Продовження роману ІВАНА ЖИТНИКА «З А Д З Е Р К А Л Л Я».
Попередні публікації у розділі ЛІТЕРАТУРА за 18, 19, 26, 28 листопада, 03, 06, 16, 21 грудня 2018 року, 01, 11, 22, 26 січня, 19 лютого, 03, 13 березня, 05, 30 квітня, 20 травня, 17, 28 червня, 9, 24, 30 липня, 06, 11, 18 серпня, 10 вересня 2019 року.
З А Д З Е Р К А Л Л Я
Роман
ЧАСТИНА П’ЯТА
АРСЕН-Що за дзеркалом, панове?
-Задзеркалля…
Автор.
59.
Кріт спробував було підвестися. Йому це врешті вдалося. Ступив крок, потім ще…Спіткнувся . Впав. Спробував знову звестися на рівні. Прагнув віджатися руками від землі. Та, практично залишився без сил, рухнув на неї всім тілом і завмер…
До цього місця Шаригін та Горовий підійшли майже одночасно, хоча й з протилежних боків. Уже добряче стемніло, а освітлення тут не було. Така умова їхньої «стрілки». Все повинно відбуватися в темряві, щоб потім ніяких ні в кого не виникало претензій. Планувалося провести мирні переговори - без звинувачень і хамства. Та як тепер виявляється - від плану «стрілки» було відступлено.
-Тут хтось є, - промовив Динаміт, схилившись над скоцюбленим тілом. - І кров… Борис обійшов лавку, на якій нікого вже не було. «Цікаво, - подумав він, - де ж Пасіка з компанією? Чому вони не дочекалися обумовленого часу? І хто ця людина?» Нагнувся і присвітив ліхтариком, який на всяк випадок прихопив із собою. І о - на землі, скоцюбившись лежав …Кріт.
-Викличу Клямкіна, - розігнувся. - Це вже по його частині.
Коли висвітлилося потрібне прізвище, Шаригін промовив: -Геннадію Івановичу, привіт! На окраїні міста, в парку, тіло людини…Приїжджай і «швидку» прихопи. Чоловік ледве дише…До речі, це Кріт…Гармаш, тобто…Що? Чого тут? Я ж тобі телефонував, попереджав… Та зараз не про це… Доїдеш до парку - пішки через хащі вліво…Я тут…Що? Звідки знаю, що трапилося…Це вже сам дізнаєшся…Відразу попереджаю, я тут ні при чому. Це не моя робота. Точно кажу. Чого я тебе дуритиму? Навіщо це мені… Для чого мені «мокряк» ? Зустріч зірвалася…Я не знаю з якої причини. Приїжджай. Бувай!
60.
Володька ледь хитнувся в кріслі - зв’язаний. І тут же відчув на горлі обценьки сильних пальців, а прямісінько у скроню вперлося холодне дуло пістолета.
-Ну, що? Оклигав? Пізнав мене?
-Так. Пізнав. Я цього тобі не пробачу, Душмане!
-Я вже не Душман!
-Мені один хрен - хто ти… Просто цікаво, а хто ж ти?
-Оводов Роман Романович! Бізнесмен…
-Оводов? - здивувався Пасічний. - Але ж твоє прізвище, здається, Ромащенко….
-Коли здається, треба хреститися. Зрозумів? - ще сильніще зжав пальці Роман. Пасічний аж захарчав.
У цей час почав оклигувати й Громов. Він застогнав і розплющив очі.
-Нарешті і цей сосунок оклигав. Це хто? Такого чомусь не пригадую.
Пасічний поворушив зв’язаними руками, відчув, що й чужі пальці на шиї дещо послабилися, , знову окинув поглядом ( тепер уже й сам не знав кого - Ромащенка чи якогось Оводова), промовив:
-Це Гром. Громов, значить…
-Для мене один біс, хто він - Гром чи Блискавка…Чому він був з тобою? Також з «Орлеана»?
-Так. Він боєць клубу.
-Слабий, знач, боєць… Бо відразу й вирубався. І ти слабак, Пасіка…
-Але ж так усе несподівано, - почав було виправдовуватися Пасічний.
-Слабак, - повторив Оводов. - У тебе не команда, а ссикуни. Зрозумів?
Володька промовчав. У нього в голові ввесь час вертілася думка: «Я збожеволів. Адже Ромащенко мертвий…І був він калікою…А цей…»
Правда, уважно придивившись, що Оводов дещо накульгує, і права рука не повністю згинається. «Протез», - подумав. А ліва, вірніше пальці лівої, мов вужі, міцно охопили його шию. І час від часу несамовито здавлювали її міцно й болюче.
Оводов був відверто зацікавлений у розмові й зовсім не помічав труднощів, які мав його співбесідник. Він ударився в спомини і пригадав як Геракл, Кріт, а з ними, мабуть, і він, Пасіка, набридали не тільки йому, а й Шаригіну, Печоріній і ще декому з його друзів. А батько його, Володьки, Арсеній ледве «не грохнув» його батька - Романа Сергійовича. Хоча разом і бізнес вели, і в люди вибивалися. Після чого той взагалі виїхав із міста, залишивши родину. Але він, Роман, дає слово, що на Арсена також тепер чекають досить немалі проблеми.
Уважний погляд пронизливих Романових очей начебто промовляв : «Ви, Пасічні, хотіли знешкодити мою родину, тепер я знищу вашу», але Оводов сказав зовсім про інше:
-Скільки я не бачився з тобою і твоїм батьком?
-З батьком - не знаю. Зі мною - років п’ять, може шість…Точно не пригадую. Я ще тоді, здається, студентом був…Про тебе мало що знав…
-Отже, ти тоді ще був пацаном. Таким собі крутим пацаном і хотів верховодити в місті. Так?
-Не пам’ятаю …
-Ти все добре пам’ятаєш …- Оводов перевів подих. - Ти Люсю ґвалтував?
-Ні…ні, - відразу відхрестився Пасічний. - То Геракл і Кріт…Мене там …не було…
І задоволено відзначив, як добре, що зараз з ними немає Крота, а то б наслідки, мабуть, були б непередбачувані. Хоча, що буде далі - також невідомо.
-Правда?
-Угу.
Запанувала мовчанка. Оводов розжав пальці руки і відпустив шию Володьки.
-Гаразд. Про це ми ще колись з тобою поговоримо, - і додав. - Якщо правда, залишишся живим…Якщо ні…
-Романе, ти чо’, ледве не задушив мене, - завертів занімілою шиєю, Пасічний.
-Та нічого. Погладив тільки, щоб ти дещо пригадав з минулого.
-Романе, я навіть не про це. Минуле, здається, вже згадали… Ти, як…вижив? Тебе ж на цвинтарі поховали. На міському…Сам твою могилу бачив…
-Мою бачив?
-Так, - хитнув ствердно головою Володимир.
-А от свою можеш не побачити…Мертві - сліпі, - не то видав «чорний гумор» Оводов, не то констатував і так усім відоме. - Думаєш, ти єдиний, хто зрадів би моїй смерті? Ні. Подібних тобі я можу нарахувати ще з десяток. Та, як бачиш, я живий і досить здоровий. Планую тепер прожити довге життя. Я тепер йому знаю подвійну ціну. Ціну, про яку мало навіть хто й здогадується, коли повний сил та енергії, коли поруч ось такі як цей, - кинув на Громова погляд, - бички-охоронці, а вночі - танці, гульки, молоденькі дівчатка. Так?
Пасічний на знак згоди ледве хитнув головою. А Роман продовжив:
-І все це за батькові гроші, точніше за батькові крадені брудні «бабки», чи не так?
Він знову глянув на Пасічного. Цього разу той не зробив жодного поруху, мовчав.
-Так, це так, - вів далі Оводов. - Так чи не так? Ти чому мовчиш?
-Слухаю, - Володька хотів поворухнути зв’язаними закарцюбленими руками, але нічого в нього не вийшло. Пальці-заніміли. - Все так…Тільки, чому мої проблеми тебе хвилюють? Ти про свої думай, як їх будеш вирішувати тепер. Ти ж не будеш увесь час переховуватися?
-Це тобі, а не мені, доведеться ще переховуватися. За тобою - море гріхів, серед них - злочинні. Ось про що тобі слід думати, а не мені… Що тебе заставляло поступати саме так, а не інакше? - голос у Романа затвердів: - Розумію, розумію. Бакси?!
-Точно, - чомусь зізнався Пасічний, мов на сповіді. - А ти їх не любиш?
-Не так як ти!
Вони обоє замовкли. Пасічний глянув у широке вікно. Який у ньому прекрасний краєвид! Можливо, раніше б на цю красу він ніколи не звернув уваги, але зараз…Зараз чомусь все не так, як, скажімо, навколо себе відчував ще вчора. Чому він раніше ніколи не помічав квітів на клумбах, зелених широколистих дерев, просторих та буйноквітних лугів? Тепер все це, наче перебувало по інший бік життя, а чи тільки відбивалося, мов у задзеркаллі.
І він вжахнувся - бо від справжньої смерті ( і це правда) його зараз відділяє тільки кілька кроків, а чи тільки один постріл. Адже мертвий Ромащенко, а живий Оводов неспроста викрав його, зацікавився ним. Його минуле кілька разів пересікалося з його минулим - це і «травля» його батьком, Арсенієм Петровичем, Романа на кшталт його бандитизму, і розорення батька Романа. А ще й шантаж друга Ромащенка -Шаригіна. Хоча цим ділом здебільшого переймалися Геракл з Кротом, але й він, Володька, недалеко він них відійшов. Та й до Ляльки Гурихіної, яка на все життя стала калікою, він також доклав рук.
Це він її, молоде симпатичне сільське дівча, підібрав на вокзалі. Награвся (два тижні поспіль) з нею досхочу, а потім «сплавив» за чималі «бакси» Гераклу. А той уже її й зробив калікою…Словом, є причини в цього Ромащенка, чи Оводова, чи як там ще його, щоб сповна розрахуватися з ним, з Володькою Пасічним. Від таких думок йому стало зовсім зле. Бо він розумів, що, дійсно, від смерті його відділяє всього кілька міліметрів, вірніше, помах руки. Достатньо тільки єдиного різкого поруху, і все - капець. Не здригнеться в цього Душмана рука, яка звикла стріляти. А дуло ствола й понині тисло на скроню…
-Ти хочеш зі своїм корешем вийти звідси цілим і не ушкодженим? - донеслося, наче з льоху, до Пасічного.
-Що я повинен зробити? - він навіть не відвів погляду від вікна, за яким так було красиво й спокійно.
-О, це невеликий пустяк, - відповів Оводов. - Будеш до кінця свого життя «здраствувати», любити дівчаток і , можливо, купатися в багатстві. Правда, останнього поки що не гарантую. З цього приводу є ще питання.
Пасічний відчув, що в нього з’явився хоч такий - сякий шанс вижити. А він любив життя, ох, як він його любив! Та й кому хочеться помирати, коли тобі тільки зовсім небагато - тільки за двадцять п’ять ?!
-Когось «замочити»?
Чомусь тільки через такий спосіб уявляв продовження свого життя Пасічний. Та й це викрадення їх - спонукало, безперечно, до цього.
-Ні «не замочити», - нарешті відвів від скроні дуло пістолета Оводов. – Ні, «не замочити», - повторив знову. - А ось добре налякати потрібно…
-Кого? - не втерпів Пасічний.
-Ось тепер у нас з тобою конкретний «базар». Ти знайомий з Майстренком?
-Із старшим чи меншим?
-З прокурором.
-Він уже на пенсії.
-Для мене він завжди буде прокурором. Хоча тоді, коли він з мене «пив» кров, був ще помічником. Але ж він був міським прокурором, правда?
-Правда, - ствердно відповів Володимир. - Я..я…повинен його «замочити»? – запитав і сам не повірив у свої слова.
-Ні. Ти що - кіллер? А я на «замовника-мокрушника» схожий, щоб давати такі тобі команди?
-Та ні, наче, - схопився за рятівну ниточку Пасічний, надіючись, що все ж таки лиха доля обмине його, і він сухим випливе з цієї такої непривабливої ситуації.
-Ти готовий на діло? - обірвав його «рятівну ниточку» Оводов.
-Ну… так… А що робити?
-Ти його, - поволі почав Роман, обійшовши крісло з Пасічним, підійшовши до Громова, який хоча вже й дещо оклигав, але все ніяк ще не міг второпати, де він і що з ним.
-Ангели не снилися? - зупинився перед ним Оводов. - Чого скривився? Радій поки що, що живий. А от мені ангели - охоронці сняться і не тільки в сні мене охороняють. А тебе? -Не-не знаю, - ледве видавив із себе Гром. - Я погано свої сни пам’ятаю. Та й на хрен вони мені потрібні, твої ангели!
-Не мої, а твої! - спокійно каже Роман. - Не буде в тебе ангела-охоронця - не житимеш…Запам’ятай ці слова…Правда, таких покидьків, як ти, їм не гоже охороняти. Зрозумів? Оводов повернувся до Пасічного й продовжив раніше розпочату з ним розмову:
-Сам, або через батька, я знаю - вони братани нерозлучні, переконаєш, щоб у міській газеті вийшла стаття Майстренка із спростуванням усіх гидот, які він написав кілька років тому про мене, тобто Ромащенка Романа Романовича, про моїх друзів і рідних…
-І все? - не повірив у почуте Пасічний. - Оце і все?! - непідробно зрадів.
-Оце і все. Проте радієш передчасно…Не думай зі мною жартувати. Ти пам’ятаєш Душмана? Про всяк випадок нагадую: я завжди дотримую своє слово…Ти залишишся живим…Але якщо ти почнеш блейфувати, то твого ось цього, як там його?
-Грома, - поспішно мовив Пасічний.
-Оцієї «громовини», яка ніяк не може нахапатися повітря ( Громов й досі не міг віддихатися), просто не стане. Він розчавиться в цьому ж повітрі. Уяснив? А статтю мені принесеш особисто. І не один екземпляр, а мінімум двісті.
-Навіщо стільки?
-Щоб я переконався, що дана стаття вийшла не в єдиному екземплярі. Допетрав?
-Та ну…Звичайно, - Пасічний все ще боявся, щоб Оводов чи Ромащенко, чи як там його, бува, не передумав.
У Романа невідомо звідки взявся ніж, і через якусь мить Володька відчув як тепло потекло по нещодавно занімілим рукам, - той розрізав вірьовку.
-Де нас шукати з газетами, тебе повідомлять. Ментів можеш не приводити, сам знаєш - це «западло». Та й не допоможуть вони тобі. Бо на той світ можеш відправитися раніше, аніж ти до них звернешся. Та й резону тобі зв’язуватися з ними немає…Бо відразу й пов’яжуть тебе - є за що… Ну, давай, удачі тобі! Чекаємо на добрі вісті…
Пасічний відчинив, на його диво, не замкнені двері і, не оглядаючись, пішов на зустріч красі, яка ще не так давно чарувала його через вікно.
«Все таки, яка прекрасна штукенція життя, - подумав Володька, стрибаючи по східцях униз.- Та життя, хоча воно й прекрасне, - не стометрівка, яку можна здолати на єдиному подиху. Життя - це марафон. Тут потрібно розрахувати власні сили. І, коли цей Роман, поки що обігнав мене на якомусь повороті, це ще не означає, що він у мене виграв…»
Він на якусь мить зупинився, перед закінченням сходів і весело промовив: «До фінішу прийду переможцем!».
Та закралася думка, що ж буде із Громом? І заспокоїв себе - його «лягаві» нехай шукають, робота в них така…
Далі буде.