Просто - солдатом...
І це сподобалися їй. Ось так просто: солдатом. А Артем продовжував декламувати:
И свирепый военний атом
встанет паинькой у станков.
И не станет военкоматов,
и не будет призывников...
Оля підступила до нього ближче й продовжила:
Если вдруг такое случится –
осчастливит эпоха нас, -
я попробую розучиться
по-солдатски прищуривать глаз
-І ти цей вірш знаєш? - здивувався Яровий.
-Знаю… “И свирепый военный атом встанет паинькой у станков...” Тільки хто його туди поставить? А атом душить... І земля ж наша повинна жити... А ми ще й один одного вбиваємо... У моєї подружки Валі Крихітної в Сумгаїті брат...загинув. Прямісінько біля свого дому…Артемку, чому так?
Хлопець на мить задумався.
-Олю, все так складно і незрозуміло в нинішньому нашому житті, що слід все добре зважити. Я - не політик, я ще - солдат...
-І ти стріляв у... людей?
-У людей - ні... А взагалі - стріляв...
-А якщо в людину?
-Наказ є наказ.
Довкола - дзвінка тиша. Здалося, що й соловейко замовк і ранок потускнів.
-Пізніше колись про це поговоримо... Тобі вже на ферму час.
-Ой, справді, - дівчина зиркнула на годинник, - уже шоста ранку. А я додому ще й не забігала. Всипле мені бабуся Оксана. Ох і всипле!..
Ольга подивилася на Артема. І їй здалося, що вона його знає не відтоді, коли півтора роки тому Яровий прочитав нарис про неї в «Комсомольській правді» і надіслав свого першого листа, а давним - давно.
-Знаєш, - Артем зам'явся. - Якщо чесно, то я думав, що хоч у газеті про тебе багато було написано, тебе, ну, як тобі пояснити... в природі ніби не існувало... Ну, той... журналіст наче придумав... тебе.
-А тепер?
Артем схилився над нею, вона завмерла. Завмерла і відчула, що знову повторить оті таємничі й незнані до цього слова, вірніше - нікому не сказані. А Артем торкнувся її губ і прошепотів: «Я кохаю тебе...». Ольга ще тихіше відповіла : «І я кохаю тебе...».
Несмілий вранішній промінець сонця намалював рум’янці на її щоках.
8.
...Увечері дід Фадей повів гостя на рибалку. Вони примостилися на березі річечки, яка несла свої тихі води майже в кінці городу Підлісних. Чіпляючи черв'яка на гачок, старий суворо попередив:
-Ти ось що… Ольки не трогай, доки не одружишся... Сам знаєш, наше діло козацьке - все може трапитися. Відкараскаєшся від неї, а дівці тоді як? Пеленою цього діла не прикриєш.
Артем закинув вудочку, поплавок наполовину занурився в воду.
-Не відкараскаюся...
-Ольки не трогай, - ще суворіше повторив Фадей. - Довідаюся - шию намилю. Ти не дивись, що я щуплий, наче щиглик.. За справедливість у мене сила де й береться.
-Так хто ж вам про це скаже? - запитав Артем з іронією.
-Сам дізнаюся... Я в партизанах розвідником був. От - от, щоб і ти знав про це...
У відповідь парубок тільки посміхнувся.
Не клювало. Дід запалив цигарку. Прокашлявся. І від того, що дим пішов не туди, куди треба, чортихнувся. І зразу ж перехрестився: «Прости мене, Боже, грішного...». Раптом занімів - поплавок пірнув у воду.
-Тягніть же! - аж підскочив Артем.
-Не встрявай не в своє діло, - обірвав його Фадей. - Короп клюнув, а це вже серйозно, доведеться попотіти.
І наче в яблуко вцілив. Тільки через півгодини вдалося “загнати” рибину.
-Оце улов! - зрадів Яровий. - Ніколи такого не тримав!
-Ет, - відмахнувся дідок, виймаючи гачок з величенької пащі коропа, - побільших підсікав...
Невідомо звідки з'явилися сусідські хлопці - Василько Безпалий та Вадик Комаров. Без них, мабуть, в селі ніколи й нічого не робиться. Вони постійно були в курсі всіх справ, за день з ними траплялося чимало всіляких пригод. І от зараз схилилися над рибиною, прискіпливо оглядаючи, мовби не Підлісний виловив її, а саме вони.
-Дідуню, віддайте коропа нам, - благально заглянув у очі Підлісного Вадик. - Самі ще зловите. Ви ж спец... по рибі.
-Як це, віддайте? - здивувався Фадей.
-Ну, ну... подаріть, - шморгнув носом Вадик. - Он у Василька сьогодні іменини, - і оком не повів товариш.
-Правда? - оглянувся старий на Безпалого.
-Угу, - буркнув той і почервонів.
Підлісний нерозбірливо щось промурчав. Завовтузився біля коропа, та так нічого й не відповів. Підвівся, закректав. Аж тоді зважився:
-Не бачите, гість у нас.
Хлопці тільки тепер помітили Артема, який у кущі верболозу пильнував за поплавком. Вони перезирнулися і неохоче попрямували до лугу.
Яровий пожалів підлітків, тож крикнув їм услід.
-Егей! Забирайте коропа. Без свіжини обійдуся! А мо', ще й виловлю щось! А вам треба ж на іменинини!
Зраділі хлопці вмить опинилися біля діда Фадея. Той з вдячністю поглянув на Ярового і простяг сусідам коропа .
-Оце іменини будуть! - випалив Вадик. - Важкенький! А ви, дідуню, й справді спец.
Фадей від похвали аж зарум’янівся:
-Конєшно, спец…Я їх раніше тоннами витягав. Ну ось отакенних коропів, - широко розвів руки.
-Так - таки й тоннами?- засумнівався Василько.
-А ти як гадаєш!? Справжні специ на те й специ, щоб справжню рибу ловити, а не милюзгу.От…Зрозуміло?
-Аякже!
Коли зраділі дітлахи побігли собі геть, Фадей пробрався через верболіз до Артема і знову за своє:
-То ти - всурйоз?
-То чого б се, дідулю, я сюди їхав?
Старий задоволено засопів і раптом аж скрикнув. Виявляється, його вудилище вже плавало посередині річки...
-Блін! Це ж знову короп!
-То, може, я попливу? - вже піднявся Артем.
-Куди попливеш? За хвилину вудка буде з тим кабанюкою за два кілометри звідси… Ет, ще вловимо!
Далі буде.