Цього вірша я пишу вже понад 25 років.
Колись один з керівників районного штибу навіть рекомендував мені його не писати. Мовляв, не так все і погано в наших селах...
Давно він уже не керівник районного масштабу. А я все пишу цього вірша. І щоразу рядки в ньому, на жаль, стають все сумнішими…
Село - моя печаль…
У знічені хатини
Переселився жаль
І тихий смуток нині.
Це ж знано де таке,
Щоб хати порожніли,
Щоб листя золоте
Нікому не шуміло?
Бо ж вимерло село,
Розтав і сміх дитячий.
Людей - мов не було,
І плаче пес бродячий.
Немов після татар
Волає пустка дика.
Покинув хлібодар
Свій край уже навіки.
Лишивши борозну,
Землі пахучі скиби.
Злетів у далину,
Там … не потрібно хліба.
За це село молюсь,
Мов на хресті розп’яте.
О Боже! Дай комусь
До нього повертати.
Ніхто сюди не їде –
Завмерло все до тла.
Й навряд чи хто приїде –
Нема уже села.
Це ж знано де таке,
Щоб хати порожніли,
Щоб листя золоте
Ніколи не шуміло…
…І свічка вже давно
Остання догоріла…
Жило село, жило…
Поволі … заніміло…
А я дивлюсь на роси –
Під сонцем не блищать.
І капають, мов сльози –
Бо нікого стрічать…
Хатина вже схились
У задумі журній…
Немов уже стомилась,
І все набридло їй…
І сміху в ній не чути..
Не чути тут пісні…
Не може ще забути
Щасливі світлі дні…
Іван Житник.
27.06.1992 - 15.11.2019 рр., 23 год. 15 хв.