З А Д З Е Р К А Л Л Я

Продовження роману ІВАНА ЖИТНИКА «З А Д З Е Р К А Л Л Я».

Попередні публікації у розділі ЛІТЕРАТУРА за 18, 19, 26, 28 листопада, 03, 06, 16, 21 грудня 2018 року, 01, 11, 22, 26 січня, 19 лютого, 03, 13 березня, 05, 30 квітня, 20 травня, 17, 28 червня, 9, 24 липня 2019 року.

                                   З А Д З Е Р К А Л Л Я

                                             Роман

                                        ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

                                              ОВІД

-Що за дзеркалом, панове?

-Задзеркалля…

Автор.

48.

Громова не посадили - марно на це сподівалися буйноцвітівці. І цього разу він «викрутився». Недарма ж подейкують - вміє Андрій Андрійович Громов із начальством ділитися. І не з тим, що в Буйноцвіті, а чи в райцентрі, а - в області, а то й Києві.

-Можна? - як завжди улесливо запитав Громов, не зганяючи з обличчя іронічної посмішки.

-Та заходь уже …Чого треба? Ти ж бачиш, я зайнятий.

-Петре Петровичу, - зайшов і оглянув з ніг до голови Красюк Громов. - Тут таке діло…До вас їде…Зателефонував щойно…

Збарук глянув на мобілку, згадав, що відключив її, коли до кабінету зайшла Оксана.

-Зателефонував щойно, - знову повторив Громов. - Пасічний Арсеній Петрович.

-Знаю. Ми вчора про це з ним домовлялися. Зараз я йому зателефоную.

Громов ні сіло, не впало:

-Він ваш - майбутній сват?

І відразу ж повернувся і сховався за дерев’яними досить товстими кабінетними дверима.

Збарук, наче онімів, слова не міг промовити. Оксана почервоніла, мов про неї сказали щось дуже непристойне. Хоча в словах Громова ( і звідки він про все знає?) була фактично правда. Це якби все було, як мовиться, так, як у людей - зустрічі, кохання з любим, весілля… А так…

-Що він тут таке плів? - нарешті почав оговтуватися Збарук. - Те що сьогодні приїжджає Пасічний - старший, я без нього, Громова, знаю …Я тобі не встиг сказати - є угода про входження «Колосу» до агрокомпанії « Марс плюс», яку створив і очолює

Арсеній Петрович. Я все прорахував. Там нам буде комфортно і під надійним крилом працюватимемо. А от - причому сватовство приплів Андрій…

-Він сказав правду, - не дала договорити йому.

Оксана глянула вперше, мабуть, в житті у очі Збарука і на диво спокійно сказала:

-Пасічний - молодший… батько майбутнього дитя…

Вона не заплакала, не забилася в риданні (бо стільки вже натерпілася!), а ще спокійніше додала:

-Борька про це знає…А про все інше немає сенсу вам розповідати. Чи не так?

-Так, - відразу й погодився Збарук. - Що посилає Бог, то на краще…Я вірю, що він нам допоможе…

49.

…Від болю не знаходив місця. Проте дав собі слово не лементувати й не кричати. А всі тяготи винести гідно, щоб ніхто не міг докорити: він - боягуз ! А ще не давала спокою єдина думка - як вийти з цього складного становища? Де ж його ангели - охоронці? Адже не дарма, коли ще не було ні світу, ні людини, Бог сотворив святих ангелів. Ангели - духи безтілесні (тому й невидимі?) і безсмертні, як і моя людська душа. Та Бог їх обдарував силами та здібностями, вищими за наші - людські.

Ангели завжди виконують волю Божу, вони - безгрішні (а - я?), і тепер благодаттю Божою так утвердились у здійснені добра, що й грішити не можуть (а - я?)

Мені, як християнинові, Бог дав при хрещенні ангела-охоронця, який і охороняв мене там, в Афгані. І зробив усе, що зміг… Зранене моє тіло не вмерло, а вижило… А тепер? Де ж він - ангел мій охоронець? Він мене знову врятує?...

«Вони умовилися з відданим їм вартовим на прізвисько Цвіркун, що він скористається з першої нагоди, щоб потай від товаришів відімкнути залізну браму, яка вела з двору в підземний хід попід валом, і знов почепить ключ на місце в караульні. Овід, повідомлений про це, перепиляє на вікні грати, розірве на довгі шматки сорочку, і зробивши з неї вірьовку, спуститься на широкий східний мур двору. По цій стіні він поповзе, вибираючи хвилини, коли вартовий дивитиметься в інший бік, а коли той повертатиметься до нього, він лягатиме на живіт».

Він гарячкувато обдумував цей план втечі. Чи ж вдасться його здійснити? Він ніколи не був боягузом, тим паче, ніколи не корився обставинам. І якщо випадав хоча б якийсь малесенький шанс, завжди прагнув його використати. Шанс то є. А от чи є удача в цій спробі? Можливо, не удача, а успіх? Так-так. Успіх. Він надіявся на нього. Адже зранене тіло все більше й більше не давало спокою. Проте його він все ж таки ще тримав під своїм контролем. І дуже боявся, щоб цей контроль неждано не обірвався…Але, де він зараз перебуває? Цього - не знав. Хто й де його утримує (та й чи утримує?) - також про це не відав. А куди тікати? Де його пристанище? Де його рідний дім?..

«Як душно! Певно, буде гроза. Повітря таке важке й гнітюче. Він неспокійно засовався на ліжку і підклав під голову забинтовану руку. Але враз витяг її. Як вона пече. І всі старі рани починали нити…Що з ним таке? Дурниці, це просто на погоду. Він трохи засне й відпочине, а потім треба пиляти».

Він відчував той пронизливий біль, хоча й знав - зараз йому ніхто не допоможе. А де ж його друзі, де ж його однополчани? Чому, чому він лишився самотиною, і ніхто навіть не скаже доброго слова. Та якого доброго слова?! Хоча б будь-якого, котре б підбадьорило…Куди ж його закинула доля? Враз перед ним виростають ангели на іконах, зображені у вигляді вродливих юнаків. Це його ангели? Вони тут, щоб його врятувати?..

«Ой, як боляче! Аж до самої кістки. Але навряд чи і в боці болить від пиляння. А страшний пекучий біль у нозі - хіба це теж від пиляння?

Овід схопився. Ні, він не спав, він марив з розплющеними очима. Марив про те, що пиляє, а ще й не починав. Он вони, ті грати, цілісінькі й міцні, як завжди. Десь на башті пробило десяту. Пора братися до роботи…»

Що ж робити? До кого звернутися. Ніде - ні душі. З ким би хоча б словом перекинутися, поділитися своїм болем, зі своїми проблемами. Та ні з ким. Всі, мов вимерли, а чи поховалися хто куди, щоб не бачити його зраненого тіла. Ов-ва! Так буває, коли людина стає нікому непотрібною. Так і з ним трапилося? Ангели також тільки дивляться на нього і мовчать. Чому мовчать? Вони - що? Не прислані Богом йому допомогти?..

«Ні, з ним нічого, абсолютно нічого! Це тільки так здається. У боці болить або від того, що шлунок не в порядку, або ще від чогось. Що ж тут дивного, коли він просидів три тижні на огидній тюремній їжі і в такому повітрі!А що ниє все тіло, то це почасти нерви, а почасти сидяче життя. Ну, звичайно, сидяче життя. Як він раніше не подумав про це! Він трохи посидить і заспокоїться. Через кілька хвилин усе пройде».

Він уже й не пам’ятає, де він перебуває, чи , вірніше для кого, живе. А чи й живе? А, може, просто напросто - існує. А чи й існує уже? Ці питання раз по раз з’являлися в голові і, мов комахи, повзали туди-сюди. Не давали ні спокою, ні впевненості в собі. Годи-вряди він прагнув не думати про це, одначе…Єдине, що він відчував - це темряву, яка звисала над безоднею. І вся ця хаотична маса занурювалася в морок через цілковиту відсутність світла навколо.

«Ох, коли б найти місце, щоб заховатися і заснути! Малесеньке місце, хай навіть могилу! Він говорить це і спотикається об край могили. Відкрита могила, від якої несе смертю і пліснявою…Та байдуже, аби він міг заснути».

Ні, ні. Йому могила ще не потрібна. Так, він хоче відпочити, можливо, й заснути, щоб проснутися бадьорим і …здоровим. Але ж, звичайно, не в могилі. Ні - ні, не в могилі…Він її вже десь бачив - на яву чи уві сні? Не пам’ятає …Але до могили не хоче - ні в якому разі. Він повинен жити. Жити? Для чого? Для кого? Для неї! Для неї! У нього ще є надія на майбутнє. Надія. Надія. Надія…

«Цілий тиждень Овід був у жахливому стані. Припадок на цей раз був дуже сильним, а тут ще полковник від страху та запаморочення зробився неймовірно жорстоким. Він звелів не тільки закувати хворому руки й ноги, але й прив’язати до ліжка ременями, та ще так туго, що при кожному рухові вони врізалися в тіло. Овід з похмурим гірким стоїцизмом терпів усе це цілих п’ять діб, але наприкінці шостого дня гордість його була переможена, і він жалісно попросив тюремного лікаря дати йому опіуму. Той охоче згодився, але полковник, який чув це прохання, суворо заборонив потурати «всяким дурницям».

Так-так…Його завжди рятував друг. Друг…Як же звати його? Чому, чому він зараз не пам’ятає ймення свого друга. Чому? Можливо, тому, що його нині немає поруч? Адже тільки він міг врятувати - дати йому малесеньку дозу опіуму, відразу й стане легше, а, можливо, й веселіше жити. Та нікого поруч. Ні-ко-го!...Егей! Де ви всі поділися?! Чому ніхто не рятує мене? Чому? Куди ви всі поділися ті, хто мене, майже хлопчиська, кинув у ті палаючі піски, щоб я у них згорів? І не тільки мене….тисячі таких як я там барахкалися, стріляли, вбивали душманів. А вони - нас…Ми їх - за що? А вони нас - за що? Вбивати треба було не нас і не їх, а тих, хто «зштовхнув лобами» нас…Та що тепер про це думати? Хоча, мабуть, думати про це треба. Та хто вже відповість за ту бойню? Та ніхто…

Минуть роки, біль поволі згасне. Виростуть нові покоління, які й н знатимуть, що ж насправді відбувалося в далекі роки двадцятого століття в тих жарких пісках…Однак…Однак…Пам'ять!Пам'ять повинна залишитися. Пам'ять не вмирає…Пам'ять про таких, як він, повинна жити…

«Привид жаху, що гнітив його в темній порожнечі, думки про загробний світ зникли разом з ніччю. Тільки-но засяяло сонце і прийшли вороги, як знов прокинувся в ньому войовничий дух».

Вороги ви мої вороги… Чому ж я вас не бачу? Де ж ви? Чому ви з’являєтеся тільки тоді, коли в мене болить тіло і ниють рани? Чи ж знаєте ви про це? І де ви, мої друзі? Чому їх тут немає, чому вони нічого не роблять, щоб полегшити мої страждання?

До фізичних страждань додаються ще й душевні, І душевні страждання ще більше, глибше ятрять його серце. І воно от-от розірветься. Розірветься, мов граната, і тільки осколки червоні, наче кров, розлетяться навколо…

«Стоячи з карабінами в руках, солдати ледве стримували сльози. Свідомість, що вони мусять убити Овода, сповнювала їх невимовним жахом. Він, з його гострими дотепами, невгамовним сміхом, ясною заразливою мужністю, увійшов в їхнє сіре, похмуре життя, немов сонячний промінь. І тепер він мусить умерти, та ще й від їхньої руки - це однаково, що померло б сонце. Там же, у дворі, під великим фіговим деревом, його чекала могила. Її копали вночі підневільні руки, і сльози падали на лопату. Проходячи мимо, Овід зазирнув, посміхаючись у темну яму, кинув погляд на зів’ялу траву і глибоко зітхнув, вбираючи в себе запашний дух щойно викопаної ями ».

Чому повинен померти? А він хіба й досі не помер? Що в нього лишилося живим - серце? Душа? Щось же таки лишилося…Віра? Так, дійсно, так - віра, а, можливо, ще й надія. Надія? Надія на що? Надія на віру. Здавалося, що це парадокс. Але насправді так воно і є. Надія на віру. Знову він згадує-про що? Надію згадує…

«Овід злегка похитнувся, але стояв. Одна невірна куля дряпнула його по щоці, і кілька крапель крові упало на його комір. Друга влучила трохи вище від коліна. Коли дим розійшовся, солдати побачили, що він стоїть, так само посміхаючись, і витирає понівеченою рукою кров на щоці».

Значить, у мене ще є надія - надія на життя. Я виживу. Я повинен жити! Я розшукаю своїх друзів, родичів, я… Ні-ні не помру! Та й чому помирати?! І якщо є хоч одна іскрина на життя, він її роздмухає, і…житиме. По-іншому бути не може. Адже Господь-Бог бачить, що він справді дуже хоче жити, і цей шанс не можна втратити…

«Стогін і тремтіння перебігли по лаві стрільців. Кожен з них цілив убік, потай сподіваючись, що смертний постріл завдасть рука сусіда., а не його. А Овід усе стояв і посміхався до них. Вони лише обернули страту в якесь катування, і страшну розправу треба було починати знов. Раптом їх охопив жах, і, опустивши карабіни, вони безнадійно слухали прокльони й докори начальства, з тупим страхом вдивляючись у людину, яка, хоч вони її вбили, чомусь лишилася жива».

Чому в нього стріляють? Він що, - злочинець? Когось убив? Застрелив? Чому ніхто не дає на це відповідь? Він ніколи не стріляв без наказу. Але ж то було на війні. Там - всі солдати. Не важливо солдати якої армії. Їх усіх спеціально вчили - вбивати. І вкладали в голови: убивати ворога…А чому на нього знову націлені карабіни?

«Знов пролунали безладні, несміливі постріли, і солдати збились докупи, дико озираючись на всі боки. Один з них навіть не стріляв. Він кинув карабін і, припавши до землі, стогнав:

-Не можу! Не можу!»

Мабуть, хлопчина ще «необстріляний», або ж не бачив своїми очима смерті. Та й зброю, мабуть, у руки взяв зовсім недавно. І ладу їй, можливо, не вміє ще дати. От від цього не витримали в нього нерви…А що таке нерви? Це ниточки, які сильно натягнуті, торкнися - і дзинь! - розірвалися…

«Дим поволі розтанув у промінні вранішнього сонця, і вони побачили, що Овід упав, але побачили й те, що він ще живий. З хвилину солдати й начальство мов кам’ян з жахом дивились на тіло, що корчилось і металось по землі. Раптом лікар і полковник з криком кинулись уперед, бо Овід став на одне коліно і, дивлячись у лице солдатам, знов посміхнувся».

… І він також посміхався і від цього на душі в нього легшало. І серце не так вже билося шалено. І рани, наче заніміли…Значить, я…

Далі буде.


Notice: Undefined offset: 1 in /home/ivanzhyt/domains/ivanzhytnyk.com/public_html/libraries/quix/app/drivers/joomla/template.php on line 191

Останні новини


Notice: Undefined offset: 1 in /home/ivanzhyt/domains/ivanzhytnyk.com/public_html/libraries/quix/app/drivers/joomla/template.php on line 191

Інформація про нас

Безсумнівно, кожен з читачів хоче побачити, а головне – прочитати свіжі цікаві новини. Адже вони інформують про останні події в світі, Україні, Сумщині. Новини України збагачують читачів свіжою інформацією про все те, що відбувається в нашій державі. Свіжі новини Сумщини на БІЖ – це, в першу чергу, новини сьогоднішнього дня. А ще на БІЖ публікуються дуже свіжі новини спорту, культури, економіки, освіти, медицини і т.д., і т.п. Світові оперативні новини теж чекають на своїх читачів. Щодня оновлені новини, які стосуються нашого буття і життя, можна читати тільки на нашому порталі. Словом, тільки БІЖ несе правдиву інформацію читачам про все, що кожну годину і щоднину відбувається в світі, Україні та Сумщині. І все це, звичайно, оперативно, цікаво, своєчасно.