Продовження роману ІВАНА ЖИТНИКА «З А Д З Е Р К А Л Л Я».
Попередні публікації у розділі ЛІТЕРАТУРА за 18, 19, 26, 28 листопада, 03, 06, 16, 21 грудня 2018 року, 01, 11, 22, 26 січня, 19 лютого, 03, 13 березня, 05, 30 квітня, 20 травня, 17, 28 червня, 9, 24, 30 липня, 06, 11, 18 серпня, 10, 21, 28 вересня, 28 жовтня 2019 року.
З А Д З Е Р К А Л Л Я
Роман
ЧАСТИНА ШОСТА
СРІБЛО-ДЕН-Що за дзеркалом, панове?
-Задзеркалля…
Автор.
66.
-От тепер усе в порядку, - промовив Арсеній Пасічний і передав документи Майстренку. - Пропоную нашу вдалу угоду скріпити за традицією ще й «шампанським». Збарук відразу відмовився, пославшись на те, що в нього ще безліч невідкладних справ на його «любому комплексі», над яким він і надалі шефствуватиме. Антон Едуардович Майстренко заявив, що йому тепер треба невідкладно попрацювати з нотаріальною конторою щодо даної угоди. Залишалися Пасічний та Красюк.
-Що ж виходить, - удав ображеного Арсеній Петрович. - Старше покоління - в окопи, а молоде? Оксана зашарілася, аж почервоніла. Їй на допомогу прийшов Збарук.
-А що молоде покоління? - перепитує Петро Петрович. - Воно в особі Оксани Павлівни - майбутнє всього Буйноцвіту. Красюк - законний керівник агрофірми. Як мовиться, прапор в руки, - і ще більше підбарьовив дівчину. - Тільки вона тепер має право документи скріплювати «шампанським», - і весело розсміявся.
Таким задоволеним і радісним його Оксана ніколи не бачила. Чесно, кажучи, вона ще не прийняла рішення - їхати їй з Пасічним - старшим, а чи відмовитися. Поїхати, значить, окунутися в щось до цього дня невідоме - банкетний зал в дорогому ресторані, якісь ділові розмови (можливо, тет-а-тет, а можливо, ще з кимось), музика, «шампанське»…
Відмовитися, значить, визнати себе, хоч і не подобалося їй це слово, селючкою. Забитою, дикою, не сучасною. Тому й промовила, як завжди, красиво усміхнувшись:
-Ну, що ж… Люди мені довірили керування. Так?
Чоловіки на знак згоди хитнули головами.
-Значить, поїдемо і скріпимо нашу ділову угоду - удвох, так удвох…
Потім ще красивіше усміхнулася, скинула свої кучерики з чола і додала:
-Партнерство повинно бути на всіх рівнях. Чи не так?
На що Збарук задоволено відповів:
-Звичайно, так. Відразу відчуваються менеджерська жилка та господарський розрахунок. Арсеній Петрович Пасічний тільки задоволено посміхнувся, а в голові: «Наші життєві стежини, надіюся, тепер з’єднаються…»
Він узяв її під руку. Вона грайливо глянула в його очі і відразу відчула, як він «утопився в її очах-сливах», а вона? Десь, мабуть, аж в глибині душі і в неї щось вжалило. А на краєчку серця щось « вистрелило», і їй захотілося хоча б торкнутися його сильної чоловічої руки, або навіть і притулитися.
«Невже закохуюся?». Від цього їй стало млосно і вона… знову посміхнулася до Пасічного. Посміхнулася артистично і обнадійливо для Арсенія Петровича.
«Хочу, я дуже хочу цю молоду жінку. До нестями хочу з нею…» В цю мить роздалася музика на мобільному. Думки перервалися, натомість з’явилася нова: «Довгенько не спілкувалися…»
-Слухаю, Джаха…Тобі також доброго дня…Вибачаюся, - звернувся до Збарука та Красюк, - мені потрібно переговорити. Петро Петрович зрозумів, що їм необхідно залишити кабінет. Він піднявся з крісла й пішов до дверей. За ним - Оксана…
-Арсене, - почув у трубку Пасічний голос Гудаєва без будь-яких сентиментів. - У твойого «одморозка» что - крішу сорвало?
-Не розумію…
-Что-о тут понімать? Твой отпрісок возобніл сєбя суперменом, начал терорізіровать моіх добріх знакомих, вєрнєє - друзєй…
-Джаха, конкретніше, будь ласка. До речі, ти де?
-В Украіне. Дєло нє в етом. Мі ж договорілісь - ти Володьку до США отправішь. Так?
-Так.
-Почєму же он с какім то Громом ілі как там єго, путаєтся под ногамі…
-Під чиїми?
-Встрєтімось - скажу.
-Добре. Я його відправлю туди. Правда, я не знаю де він зараз. Дві ночі вдома не ночує. Менти ним цікавляться, розшукують…Охоронця його підстрелив хтось. Добре, хоч кулі гумові…По правді, своїми вибриками він уже й мене задовбав.
-За нєго нє пєрєживай.С нім всьо нормально. Правда, єслі откінуть пару сіняков на ліце... Как твої дєла с «Колосом»?
-Зараз угоду будемо приливати, - весело відповів Арсеній Пасічний.
-Ето харашо. А «Орлеан» надо отдать.
-Як віддати і кому?
-Ето нє по тєлєфону. Встрєтімся скоро - скажу. Пока. До встрєчі…
Пасічний відключив мобілку і задумався. Пригадалося як познайомився з Гудаєвим - на першому курсі економічного факультету Київського національного університету. Джахар навчатися приїхав із Чечні, перед цим закінчив військове училище, тому в групі був найстаршим і відразу заверховодив студентами. Староста групи, член бюро комсомолу універу і т.д. Після закінчення він вернувся до армії, воював у Афганістані, потім повернувся до СРСР і розшукав його, Арсенія Пасічного. Наступили роки так званої перебудови, потім - парад незалежності республік тепер уже колишнього Радянського Союзу.
У Гудаєва були гроші, у Пасічного - мізки, кмітливість, хватка і посада директора машинобудівного заводу в одному з невеликих, але досить перспективних міст на Сумщині. Сюди й приїхав Гудаєв із пропозиціями про відкриття бізнесу. У співзасновники різних фірм, які створювалися, Пасічний брав друга дитинства Романа Ромащенка. Бізнес розвивався швидкими темпами, швидшими, аніж гадалося спершу. Та раптом Роман закохався в якусь дівку із Західної України. Запустив ту ділянку бізнесу, за яку відповідав. Після серйозної розмови, між ними, партнерами, виникли серйозні протиріччя.
Роман став претендувати на керівництво деяких основних підприємств, якими управляв він, Арсеній Пасічний. Економіка фірм, за які відповідав Ромащенко, ще більше почала занепадати. Після наступної серйозної розмови, яка відбулася між ними, справа дійшла до розбірки. Під час неї він, Пасічний, вихопив пістолет і вистрілив у Ромащенка. Слава Богу, той лишився живим. Його, Арсенія виправдали, недарма ж він, «утримував» прокурора Майстренка.
Активи не ділилили - Пасічний відкупився «зеленими». Підлікувавшись, Роман Сергійович Ромащенко залишив сім’ю і поїхав до своєї коханки - більше не приїжджав. А пізніше - його знайшли застреленим. На той час він уже знову став на ноги, як сильний бізнесмен. Що трапилося - слідство так нічого й не встановило. Але, і його, Пасічного сліду, там не було…
А от Гудаєв продовжував і надалі контролювати тепер уже увесь бізнес Пасічного тут, в Україні - був у курсі всіх справ. Особисто зустрічалися вони рідко, але ґрунтовно.
Арсен ніколи самовільно не вирішував жодних справ. Хоча інколи й виникала думка «грохнути» Джаху, але його всесвітні (а це точно) міжкорпораційні та інші зв’язки, не давали можливості цього зробити. Джаха вже мав ім’я не тільки в Чечні, Росії, Україні, а й практично в усіх цивілізованих країнах світу. Він не займався відвертим криміналом, не перебував у розшуку. Він, дійсно, одним із перших на теренах колишнього СРСР, зрозумів, що капіталізм для таких як він - підприємливих, освічених, хитрих, в певній мірі цинічних трудоголіків. Він важко входив у бізнес, але коли вже зайшов - то надовго. Його «економічна імперія» розпустила свої щупальці в багатьох державах.
Знову дзвінок.
-Арсене, завтра встрєтімся. Єсть базар. Очєнь серйозний.. Мєнти і ти нє волнуйтєсь - Володьку і как там єго? А…. а - Грома прівєзу с собой…
-А я йому білет на США замовлю - нехай до матері їде. Візу вже зробив для нього…
-Навєрно, ето вєрно……
Пасічний вийшов з кабінету, де чекали на нього Збарук та Красюк.
-Ну, що Оксано Павлівно, відзначимо нашу угоду в найкращому ресторані Сум чи Києва?
-Та …та, - на мить зашарілася Красюк.
-Значить, Києва…
-До цього потрібно звикати, - підбадьорив її Петро Петрович.
-Та я - не проти…
67.
-Ромо, я не вірю, що ти живий! Ущипни мене.
-Навіщо? Я-живий…Це так…
-Як же ти врятувався?
Сиділи в окремій кімнаті і все ніяк не могли зрозуміти, що це - вони, і вони спілкуються один з одним.
-А чому тебе Оводом…називають?
-А-а! Я ж прізвище змінив…Вірніше не я…Ну, це не так і важливо…Я тепер - Оводов Роман Романович. Звідси й Овід…З новими документами - простіше. Попередні ж - згоріли…
Він задумався і довго сидів мовчки. Доки:
-У цьому житті виникають такі ситуації, які можна видумати хіба що в кіно чи книжках. Ось таке і в мене життя. Досить незбагненне і непередбачуване. Ти пам’ятаєш про зрив у моїй квартирі?
-Звичайно.
-А перед ним, всього за кілька хвилин, до мене приїхав Джаха, ну, Джахар Гудаєв і Срібло-ден, тобто, Срібляков…Ти вже з ними знайомий…
-Ну, да…Срібляков навіть мене підвозив, коли я з армії до Буйноцвіту їхав, до Оксани…Я йому й сказав про тебе, що тебе немає в …живих…Тепер я пригадую, що він якось дивно на це зреагував. А він, виходить, ще тоді знав, що ти живий…Я йому дав номер свого телефону…Він учора до мене зателефонував. Тепер я розумію, звідки номер телефону взяв Гудаєв…
-То інша історія, - перебив його Роман.
Йому хотілося якнайшвидше розповісти, що ж було в минулому. Зараз часу не вистачало, вони збиралися їхати до міста на зустріч із Пасічним-старшим. Джаха повинен утрясти з ним якісь справи. Роман, хоч і знав уже про деякі діла Гудаєва та Арсена Пасічного, але знав стільки, скільки потрібно. Хоча про те, як Арсен «завалював» його батька - він знав. Але як діятиме далі, ще не придумав. Та й Джаха натякнув, щоб про ті давні події він уже почав забувати. Не треба ворушити минуле. Та й не головне це зараз. Час нині не для таких от розбірок, родинних тобто.
-Коли вони зайшли, - продовжив Оводов - Ромащенко, - я вже був без свідомості. Вони мене винесли. І хоча кран перекрили, якась несподівана іскра і - все…Що було потім зі мною, я тобі колись детально розповім…Хоча детально ще й сам не розібрався в своєму минулому.
-Головне, що ти на ногах і практично здоровий, - відверто радів Шаригін.
-Так, я здоровий і це мене також тішить…
-Ромо, а чому вони тоді до тебе завітали? - це питання не давало спокою Шаригіну.
-А! Я ж тобі не сказав : Срібляков - батяня наш, а Джаха - його заступник…От ми й вижили там, у Афгані…А тепер я й тут…виживаю…Вони всіх колишніх «батальйонців» розшукали. Я тоді був одним з останніх, до кого вони приїхали.І така пригода…Як вони мене знайшли? Про це я тобі пізніше конкретніше розкажу. Згода? Задзвонив сотовий у Шаригіна. Глянув - Клямкін.
-Да, Геннадію Івановичу. Як справи?
-Це у тебе справи, коли доведуть, що ти підстрелив Гармаша…
-Я? - здивувався Борис. - Ні, то не моя робота…Точно, кажу, що не моя…Він що, помер?
-Та ні, такі, як Кріт, живучі…Тим більше, що гумова куля ледь зачепила його груди…
-А крові ж витекло, наче з кабана…Ну, й нехай собі живе на здоров’я, сучара…Може, хоч тепер своє погане рило ніде не висовуватиме… - зі злістю випалив Борис. - А то вже набрид із своєю «крутизною».
-Ну, добре. А ти де?
-Я… Я, - глянув на Ромащенка. - З Ромкою… Мовчання. Потім:
-З ким? Не зрозумів…
-Кажу ж, із Ромкою…Ромкою Душманом, - не міг вимовити нове прізвище друга - не звик ще до нього.
-Та ну! Ти, що приколюєшся?
-Цього разу - ні. Це правда.
-Значить, щоденник не збрехав!
-Який щоденник? - не зрозумів Шаригін. - Мій шкільний?
-Тепер ти, точно, приколюєшся. Ромащенка щоденник. З Афгану! Срібляков із вами?
-Ти звідки про нього знаєш? Так, він тут.
-А Гудаєв?
-Ти й про нього знаєш? - ще більше дивується Борис і дивиться уважно на Романа, який також слухає ( Борька включив гучний зв'язок ).
-Я багато чого знаю, - задоволено промовив Клямкін, адже він на правильному шляху розслідування, і от-от мав дійти кінця - і ось ця розмова. - Робота в мене така цікава. Пока, до зустрічі! Тоді й розставимо всі крапки…
-Бувай!Привіт Русі-Осі!..
Шаригін виключив мобілку. Кілька секунд сидів у задумі, тоді:
-А чиє ж там обгоріле тіло залишилося?
Роман невесело посміхнувся, глянув прямісінько в очі друга, які відсвічували збентеженість і занепокоєння, тихо відповів:
-Нічиє. Його там не було…
-Не зрозумів, як не було? - ще більше збентежився Шаригін. - Але ж на цвинтарі …поховано…У газетах писали… І я…і ми… - не міг підшукати потрібних слів Борис.
-Не парся, Кенте …І заспокойся…Комусь край було потрібно, щоб прізвище Ромащенко взагалі зникло…І про нього ніхто не згадував у місті…Я здогадуюся чия це робота. Сподіваюся, до істини все ж таки докопаюсь…Ти бачив тіло?
-Ні, - чесно зізнався Шаригін. - Труну на цвинтар привезли прямо з моргу…Казали, що тіло дуже обгоріле…
-Ось тут і розгадка. Ну, добре, досить про страшні речі говорити, мені й так від усього того, коли пригадую, не по собі. Не потрібно жити минулим, жити треба сьогоденням і майбутнім. Чи не так, Кентику?
І від «Кентика» Борису перехопило дух - так його вперше назвав Роман Ромащенко після повернення з Афганістану. Та він сказав про інше: -Я ж тобі на інвалідний візок грошей назбирав…
Роман засміявся:
-Дякую, звичайно…Тепер сам бачиш він мені не потрібен.
-І слава Богу! – випалив задоволено Кент.
-А я то думав, куди дівалися автомати…Телефонні автомати, - і ще веселіше розсміявся. - А гроші віддамо «Телекому», - чи то всерйоз, чи жартома додав Роман. Хай перекриють збитки від шкоди, завданої тобою…
Від цього й собі розсміявся Борис Шаригін.
Далі буде.