ЗАКІНЧЕННЯ роману ІВАНА ЖИТНИКА «З А Д З Е Р К А Л Л Я».
Попередні публікації у розділі ЛІТЕРАТУРА за 18, 19, 26, 28 листопада, 03, 06, 16, 21 грудня 2018 року, 01, 11, 22, 26 січня, 19 лютого, 03, 13 березня, 05, 30 квітня, 20 травня, 17, 28 червня, 9, 24, 30 липня, 06, 11, 18 серпня, 10, 21, 28 вересня, 28 жовтня, 20 листопада 2019 року.
З А Д З Е Р К А Л Л Я
Роман
ЧАСТИНА ШОСТА
СРІБЛО-ДЕН-Що за дзеркалом, панове?
-Задзеркалля…
Автор.
68.
Коли всі хто був у домі, після незбагненних тут інцидентів, поїхали до міста, Денис Родіонович Срібляков позамикав всі двері й усамітнився знову в своїй, як він називав «спілці письменників», кімнаті. Витяг з шухляди записник, вмостився за столом і продовжив писати: «Ніхто не хотів навіть припустити, що в невеличкому селі може вирости письменник. У ті роки, дійсно, випускники в основному йшли працювати до колгоспу - шоферами, трактористами, доярками, свинарками…А тут - письменник! Ото й вирішили, що я всім «морочу» голову. Відмінної оцінки, як вже згадував, не отримав.
Хоча, як довідався значно пізніше від своїх шкільних учителів ( про що вже писав), мій твір заслуговував найвищого балу. Та що вже про це згадувати? Було, як кажуть, та загуло.
А на фізмат я потрапив, мабуть, тому, що добре розбирався і в фізиці, і в математиці. Та на цьому факультеті я провчився тільки рік і залишив інститут. Після повернення додому, звичайно, виник конфлікт з тепер уже покійними батьками, особливо, з батьком. Підтекст єдиний - тепер мені точно в колгоспі доведеться «хвости» бичкам крутити». Та з бичками я не став зв’язуватися, а вступив після деякої роботи на сільському цегляному заводі ( його збудував голова колгоспу Збарук Петро Петрович, за що йому дяка) до військового училища, яке й закінчив…»
Денис Родіонович відчув, як після недавніх всіляких переживань, його тягне на сон. Він вирішив відкласти писанину («ще встигну пописати») і поклав записника до шухляди.
«Здрімну. Зателефоную до рідних, в першу чергу, до сина…Як там у нього в училищі?».
Раптом щось кольнуло злівого боку. «До чого б це?» Згадав, що останнім часом біль повторюється доволі часто, і він уже налаштувався сходити до лікарні…Та все якось ніколи. А біль зростав. Денис Родіонович хапав повітря губами, та все ніяк не міг схопити. Він поволі почав зсуватися з крісла, хапаючись рукою за поручень. Але рука слабла, а повітря все меншало й меншало…
69.
-Ну что? - допитувався Джаха в Романа. - Нє бєрьот?
-Та ні.
Оводов вже вкотре набирає номер мобілки Сріблякова. Гудки йдуть, а телефон мовчить.
-Можєт, что случалось?
-Що б могло трапитися? - дивувався Роман. - Все ж було гаразд, коли ми від’їжджали.
-Ето всьо так. А вот серце в нєго слабо…Єщо з Афгана… Ти ж помніш? Передзвоні Кенту, пусть возвратятся…Чуєт моє серце, что с Срібло-деном нє то…Чуєт…
Роман набрав Шаригіна. Секунду почекав, почув голос Бориса, який їхав у іншій машині разом з Горовим.
-Борь, поверніться назад.
-Навіщо?
-Срібляков не відповідає. Ми хвилюємося - у нього проблеми із серцем.
-Зрозуміло… Ми вертаємося…
70.
Високий, дещо сутулий чоловік, ледь накульгуючи, зайшов до міської бібліотеки. Він підійшов до бібліотекарки, яка видавала книги й запитав:
-Перепрошую, будь ласка. Мені потрібна книга…
Він замовк, наче забув назву. Його погляд сковзнув через голову працівниці і впав на стелажі .
-Яку потрібно книгу?
Чоловік, мов виринув із небуття, а чи з задуми й механічно мовив:
-«Овід». Так, «Овід». Автор - Войнич.
-Звичайно, є. Ваше прізвище?
-Моє? Навіщо вам? - не зрозумів про що мова гість.
-На кого картку заповнювати?
-А можна без запису? На кілька хвилин…Я тут на столику книгу перегляну… Бібліотекарка із здивуванням глянула на незвичного відвідувача, але все ж таки вирішила не відмовляти йому - на вид інтелігентний. Правда, обличчя з кількома шрамами, та й рука скалічена. Та це ні про що не каже. Життя є життям - в кожного своє.
Чоловік взяв подану книгу, оглянув її. Потім повільно пішов до стола , сів. Поклав книгу перед собою. Кілька хвилин сидів непорушно. Згодом розкрив її, але не з першої сторінки, а чомусь з останньої. Заглибився в читання…
«Люба Джім!»Те що віразу в книзі було написано під цим - він пропустив, а почав читати далі:
«Завтра вдосвіта мене розстріляють. Я обіцяв тобі все розповісти, і коли я хочу виконати свою обіцянку, то мушу зробити це зараз. Але, зрештою, багато розповідати й не треба. Ми завжди розуміли одне одного без зайвих слів, навіть як були ще малі.
Отже, бачиш, моя люба, нічого було побиватися, що ти колись мене вдарила. Звичайно, тоді це було тяжко. Але пізніше я зазнав багато інших ударів, так само тяжких, і все ж пережив їх, а за деякі навіть іще й відплатив. І тепер я знов, як рибка в нашій дитячій книжці ( забув її назву), - «живу і б’ю хвостом». Правда, це вже востаннє, бо приспіє ранок - і finita la commedia.
Ти і я перекладемо це так: мандрівний цирк закінчився, і ми складаємо подяку богам за те, що вони такі милостиві до нас. Це не дуже багато, але хоч що-небудь. Ми повинні бути вдячними.
Щодо завтрашнього ранку, то я хотів би, щоб і ти і Мартіні як слід зрозуміли, що я цілком щасливий, всім задоволений і не міг би просити кращої долі. Перекажи це йому від мене. Мартіні славний хлопчина й гарний товариш, і він зрозуміє. Бачиш, люба, я знаю, що вся ця темнота, повертаючись знов до таємних судів та страт, робить нам тільки добро, а собі лихо, і знаю я також, що коли ви, тобто ті, що лишаються жити, держатиметесь одне одного і як слід їх битимете, то побачите великі події. Я ж вийду завтра у двір з таким легким серцем, як у дитини, що їде додому на канікули. Свою пайку до нашої спільної справи я вже вніс, і смертний вирок доводить, що зробив це сумлінно. Вони убивають мене, бо бояться. А чого ще людина може бажати?
А втім, я бажаю ще одного. Людина, що йде на смерть, має право на деякі примхи, і моя примха сказати тобі, чому я був такий грубий з тобою і так довго не міг забути давніх образ.
Ти, звичайно, й сама розумієш чому, але мені просто приємно написати ці слова. Я кохаю тебе, Джеммо, коли ти була ще маленькою незграбною дівчинкою в ситцевому платті і носила кіску з мишачий хвостик, і я кохаю тебе й досі. Пам’ятаєш той день, коли я поцілував тобі руку, а ти так жалісно попросила «ніколи цього не робити»? Це була негарна витівка я знаю, але ти вже пробач. А тепер я цілую папір, де написано твоє ім’я. Отже, я поцілував тебе двічі, і обидва рази без твоєї згоди».
Чоловік відірвався від читання. Закрив книгу. Непоспішаючи витяг мобільний телефон з бокової кишені піджака. Також з тієї ж кишені витяг листок бумаги, на якому було написано кілька цифр. Повільно набрав їх на мобілці. Приклав її до вуха. Якусь секунду чекав, доки тихо не промовив:
-Надю, я - живий. Хочу з тобою зустрітися. Ти не проти?
Відключив мобілку. Взяв книгу, підійшов до бібліотекаря. Простяг «Овода».
-Дякую.
-Знайшли, що потрібно?
-Так, - хитнув головою.
І ледь накульгуючи, не поспішаючи вийшов з бібліотеки на вулицю. Вдихнув свіже повітря, осміхнувся сам до себе. Підійшов до новенького «Мерседеса», відчинив ключем дверці, і сів за кермо. Через якусь мить автомобіль зірвався з місця…
ІВАН ЖИТНИК.
2017-1987 рр.