Продовження роману ІВАНА ЖИТНИКА «З А Д З Е Р К А Л Л Я».
Попередні публікації у розділі ЛІТЕРАТУРА за 18, 19, 26, 28 листопада, 03, 06, 16, 21 грудня 2018 року, 01, 11, 22, 26 січня, 19 лютого, 03, 13 березня, 05, 30 квітня, 20 травня, 17, 28 червня, 9, 24, 30 липня, 06, 11 серпня 2019 року.
З А Д З Е Р К А Л Л Я
Роман
ЧАСТИНА П’ЯТА
АРСЕН-Що за дзеркалом, панове?
-Задзеркалля…
Автор.
54.
Люся Печоріна, виписавшись із лікарні, не повернулася до будинку Геракла. Там би вона вже ні в якому разі жити б не змогла. По-перше, в ньому її ледве не застрелив Геракл, по-друге, вже котрий місяць будинок опечатаний, його охороняє міліція. Адже Геракл і досі перебуває в розшуку. Куди він зник, ані міліція, ані вона, Люся, його цивільна дружина, не знали. Гадала, що хоча б вісточку він їй надішле, проте сподівання поки що марні.
Адже Геракл - хитрий лис, і підставлятися так просто не буде. А ще ці чутки, що він із собою прихопив кілька мільйонів «зелених», які Пасічний - старший виділив для клубу «Орлеан», і зник з ними. Це, звичайно, схоже на Брилюка. Бо гроші він полюбляв понад усе в своєму житті. І, щоб їх роздобути, ні перед чим не зупинявся.
Де ж зараз Ларіон, її чоловік «дорогесенький»? Тільки йому та Богові й відомо…А от, коли він їй потрапить до рук (правда, це, мабуть, малоймовірно), вона його розітре в порошок - за всі причинені їй болі та страждання!
Сестра Руся, в лікарні відвідувала постійно. А її Клямка, тобто Клямкін Геннадій Іванович, брав не то показання, не то просто бесідував. Та все зводилося до єдиного: чи не знає вона, де переховується Брилюк. Якби ж вона знала…Проте, не факт, що й тоді б повідомила про його місце перебування. Вона б сама з ним спершу «розібралася» б…
Хоча, незважаючи на всі ті страждання й болі, вона не забувала, що в тяжкі для неї часи, які були в неї раніше (до її поранення), він їй по - справжньому допомагав… Адже, чого там гріха таїти, якби не Ларіон, то де б вона була після відсидки? Кому потрібна «зеківка»? А Брилюк її зустрів (правда, сама до нього прийшла. Адже після зриву газу в квартирі і смерті брата Романа Ромащенка, квартиру забрав міськвиконком і передав іншим мешканцям), обігрів, і нагодував, приласкав. Пізніше оформив секретарем - діловодом у спортивному клубі «Орлеан».
Про все, що тут діялося вона знала - чимало різної документації проходило через її руки. Пізніше познайомилася й з справжнім господарем клубу - Пасічним Арсенієм Петрович.
Відчувала, вона йому подобалася. І одного вечора, коли вони допізна запрацювалися - він у своєму кабінеті, вона - в приймальні, дзенькнув прямий телефон. Пасічний запросив її до свого кабінету. Вона до цього дзвінка сюди заходила сотні, а може й тисячі разів. Але…Цього разу десь глибоко, глибоко, либонь у серці «спалахнула іскорка». Передчуття? Дещо стривоженою зайшла до кабінету, оздобленого по-сучасному - його інтер’єр нагадував не то історичний музей, не то антикварну крамницю - повсюди старовинні речі. Проте все було підібрано зі смаком і за дорогою ціною.
Пасічний схилився над якимись паперами ( їх він вивчав практично щовечора, бо вдень займався іншими бізнесовими справами, а їх у нього - безліч).
Від підняв голову, глянув на секретарку і промовив:
-У мене є інформація, що ти знайома з Борисом Шаригіним. Так?
-Знайома, - підтвердила Печоріна. - Досить давно знайома. Він друг мого покійного брата.
-І все? Більше нічого? Ніяких стосунків?
-Він же молодший за мене. Про які стосунки мова? Про інтимні? - запитала відверто.
Пасічний задумався. Мовчав. Ніяк не відреагував на слова Печоріної. Узяв запальничку зі столу. Чиркнув нею, з неї вирвався вогник. Витяг з пачки цигарку, хотів було припалити, але передумав і погасив запальничку.
-Присідай, - запропонував місце в кріслі напроти себе. - Присідай. Палити будеш?
-Другий місяць не палю.
-Це добре.
Коли Люся сіла на обшитий чорною шкірою стілець, знову повторив:
-І все? Більше нічого?
-Що все? - знову не зрозуміла про що мова Печоріна.
-Не буду сентиментальним. Та й часу немає на це, - глянув прямо в красиві, сині, наче спілі сливи, очі. - Спала з ним?
-А - а, ви все ж таки про це… Ні. Не довелося, - просто сказала Люся. - Але, знаю, він мене кохає…Прошу вибачення, але чому це вас так турбує?
-Я повинен усе знати про своїх працівників - про їхні зв’язки , про їхні проблеми, щоб потім у мене не було ніяких через це проблем. А зараз він тебе любить?
-Зараз? Зараз - не знаю. Мабуть, навряд. Ми з ним вже чимало років не бачилися. Хоча…Так…так…одного разу…
-Що одного разу? - чомусь напружився Пасічний.
-У селі … в моєї … однієї знайомої зустрілися…Але ця зустріч тривала кілька хвилин. І все.
-Добре…добре… Хто твоя знайома?
-Оксана. Красюк
-Оксана Красюк? - перепитав, здавалося, без жодних емоцій. Потім знову повторив. - Оксана Красюк?
-Так…так…
-Він її кохає? А вона?
Пасічний замовк - не став продовжувати розмови на цю тему. Вона також мовчала. Перегодя встав, підійшов до Люсі, схилився над нею і прошепотів на вухо:
-Ніч проведемо разом. Гадаю, ти не проти?
Печоріна остовпіла. Ось так зненацька, ось так відразу…Вона нічого не могла второпати, а насправді, - не хотілося заглиблюватися у наслідки такої пропозиції… Тільки прошепотіла:
-А Ларіон? - і посміхнулася (відчула, що сказала дурницю - який там Ларіон! І хто він для цього «монстра» Пасічного?)
-Не маленький - переб’ється . Це тебе не повинно хвилювати. То моя проблема, хоча, яка там проблема!То як?
І Люся, звичайно, на знак згоди хитнула головою.
І то була не просто ніч, то була - казкова ніч! Яка, тепер уже вона в цьому переконана, більше ніколи не повториться…
Пізніше вона думала: навіщо Пасічний розпитував у неї про Бориса Шаригіна, Оксану Красюк? Та скільки б вона цим питанням не переймалася, так нічого ясного на думку й не прийшло.
…Печоріна набрала номер сестри і промовила:
-Мене виписали з лікарні.
І почула у відповідь: « Я тебе заберу».
55.
Пасічний Арсеній Петрович розумів, що після сьогоднішньої зустрічі із Збаруком Петром Петровичем, практично буде вирішене питання передачі «Колос LTD» до його асоціації «Марс плюс». Якщо про це не домовляться, доведеться Збарука ізолювати. Яким шляхом? Його при недавній зустрічі підказав Майстренко – ні,не вбити, а відправити до психлікарні. Як? Дуже просто. З ним «проведуть бесіду» його охоронці, яких знають, як «хлопців Арсена».
Після таких «бесід» зазвичай залишається тільки два шляхи - на цвинтар, або ж до психлікарні. Цей метод ось уже кілька років діє безвідмовно. «Проте, - подумав Арсен, - Збарук не тільки хитрюга, а й розумний. Тож «бесіди», напевне, не буде. Він і так погодиться ввійти в асоціацію. Ну, з Богом . Раді бачити в себе».
Пасічний, коли охоронець відчинив задні дверцята 600-го «мерса», «вальяжно» виніс своє тіло з авто. Випрямився, оглянувся. Тільки потім не поспішаючи попрошкував до офісу Збарука. За ним - чотири охоронці. Набрав номер мобілки Збарука - не відповідає, чомусь відключений. Хто в нього ще записаний? Ага. Громов. Андрій Андрійович.
Цей у нього завжди на «гачку».
Натис на кнопку…
56.
«Завтра вдосвіта мене розстріляють. Я обіцяв тобі все розповісти, і коли я хочу виконати свою обіцянку, то мушу зробити це зараз. Але, зрештою, багато розповідати й не треба. Ми завжди розуміли одне одного без зайвих слів, навіть як були ще малі. Отже, бачиш, моя люба, нічого було побиватися, що ти колись мене вдарила».
Він пригадав, як відмовився (бо ж хлопці підсміювались!) нести доволі важкенький портфелик від школи до домівки дівчини. Вона стояла перед ним мовчки. Потім покопирсалася в портфелі, витягла книжку. І бабах нею по голові. І мерщій - тікати…без портфеля. Він мовчки узяв його, погладжуючи гулю, яка вискочила на голові, і поплентався за нею…
«Звичайно, тоді це було тяжко. Але пізніше я зазнав багато інших ударів, так само тяжких, і все ж пережив їх, а за деякі навіть ще й відплатив. І тепер я знов, як рибка в нашій дитячій книжці (забув її назву), - «живу і б’ю хвостом».
Пам’ятаєш той день, коли я поцілував тобі руку, а ти так жалісно попросила «ніколи цього не робити»? Це була негарна витівка, я знаю, але ти вже пробач. А тепер я цілую папір, де написано твоє ім’я. Отже, я поцілував тебе двічі, і обидва рази без твоєї згоди».
Він поволі-поволі розплющував такі важкі повіки. Повів навколо себе очима і тихо-тихо прошепотів:
-На-ді-й-ко, пробач…Мене не роз-стрі-ля-ли?
-Вот так … будєть жіть, - почув поруч, наче й знайомий, але вже давно забутий голос.
-Хто це? - запитує, але не чує власного голосу.
Повернув голову вправо і…
-Джаха? - щосили хрипить, нечуючи свого голосу, і не вірить своїм очам.
-Так оно і єсть - Джаха, конєчно, Джаха, - озвався той.
Тепер уже й Роман Ромащенко, а це був саме він, не сумнівався, людина з акуратно підстриженою борідкою поруч - це і є Джахар Гудаєв, колишній заступник комбата Дениса Сріблякова на прізвисько Срібло-ден. І подружив їх - «і рядових, і генералів» - Афган…
-Я де?! - вражено вигукує , прагнучи звестися, хоча б на щось зіпертися.
-Нє спєші, - спокійно зауважує Джахар. - Прідьот час -всьо узнаєш. Покуда - отдохні єщо малость…
Далі буде.