Продовження роману ІВАНА ЖИТНИКА «З А Д З Е Р К А Л Л Я».
Попередні публікації у розділі ЛІТЕРАТУРА за 18, 19, 26, 28 листопада, 03, 06, 16, 21 грудня 2018 року, 01, 11, 22, 26 січня, 19 лютого, 03, 13 березня, 05, 30 квітня, 20 травня, 17 червня 2019 року.
З А Д З Е Р К А Л Л Я
Роман
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ОВІД-Що за дзеркалом, панове?
-Задзеркалля…
Автор.
41.
«-Ми з вами по-різному визначаємо корінь зла. Для вас він - в недооцінці людського життя.
-Вірніше - священності людського життя».
З ким це я розмовляю? Знову з Джеммою? Цікаво? Цікаво. Але ж чому й досі я не бачу її?
«-Як хочете. Для мене головна причина наших злигоднів і помилок полягає в хворобі розуму, що називається релігією.
-Ви маєте на увазі якусь певну релігію?
-О ні! Це питання зовнішніх симптомів. Сама хвороба проявляється в релігійному напрямку розуму, в настійній потребі створити фетиш, обожнювати його, впасти ниць і поклонятися перед ним. Байдуже, чи це буде Ісус, чи Будда, чи священне дерево. Ви, звичайно, не згодні зі мною. Ви можете бути атеїстом, або агностиком, або ким хочете, але я відчуваю ваш релігійний темперамент за п’ять ярдів. Зрештою, даремно сперечатися про це. Та ви помиляєтеся, вважаючи, що я - один з тих, хто дивиться на вбивство, лише як на засіб усунення негідників-чиновників».
Ну, от! Тепер він вважає себе винним, що колись когось убивав. Так, убивав. Там, у Афгані. Але ж і його могли вбити. Запросто вбити. А ще гірше - взяти в полон і повідрізати вуха, ніс, все, що б захотіли - руки, ноги, або ж …чоловічі геніталії. Ух! Жах!.. Та що поробиш - там була війна. Справедлива? Необхідна? Він не знає на це відповіді. І не йому про це судити. Він - солдат. І наказ командира для нього є наказ до виконання. І він його завжди виконував…
А от чиновників-негідників він не убивав. Вони його убивали. Убивали протягом його такого короткого життя. Убивали повільно, з насолодою для себе. Практично убивали тоді, коли направляли на війну в жаркі піски і сірі гори. Убивали тоді, коли він повернувся з Афгану скалічений, безсилий, чого гріха таїти, бездухий. Убивали й тоді, коли судили. І таки вбили! І ось тепер він - убитий, позбавлений мрій і бажань. І тільки дух Овода, який, здається, переселився в нього, підтримує в нього зело до чогось незбагненного, ще нерозтраченого віртуального буття…
Інколи, навіть уявляється, що він однією ногою в могилі, іншою зачепився за коріння, яке стирчить навколо неї і ось так барахкається й барахкається. Не падає повністю в могилу і не може жити поза неї. Чому так? Відчуття абстракціонізму вселилося в його душу, і не дає йому ніде покою - він наче в ямі, а наче й над нею. Це відчуття людини, яка інколи втрачає орієнтири, бачить себе не в дзеркалі, а за ним, - у задзеркалі, так, як уві сні - мов ти є, а наче тебе й немає. Розплющуєш очі, і тобі, здається, що той сон вже був у дійсності, ти все це бачив і власноруч переживав. Це - потойбіччя. Від нього «тхне» тоді, коли ти в небезпеці, або є на грані тієї межі, з-за якої ще ніхто так і не повернувся. Простіше - смерті…
Ніхто чомусь не усвідомлює того факту : життя людини - це невеликий проміжок часу, який обмежується з одного боку днем народження, а з іншого - днем смерті…
42.
Денис Срібляков на прізвисько Срібло - ден загнав автобуса до гаража. Виключив мотор. Зістрибнув з підніжки кабіни. Оглянув автобус з усіх боків. Для переконливості, що все гаразд, він буцнув ногою заднє праве колесо - все нормально. Потім попрямував у глиб гаража - там стояли ще два такі ж «Еталони».
Він прискіпливо оглянув і їх - також все добре. Нову техніку він придбав торік. Вірніше - йому допомогли. А ще правильніше - допоміг. Допоміг фінансово Джахар Гудаєв, або просто - Джаха. Друг, з яким він служив у Афгані. Там йому, Денису Сріблякову, й прізвисько дали - Срібло-ден. Срібляков командував десантним батальйоном, а Гудаєв - його заступник. Тоді Денис вже мав звання полковника, а Джахар - підполковника.
Після повернення з війни Сріблякова відправили в запас і він приїхав жити до Сум. Довго не міг знайти ні роботи, ані чим зайнятися. Потім купив, за назбирані невеликі гроші, підношений автобус ЛАЗ. Капітально відремонтував ( він це добре вмів), оформив усі необхідні документи. Узяв ліцензію, на конкурсі виграв маршрут до одного з райцентрів області.
Одного ранку в квартирі роздався міжміський, а вірніше міждержавний дзвінок. Узяв слухавку і почув вже дещо призабутий голос Джахара Гудаєва. Він, як потім виявилося, телефонував із Грозного. Після «привіт-привіт» і «як діла?», Джаха просто сказав, що діла вже в прокурора. Срібляков так і не зрозумів - це правда, а чи жарт. Та й не став цим перейматися.
Розвалювався на очах, здавалося б такий «міцний і непорушний» Радянський Союз. Мов картонні будиночки відвалювалися від СРСР колись такі дружні й братні сестри-республіки. В оцій «суматосі-нерозберисі» виростав уже новий клас, який хтось називав «ділками», дехто - бізнесменами або підприємцями. Проник, як пізніше виявилося в цей клас, і колишній «зам» Сріблякова, бойовий «товариш-афганець» Гудаєв Джахар, він же - Джаха.
Про зустріч домовилися швидко, без зайвих теревень, - у Києві. Там Гудаєв, в шикарному ресторані, за шикарним сервірованим столиком (до речі, за таким Денис сидів уперше в своєму житті) домовилися, що Срібляков займеться, не таким як нині дрібним, а справжнім бізнесом.
Цю ситуацію Джахар пояснив дуже просто - «я вже вибився в люди, тепер допомагаю своїм друзям». А так як Срібляков любив техніку, мав уже власного, хоча й старенького, автобуса, то й вирішили - він займатиметься перевізним пасажирським бізнесом. Як до нього потрапили спочатку два нові «Пази», пізніше - ще три «ЛАЗи», Денис, а тепер уже Денис Родіонович не переймався. Про це подумали інші. Все, що від нього вимагалося - на перших порах орендувати якийсь гараж, а дещо перегодя - збудувати власний. А так, як уже валилася в країні не тільки економіка, а й зникали цілі підприємства - вирішення цього питання було не таким уже й складним.
А через кілька років Срібляков по-справжньому «розкрутився» ( фінансова допомога від Джахара була відверто шалена), збудував власний добротний гараж. І автопарк нараховував понад десяток автобусів, у тому числі й імпортних. Уже чималенько рейсів як обласних, так і всеукраїнських «закрив». Мова тепер ішла про рейси до Європи.
Але звичка іноді самому їздити на маршруті в нього лишилася. Так одного разу , їдучи до райцентру Рубанівка через село Буйноцвіт, підвозив «дембеля», який знав Романа Ромащенка, солдата-десантника, з яким він як командир десбату, прослужив не один місяць в провінції Хашабад. Романа ранило, його відправили в Союз. Сліди загубилися. Та як виявилося жили вони в одній області. Ромащенко мешкав у містечку, яке було зовсім недалеко від Сум. Чому ж він не приїжджав на зустрічі колишніх воїнів - афганців? І його чомусь не могли розшукати. Чому? Не стояв на обліку у військкоматі? Чи, можливо, ніде про нього не хотіли згадувати?
Ця тайна тепер не давала спокою Сріблякову. Про неї він розповів Гудаєву. Той нічого не відповів.
Та на одній із зустрічей з ним, запитав: «Ти точно знаєш, що Ромащенко загинув?» «Так, мені сказав той хлопець-дембель». Джахар зам’явся, тоді задумливо відповів: « Там ситуація інша». Не втримався Срібляков: «Яка?». У відповідь: « Поки що не розпитуй. Пізніше сам скажу». Денис своєї: «Може б, на кладовище поїхати? Хоча б квіти покласти…». У відповідь: «Непотрібно… Не треба нікуди їхати».
І все. Ще більше запитань залишилося в Дениса Родіоновича після тієї розмови…
Далі буде.