Продовження роману ІВАНА ЖИТНИКА «З А Д З Е Р К А Л Л Я».
Попередні публікації у розділі ЛІТЕРАТУРА за 18, 19, 26, 28 листопада, 03, 06, 16, 21 грудня 2018 року, 01, 11, 22, 26 січня, 19 лютого, 03, 13 березня, 05, 30 квітня, 20 травня, 17, 28 червня, 9, 24, 30 липня, 06, 11, 18 серпня, 10, 21 вересня 2019 року.
З А Д З Е Р К А Л Л Я
Роман
ЧАСТИНА П’ЯТА
АРСЕН-Що за дзеркалом, панове?
-Задзеркалля…
Автор.
61.
Денис Родіонович Срібляков не встрявав у «розбірки» Романа Оводова ( а для нього він залишається, як і раніше, - Романом Ромащенком, або за старим прізвиськом - Душманом) з Пасічним-молодшим і ось цим «дебелякою» Громом, чи як там його насправді.
Він вийшов до іншої кімнати, щоб почитати свої попередні записи і продовжити писати нові сторінки для книги, яку вирішив неодмінно видати. Він любив писати ще з школи. Зовсім недавно написав розділ про службу в Афганістані, про свій десантний батальйон, яким командував. Тепер вирішив переглянути свої записи, коли занотовував їх, навчаючись в педагогічному інституті (правда, після закінчення першого курсу залишив навчання тут, і вступив до військового училища). Служив у Сибірі, на Далекому Сході, потім - Афган. Ця тема для нього болюча - хлопчаків багато «ляснуло» в розжарених пісках. Він, до речі, умовно й майбутню свою книгу назвав - «Розжарені піски».
Сьогодні вирішив: проблеми в Романа з тими «бритоголовцями», хай він сам їх і «розрулює». А він над спогадами попрацює. Правда, якщо потрібна буде його допомога - допоможе. Допоможе так, як і вчора в міському парку. Правда, зараз вони за багато кілометрів від міста - на дачі, яку він добудував зовсім недавно, лише кілька місяців тому.
62.
Вискочивши з будинку, Володька Пасічний полегшено зітхнув і хотів було побігти на вихід із двору дачі. Двір був широкий, з алеями і квітниками, а посередині - фонтан: дівчинка та хлопчик виливають воду з двох розцяцькованих кухлів. Красиво і бентежно. Але не ця краса зараз хвилювала Володьку. Всі його думки були спрямовані на єдине - якнайшвидше вибратися, правильніше - виплутатися з цієї досить таки непривабливої ситуації. Його дивувало те, що він не бачив жодного охоронця. «Дуже впевнено себе почувають, хренота»,- навіть майнула думка.
Але що це? Він одразу закляк на місці. Не вірив ще своїм очам. «Невже, хреняки, обдурили?» - нова думка миттєво пронеслася в такій ще недавно зраділій, а тепер - стривоженій, голові. Що це таке? Він дивився в кінець двору і надалі стояв наче заворожений. Ніяк не міг ступити кроку - ні вперед, ні назад. Хоча закрадалася вже інша думка - крок таки доведеться робити і, мабуть, що назад. І не крок, а тікати, бігти щосили до будинку. Бо секунда - дві затримки і від нього може лишитися тільки…Що залишиться від нього, Пасічний не став перейматися (тепер не до цього), а кинувся навтьоки назад, туди, де він ще надіявся врятуватися, якщо, звичайно, встигне. Він біг так, як ніколи до цього не робив у своєму житті. «До фінішу доберуся переможцем!» Тепер - це не хвальба, а реальність.
Він, насправді, ніколи не займався бігом, боксом - так, кік - боксом - так, але не бігом. І от тепер саме від його бігу залежало: чи врятується він, а чи - ні. Словом, житиме, а чи ні. І він біг…До рятувальних дверей залишалося ще кроків з десять. Володька відчував, що сили от-от залишать його. Та недарма кажуть, перед небезпекою сили потроюються. І вони потроїлися, а чи «почетверилися» у Пасічного. Він посилив біг і через «не можу», ледве не перечепившись через східці, автоматично стукнувши рукою двері (вони відразу, на радість, відчинилися) залетів до прихожої. І відразу впав на м’якенький палас. В останню мить він оглянувся і кинув погляд на двері, які повільно зачинялися - за ними залишилися … три пащі здоровенних псів - охоронців…
-З поверненням героя до наших пенатів, - Оводов схилився над Пасічним. - Живий, ну й добре…Значить, ще довго протягнеш…Та не дригай ти ногами. Не ноги протягнеш…Житимеш довго… На це Пасічний нічого не відповів: він ще й досі не міг уяснити - чи живий він ще, а чи вже мертвий…Важко дихав, а чи - хекав, тепер це не так і важливо. Він радів, що лишився живим…
63.
Арсен Пасічний, коли перед ним його охоронці відчинили двері, впевнено ступив до кабінету Збарука. За ним зайшов і його помічник, колишній міський прокурор Майстренко, нинішній почесний пенсіонер. Майстренко Антон Едуардович. Він у Пасічного не тільки - «права рука», а й вів усі юридичні справи. Зараз вирішував проблеми, які виникали під час розширення агроімперії Пасічного-старшого - «Марс плюс».
Черга дійшла до агрофірми «Колос LTD» з Буйноцвіта. Сьогодні повинні відбутися останні переговори з її директором Збаруком. Потрібно дещо уточнити, вирішити всі юридичні нюанси.
Ще раз сісти за документи, наголосити Петру Петровичу, що входження - це вигода саме для нього. А «вибрикуватиметься», що малойвірно уже, то й розмова буде зовсім іншою. «Вибрикасті» на їхньому шляху вже були.
Тепер - дехто сидить у місцях не таких вже віддалених, дехто став «психом», а декого взагалі не можуть розшукати ні рідня, ні правоохоронці.
Правда, таких всього кілька чоловік - безвісти пропалих. Хоча, здається, Збарук не такий дурний, щоб розділити їхню участь.
Те, що «Колос» ввіллється в «Марс» сумнівів практично вже не виникало. Турбувало інше - кому передати керування «Колосом» тут, в селі. Пасічний цього питання ще не вирішив. Спочатку він думав, що з цим справиться Володька. Та незрозуміла останнім часом поведінка сина дала привід для сумнівів.
На попередній зустрічі, вони зі Збаруком, обговорювали кандидатуру Оксани Красюк, але особисто з нею Арсен ще не був знайомий. Хоча йому вже не терпілося зустрітися з нею, поговорити. Вирішили, що саме сьогодні це знайомство й відбудеться.
Переступиши поріг впевненим кроком, Пасічний якось несподівано для себе оторопів. За столом напроти Збарука сиділа …вона. Та, з якою він заочно познайомився ... на відео, зробленому на випусному вечорі в сільськогосподарському інституті. І враз перед очима…
Він: От і я.
Оксана: Чому вас так довго не було?
Він: Тепер я завжди буду тільки з тобою.
Оксана: А з дружиною?
Він: Ми з нею вже давно розлучені. Вона живе в США.
Оксана: А чому Володимир не з нею?
Він: Володька, знаєш, дорослий. Свій життєвий шлях він обирає сам…
Оксана: Так, дорослий вже…Давно вже дорослий…
Він: Ти про що?
Оксана: В нього запитайте…
Він: Звичайно, запитаю.
Оксана: То ми дійсно будемо разом?
Він: Завжди разом.
Оксана: Це дуже добре, що ми тепер разом! Я так давно чекала на цю зустріч. Відтоді, коли вперше побачила вас у Буйноцвіті. Пам’ятаєте?
Він: На жаль, ні.
Оксана: Ви зустрічалися зі Збаруком і на простого агронома не звернули уваги. А де вперше мене побачили?
Він: На відео у Володьки…На випускному в інституті…
Оксана: А після випускного? Ну, добре…Зараз не про це…На цю зустріч з вами я, здається, чекала все своє життя…
Він: Мені також здається, що я стільки ж ішов до тебе.
Оксана: Тепер вам нікуди спішити?
Він: Не вам, а …тобі…Наші життєві стежини, надіюся, тепер з’єднаються. І доки світитиме сонце і зеленітиме трава, синітиме небо і хлюпотітиметься вода - нас ніхто не розлучить.
Оксана: Але час так швидко плине! І нам тепер потрібно багато чого встигнути.
Він: Ти натякаєш на мої роки?
Оксана: Ні, це не так. Я вірю в наше щастя…
…Пасічний хитнув головою, наче марево розганяв, повертаючись до реальності. Тепер це не була уявна зустріч з Оксаною Красюк - тепер вона була тут, в кабінеті.
Пасічний дещо розхвилювався ( такого давно вже з ним не було, чому б це?), але відразу опанував своїми емоціями і відразу промовив:
-Вітаю вас! - підійшов і подав руку для привітання спершу Збаруку, який уже піднявся з-за широкого столу. Це вітання тривало кілька секунд. Потім узяв тендітну руку Оксани в свою, відзначивши про себе, як вона здригнулася, але не випустив, а ледь-ледь торкнувся її губами. І глянув своїми свердликами - очима прямісінько в її глибоко посаджені, очі.
-Не будемо марнувати часу, - промовив, дещо вражений такою німою сценою, Збарук. - Ви вже, шановний Арсенію Петровичу, гадаю, здогадалися, - це Оксана Красюк, її кандидатуру пропоную на генерального директора…
-Прекрасно, - не дав завершити Збаруку, погодився посміхаючись Пасічний. - Значить, нам уже не треба знову «колупатися» в документах?
-Звичайно, ні, - і собі посміхнувся у відповідь Петро Петрович. - Деталі в робочому порядку обговоримо…
Далі буде.