Продовження роману ІВАНА ЖИТНИКА «З А Д З Е Р К А Л Л Я».
Попередні публікації у розділі ЛІТЕРАТУРА за 18, 19, 26, 28 листопада, 03, 06, 16, 21 грудня 2018 року, 01, 11, 22, 26 січня, 19 лютого, 03, 13 березня, 05, 30 квітня, 20 травня, 17, 28 червня, 9, 24, 30 липня, 06, 11, 18 серпня 2019 року.
З А Д З Е Р К А Л Л Я
Роман
ЧАСТИНА П’ЯТА
АРСЕН-Що за дзеркалом, панове?
-Задзеркалля…
Автор.
57.
Начальник карного розшуку міськвідділу внутрішніх справ Геннадій Клямкін уважно читав. Це був недогорілий щоденник Романа Ромащенка, який кілька років тому сам не то згорів, не то пропав безвісти. І хоча на центральному міському цвинтарі була начебто його могила, сумніви так і не покидали Клямкіна відтоді, коли тіло (чорно-обгоріле) так і не було розпізнане.
Та й розпізнати його ніхто не міг - тільки незрозумілі чорні шматки. А щоб було якнайменше різних слухів - без будь-яких експертиз його заховали. Адже з рідних нікого не розшукала міліція, а чи й не хотіла шукати? Та коли Геннадій Клямкін познайомився з Русею Печоріною, а потім і одружився на ній, ситуація набрала зовсім інших обертів. Адже Руся - зведена найменша сестра Романа Ромащенка . Прізвище вона носила рідного батька - Печоріна. У житті вона ще дівчинкою єдиний раз зустрічалася з Романом.
Коли в батька Романа, також Романа Ромащенка, виникли великі проблеми з бізнесом, вірніше з партнером по бізнесу Арсенієм Пасічним, він зрозумів, що діла у нього можуть кінчитися кепсько. А тут ще й сімейні проблеми - постійні конфлікти з дружиною. Справа дійшла до розлучення, і Ромащенко-старший виїхав із міста. Тривалий час ніхто не знав, де він подівся. І тільки після того, як до Ромащенка меншого прийшла Люся Печоріна і розповіла про «походеньки» батька, стало відомо, що в нього є тепер дві менші сестри. На перших порах, скільки було сил і можливостей після поранення в Афганістані, Роман допомагав Люсі - влаштував медсестрою до міської лікарні, підтримував матеріально.
Потім почалися проблеми у Люсі на роботі, вона подружилася, хоча й з крутими, але «відмороженими», міськими верховодами - Гераклом, Кротом, Сомом…І пішло, й поїхало. Потім, недоречна, в’язниця … Після неї, наче виправилася, а чи «відморозки» легалізувалися і вона - секретар у спортивному елітному міському клубі «Орлеан». Та про це вже Роман не знав…
У Русі був інший життєвий шлях: закінчила школу, юридичний факультет, пішла працювати до міліції. Останнє місце роботи - спецназ.
Колишній начальник карного розшуку Микола Петрович Штанько, нинішній начальник міського відділу міліції, при проведенні однієї з операцій по захвату наркоторговців через свого давнього друга в одному з міст Західної України, вийшов на Русю. Потрібна була людина, якої не знали тут - для проникнення її до злочинної групи. Так і трапилося…Руся свою роботу зробила на відмінно, але в неї закохався Клямкін. Пізніше й одружилися. Мати Люсі й Русі померла ще тоді, коли менша донька вчилася у вузі, старша сиділа у в’язниці, хоча про це ніхто з рідних і не знав. А кілька років тому, при не з’ясованих обставинах знайдено мертве тіло їхнього вітчима, а батька Романа Ромащенка - Романа Сергійовича Ромащенка. На той час він уже був відомим бізнесменом у Західній Україні… …Роман Ромащенко щоденник вів російською мовою. У ті роки (в тому числі й в Афгані) вона вживалася повсюди. Роман - сержант, боєць окремого гвардійського парашутно - десантного полку.
Клямкін заглиблюється в читання…
«Из пережитых впечатлений первых дней пребывания в Афганистане запомнилась посадка на вертолете в ущелье, когда с километровой высоты вертолет идет на посадку и, сравнявшись с уровнем вершин двух горных хребтов, только спустя три круга, с резким снижением проваливается еще на несколько сот метров, садясь на пятачке в центре ущелья», - читає доволі грамотні записи Геннадій Іванович і пригадує слова Ромащенка, сказані ним при першій зустрічі після повернення з Афгану кілька років тому.
Як же він тоді точно сказав про себе, здається: «…ти не думай, що я нюні розпустив. Ні…Стебельце життєвого зела в мене не зламано…Про зело дивуєшся? Даремно…Я пишу вірші. Правда, в умі…» Добра пам'ять у нього, Генки. Тому й запам’ятав саме ось ці слова.
Ромащенко писав…Писав і в Афгані, коли випадала хоч якась вільна хвилина. І цей щоденник цьому підтвердження. І чому ми такі? Не цінуємо тих, хто поруч…І спохвачуємося тоді, коли замість них - тільки пустота. Ось так і з Романом Ромащенком… Жив, щось творив, щось планував.
Війна…Чужа війна… Каліцтво. Повернення. І під час тієї зустрічі він наголошував, що помре, ніхто й домовини не зробить, так і поховають. І зник…Чи згорів, а чи ні? Знову це питання скалкою встряє в голові. Генка надіється, що в цих недопалених записах, він таки щось відкопає, знайде. Знайде якусь цікаву інформацію.
Коли йому Борька Шаригін сказав про мобільний дзвінок від невідомого, і той повідомив, що Ромащенко живий, Клямкін згадав про щоденник Романа. Хоча те повідомлення могло бути й дезінформацією. Бо якась незрозуміла не то смерть, не то загадкове зникнення й досі обплутані різними домислами та чутками. А з кожним днем, з кожним роком взагалі навряд чи вдасться встановити істину, а чи хоча б наблизитися до неї… Тому Клямкін і хапався чи не за останню рятівну ниточку - за щоденники. Підсвідомо відчував - вони повинні б врешті-решт вивести з невідомості.
«Снаряд разорвался прямо на бруствере, - читає далі Клямкін, - в метре от бойца. Осколок перерезал ремень автомата, лямку бронежилета и, перебив ключицу, вскрыл полгруди».
Дзенькнула музикою мобілка, кинув погляд на неї - висвітлилося:Кент.
-Слухаю, Борь.
-Пане начальнику, - почав було Шаригін, але його перебив Клямкін.
-Перестань. Давай по ділу. Мені ніколи теревенити з тобою, вибач…
-Мені також не до теревенів, я пригадав…
-Що? Що ти пригадав? - напружився Геннадій Іванович.
-Той, хто дзвонив до мене, мав акцент…
-Акцент? - перепитав Клямкін. - Чому ж ти раніше про це не сказав?
-Та з виду якось випустив.
-Дякую за інформацію. Все, бувай!
-Гено, в мене є ще одна інформація.
-Валяй швидше, кажу ж часу не маю…
-У нас «забита стрілка» … з Пасікою…
-Ти чого - здурів? І в кого це «нас»?
-Це не по телефону, я приїду зараз до тебе.
-Зараз - ні. Давай через пару годин.
-Лади, але це буде запізно, - промовив через мить Шаригін і відключив мобілку.
«Ніяк не вгомоняться «молоді бики», - не то всерйоз, не то пожартував про себе Клямкін і відразу ж пригадав: він десь у записах читав про заступника командира батальйону, здається, із чеченським прізвищем.
-Так так…так, - шепотів про себе Геннадій, перебираючи сторінки недопаленого щоденника. - Ага. Ось… « С зам.комбата Гудаевым идем в морг на опознание бойца. Зашли в огороженный дворик, кругом гробы. Во дворе человек шесть солдат обедают под навесом. Здесь же вход в морг, что-то вроде большого подвала. В проходе, на носилках, лежит наш парень. Мы принесли парадку, тельник, берет. При нас переодели солдата. Джахар Гудаев с окровавленного х/б перецепил ему на парадку гвардию и знаки. Расписавшись в бумагах, ушли в полк, каждый со своими думами».
Оце, напевне, і є зачіпка до розгадки історії «афганця» Романа Ромащенка. Погляд Клямкіна падає на запис, який іде вслід за прочитаним. І о! «Мы плачем навзрыд, как бабы, не стесняясь. У нас большое горе. Наш взвод, принимавший участие в операции в составе полка, понес потери - семь человек убитых, а комбат, мой земляк Срибляков, которого мы зовем Серебро - дэн - тяжело ранен. А через день - радость. Еще вроде весной отсылали 10 представлений к наградам за участь в боях. Пришли награды только четверым, среди них и я. Повесил на грудь орден Красной Звезды - солидно. Спасибо тебе, Родина! Не забыла своих героев»… Сьогодні далі не було сенсу читати. Треба все осмислити і накреслити відповідний план дій по розшуку Ромащенка Романа. А в тому, що він живий - тепер, практично, ніякого сумніву. Акцент, про який казав Шаригін, може мати Гудаєв. Джахар…
58.
Настав час зустрічі, тобто, «стрілки». О десятій вечора всі повинні були зібратися в досить занедбаному парку на околиці міста. Місце затишне, а головне - малолюдне. Тут можно поговорити про справи, які на думку «орлеанців», потрібно край вирішити. Цю операцію вирішено провести Кроту, Грому та Сому. А групу очолював Пасічний. Володька вже придумав, як зробити, щоб все було безпечно. Не мав сумніву, що операція - це легка для задоволення прогулянка. Та й що їм зробить Кент? Він же один. Правда, спочатку (така домовленість) Пасіка також буде сам.
Борька Шаригін прийшов першим. Він сів на лавочку, яка стояла відразу за входом у парк. Звідси він бачив усіх тих, хто проходив центральною доріжкою. Проте, його також могли зненацька «засікти». Тому пересів на дальню лавочку, яка розташувалася практично в гущавині. Тепер будь-який сторонній погляд тут його не знаходив.
Пасіка, незважаючи на свою молодість, вже давненько (з підлітка) вважав себе якщо й не Богом, то напівбогом - точно. У нього була не тільки молодість, краса, а й сила - сила грошей. Правда, «бабки» поки що здебільшого були не його, а батька. Однак після закінчення інституту він також навчився «косити зелень». Де і як він це робив, Пасіка не любив хвалитися. Проте майже всі й так знали - побори «бритоголових» з спортивного клубу «Орлеан» - ось основа його теперішніх статків.
Рівно за десять хвилин після Шаригіна він зайшов до парку . У кількох кроках за ним крокували Кріт, Сом та Гром.
«Ніфіга собі!» - ледь не скрикнув Борька і прошепотів. - Повний піпець…Ублюдки. І тут всі разом. Для повної гармонії Геракла бракує…А домовленості? Мабуть, Пасіка чхав на нашу угоду…
Він набрав номер на мобілці, коли з неї відповіли, мовив: «З’явилися вже…не запилилися. Утрьох…Підходь».
Двоє, Гром та Сом, залишилися стояти на місці, оглядаючи античну скульптуру, яка стояла на вході, а Пасічний направився в глибину парку. Він поспішав. Спішив, мов на побачення (до коханої?), і - тільки. Неждано спіткнувся, практично впав. Так, справжній артист! Але такий трюк дав йому змогу переконатися, що за його спиною нікого немає.
А от Кріт чомусь цього разу ( Кент раніше за ним такого не помічав) вирядився в чорний костюм та білу сорочку з краваткою. І дорогий костюм, потрібно віддати належне, на ньому виглядав елегантно і красиво. Не поспішаючи, з протилежного боку, він крокував по алеї, здавалося, замисленим у себе. Хоча, це, звичайно, було далеко не так. Стомився чоловік? Прогулюється, словом, відпочиває. Таке справляв враження Кріт на нечисленних перехожих. І його високий зріст і доволі неладна фігура аж ніяк не кидалися в очі. Окрім, звичайно, елегантного вбрання.
Гром, відійшовши від Сома, також попрошкував до умовного місця. Проте, на відміну від Крота, він був одягнений в чорний светр, темно сині джинси і білі кросівки. Так йому, мабуть, було зручно і на свою зовнішність він уваги не звертав.
Перед тим як сісти на лавку, Пасічний відчув, як у нього вп’ялися чиїсь очі. Він здогадувався чиї. Тільки звідки вони дивляться? Він не міг бачити, бо навколо - тільки густі хащі. Із ним, відчував це, відбувається якась до цього часу невідома йому метаморфоза - він дуже хвилювався. Давно не відчував такої слабкості в своїх м’язах. Йому не подобався такий стан тіла. Він стис міцно кулаки, щоб збити тремтіння, але воно чомусь не пройшло. «Чого б це?» - з острахом подумав.
Скоріше відчув, аніж почув, як ззаду підійшов Кріт, через хвилину тут повинен бути й Гром. А на підстраховці, у входа в парк, залишився Сом. Все продумано, все сплановано. Правда, угода була дещо іншою. Але…Одного разу він уже стикнувся сам на сам з Кентом. І перемога була не на його боці. Від того громили всього можна чекати.
Пасічний обернувся до Крота, щоб поцікавитися : чи ніхто нічого не переплутав під час «стрілки» з Кентом, яка от-от мала відбутися. Та побачив, як той, наче надихавшись п’яного запаху квітів у парку, вхопився за стовбур дерева, яке росло поруч лавки, присідає на траву. Мовчки сідає. Володька не почув ні пострілу, ні якогось крику. Все відбувалося в ідеальній тиші. І якимись неправдоподібними видавалися широко розплющені здивовані очі Крота і скрючені його пальці, які ще чіплялися за кору нижньої частини дерева. А на білій сорочці, на грудях, розпливалося червоне п’ятно крові.
-Біжи! Чого завмер?! Біжи! - злякано від такої несподіваної раптовості крикнув Володька Грому, який вже наближався до місця пригоди. - Крота підстрелено! Це він, сволота Кент!.. Це його робота! Гони звідси! Гони!...
-Я зі стволом! - вихоплюючи на ходу пістолет, не розуміючи, що трапилося, підбіг сопучи, Гром. - Де він?!
Пасічний схилився над Кротом, відразу ж випрямився.
-Мотаєм звідси! Доки самі живі!..
-Йому-що? Капець?
-Хрін його знає! - випалив Пасіка. - Тікаймо, а то й нам капці присняться! Вирвемося - на «швидку» зателефонуємо!
Вони кинулися через кущі, не розбираючи куди біжать. Переплутавши стежку, дряпаючи лице, руки, вони бігли не до виходу з парку, а в глибину його. Це була - западня. Про неї вони тільки тепер здогадалися. Кент спеціально тут «забив стрілку». Місце - глухе і заросле чагарниками, щоб потім «грохнути», наче мишей в мишоловці.. Пасічний з розбігу наткнувся на щось тверде й холодне і зупинився, мов укопаний. За ним, не відстаючи, - Гром. Обоє відхекувалися. Твердим предметом, як поступово доходило до свідомості Пасічного, було холодне дуло пістолета.
-Шо, орли, доліталися?! Та ви - не орли! Ви - пацюки, які вже відбігалися! - процідив крізь зуби перехопник. - Гром, кинь на землю ствол! А то з Пасіки тільки решето диряве залишиться. Ну?!
«Хто такий? - не розуміючи, що навколо коїться, подумав Пасічний. - Звідки він нас знає? І хто він такий? Він не сам. За ним якась тінь… Це їх Кентяра найняв! Сам - слабак…Сволоч!»
Гром тільки тепер чомусь усвідомив, що у нього в руці пістолет, а він так ним і не скористався. Чому? Просто не знав звідки у темних хащах очікує на них небезпека - і їх можуть зненацька підстрелити, як і Крота.
Голос, хоча й здавався уже дещо призабутим, але знайомим. «Хто ж він?!» І Пасіка , все ще відхекуючись, таки згадав і вражений ледве видавив із себе:
-Ти?! Ти?! Звідки ти?!
У відповідь:
-Звідти, де ти ще не був, але можеш побути…Мерзотник хреновий!
Два швидких удари - Пасічний і Громов, від такої несподіванки, лантухами звалилися на землю, втрачаючи свідомість. Обоє і відразу…
Далі буде.