З А Ш М О Р Г

Федір Гнатович Косаченко, кульгаючи і спираючись на палицю, придибав до сусідського тину. Скрипнув хвірткою і зайшов на подвір'я Горбачів.

-Егей, Сергію! - гукнув так, що аж луна покотилася городами.

Та чомусь ніхто не відгукнувся, і Федір Гнатович ще раз крикнув.

-Агій! Сергію, де ти?!

Із сараю вийшла Надія Горбач, мати Сергія. Витерла мокрі руки об фартух, розмальований червонястими півниками.

-Чого лементуєте, Гнатовичу? - незлобливо запитала.-Корівка від вашого галасу лякається. А Серьожки дома немає. Ще сонним на рибу подався.

-Та я ось, Василівно,- почав було оправдовуватися Косаченко.

Та його перебила Надія.

-Знову коловоротом почнете ходити. Я вас добре знаю. Кажіть швидше, що там у вас. А то й корови не встигну, допоки вигонити в череду, видоїти.

-Бумажку з воєнкомату ось одержав... А що там написано - не можу розібрати. Скельця в очках побилися, а нові - де їх зараз візьмеш? Треба до Сум їхати, а для мене - це вже каторга…

-То давайте я допоможу, - сусідка взяла папірця до рук.

Уважно прочитала про себе.

-Ого! - нарешті вигукнула. - Вам повинні вручити орден Слави першого ступеня.

-Чо’ кажеш? - не второпав старий.

-Кажу, що орден Слави першого ступеня вам мають вручити...

-То я, виходить, герой, чи як? - здивувався Косаченко.

-Та так наче, - здвигнула плечима Надія.- Я в орденах та медалях не розуміюсь. Зараз Миколу покличу. Він саме обідає. Микола й розтлумачить вам детальніше... Бо я в героях не зовсім кумекаю: хто герой, хто ні…Для мене всі фронтовики - герої. Так і в школі нас учили. Фронтовик, значить, герой…

Горбачиха, буркочучи щось собі під ніс, пішла до новоспорудженого будинку й швидко повернулася з чоловіком.

-Миколо, - на ходу говорила, - он діда Федора до воєнкомату запрошують. Орден Слави вручатимуть начебто...

-Що тут у вас, Гнатовичу, стряслося? - як завжди, весело запитав Микола, і додав з гуморком: - В армію забирають, чи що?

-Та яка там для мене армія, - й собі пожартував Косаченко. - Мене хіба що замість снаряду в гармату зарядити й вистрілити.

-Ото потіха буде! - розсміявся Горбач. - Летите над селом і все бачите, що тут коїться.

-Ет, Миколо, тобі б тільки шпильки в мене пускати та глумитися наді мною, старим. Розтлумач краще, що тут написано.

-Я ж не глумлюся, - виправдовуався сусід. - Це я так - до слова…

Та, прочитавши, Горбач посерйознішав.

Дістав тютюн із кисета, сипнув пучечку на клаптик із газети, який рівнесенько відірвав.

-Курнете, Гнатовичу?

-Е, ні... Ти спочатку поясни, що там написано. Тоді й курнемо...

-Орден вам вручать. Орден Слави першого ступеня. А у вас що, є ще два?

-Отож я й кажу Надійці: герой я, - прорік, наче про щось буденне, Косаченко. - Є в мене два ордени Слави. Ще на фронті мені їх вручили. Тільки не пам'ятаю, де їх приткнув. Шукати треба... Ну що, давай курнем...

-А чого ж ви льготами не користуєтесь як фронтовик?

-Мені що, багато нада? Мо’, про мене забули, а мо’, ніхто й не зна, що в мене є ордени. Я їх, окрім Зосі й синка, нікому й не показував.

-То ви, Гнатовичу, справжнім козаком були? - насипаючи тютюн на газету, стрельнув своїми хитруватими очима по сусідові Микола.

-Не тільки козаком, - задумливо відповів Косаченко, - а й розвідником...

2.

Колишній фронтовик вирішив: раз його знайшов орден, треба їхати до райцентру. Правда, якщо відверто, він йому вже ні до чого.

Старий Федір і раніше своїми бойовими нагородами не вихвалявся, а тепер і поготів.

Була б живою його Зосенька, то пораділа би.

А так... п'ять років без Ванька і три роки без неї самотує...

«Зайду до голови, попрошу машину. Поїду. Одержу, - лаштувався подумки в дорогу, - і відразу ж на цвинтар. Порадую Зосеньку. Поговорю з нею по душах. Мертві, хоча й не гомонять, однак все чують...».

Ось і контора.

«Таки зайду до голови. Мо’, і в район хто їхатиме. А мо', й сам голова відвезе. Ордени ж не кожного дня вручають».

Федір Гнатович переступив поріг адмінспоруди. Добротно обладнана: з різьбленими і випаленими по дереву стінами, скляною розмальованою стелею, м'якими кріслами та диванами.

«Повсюди чуєш - живемо бідно. Такі, як я, - точно живуть злиденно. А для тих, хто в конторі - не життя, а рай», - подумав з гіркотою Косаченко.

Зайшов до приймальні. За столом, наче лялечка, сиділа розфарбована миловидна секретарка Люся.

Її Косаченко знає змалечку, бо живе на одній вулиці, майже по-сусідськи.

«Ось вона мені й допоможе вмовити голову відвезти до району...».

-Мені б до голови, Люсечко, - став перед дівчиною.

-Чого?

-Справа в мене така... невідкладна.

-Сьогодні - неприйомний день! - відрізала, наче цвях забила в дошку. - Іван Семенович не прий¬мають...

-Та мені... Та я, - почав було Косаченко.

-Що - «мені»? Що - «я»? - закліпала розфарбованими віями Люся. - Знаєте, діду Федоре, скільки вас тут «я» ходить?! І кожному щось випиши, щось дай...

-Нічого мені не треба. Нічого. Мені ось, - простягнув повідомлення.

Та Люся навіть не глянула на папірець.

-Неприйомний день! - знову відрізала. - Порядок повинен бути порядком! Так?!

Цієї миті до приймальні зазирнув молодик, елегантно зодягнений, із трояндою в руці.

-Привіт, зайчику, - галантно вклонився. - Це тобі, Люсенько, - подав квітку.

-Ой, дякую, - зашарілася Люся. - Проходьте, Олександ¬ре Васильовичу, Іван Семенович на вас чекають...

-Дякую, оккей, - чоловік ступив до дверей.

Косаченко кашлянув,наче хотів нагадати про свою при¬сутність.

-О! - обернулася Люся. - Ви ще й досі тут, діду?!

-А йому можна? - ніби й не почув її старий.

-Йому? Йому можна. Для нього - прийомний день! - дивлячись у люстерко і водночас мугикаючи пісеньку, відрізала Люся. - Він у справах... Він - директор асоціації... Ідіть собі з Богом, діду. Йдіть і відпочивайте. З неділі прийдете, у вівторок - прийомний день...

Косаченко нічого не відповів. Спересердя сплюнув і, вже виходячи, надіслав Люсі смачного матюка...

3.

«Оце тобі й пани! Оце тобі й демократи! Оце тобі й партократи! На поріг уже не пускають. Кому ми потрібні? Нещасні злидні. Майже сорок літ на комбайні руля крутив, а тепер ось... На тобі. Приїхали. Злазь. «Не прийомний день!».. Та мені покійний Архипович, та й не тільки мені, а всім механізаторам прямісінько на полі правиці тис... «Неприйомний день!..». Та який там у біса неприйомний день!..» - за цими невеселими думками й не помітив Федір Косаченко, як прийшов до сільради.

«Зайду до Простоквашенка. Поговорю. Мо', він чимось допоможе. Голова як не як. Та й з батьком його всю війну німців били. Цей уже точно мене зрозуміє...»

-Можна, Йвановичу?

-Звичайно. Заходьте, Федоре Гнатовичу.

Із-за столу піднявся високий широкоплечий чоловік. «Ви¬литий батько», - подумав Косаченко. А той простяг руку для привітання, й одразу ж:

-Якщо за вугіллям прийшли, попереджаю - немає. І коли буде - невідомо. Самі знаєте - повсюди криза.

-Ні, не за ним, - заспокоїв начальство старий. - До зими ще далеченько. Мо’, не доживу. То й вугілля нашо?

-Оце правильно. Це - по-нашому, по-мужицьки, - не то схвалив, не то підбадьорив Простоквашенко. - Золотий ви чоловік, Гнатовичу. Якби такими всі були. А то приходить і починає качати права: я ветеран, я учасник війни, я інвалід, у мене пільги. А я що? Я що - сонце? Всіх, однак, не обігрію.

«Усіх ні, - подумав Косаченко. - А себе й своїх родичів - точно обігрієш. Он які хороми позводили. Машини покупляли. Скоро на вертольотах літатимете...».

-А ви молодчина, - наче зі сну до дійсності повертався Федір Гнатович. - Ніколи й нічого не клянчите. Мій покійний батько, царство йому небесне, часто про вас згадував. Казав: кремінь, а не чоловік. Сміливий, надійний, безстрашний!..

Косаченко на це тільки всміхнувся. Зненацька промо¬вив:

-Усім зараз важко...

-Отож і я кажу, - підхопив Простоквашенко. - Всім важко. І не розірвуся я, не розірвуся...

-Ось, - нарешті зважився Федір Гнатович, простягнувши повідомлення. - Прочитай.

Простоквашенко читав неспішно.

-Ха! - нарешті випалив. - Кому тепер ці ордени потрібні. Союзу нема? Нема. Розвалився наш непорушний? Розвалився. То й орден навіщо? Навіщо він вам, Гнатовичу?

Ці слова, наче хворостиною вперіщили Косаченка. Оце тобі й на! Дяка за його контузії, зранене тіло.

-... Героїв тепер у нас уже нема, - донеслося до нього. - То й навіщо, я питаю, вам цей орден?

Федір Гнатович мовчки забрав зі столу повідомлення, і так же мовчки вийшов із сільради.

Кульгаючи, поплентався до крамниці, яка розташувалася серед вигону.

...На мить перед очима постало примерзле озеро. А він із другом Іваном Простоквашенком, ламаючи кригу, пробирається в тил до німців - треба взяти «язика».

Холоднюча вода «роздирає» тіло на шматки. А потім, перебрівши, три дні під нудною мжичкою «загорали» в засідці.

І все ж таки вдалося взяти в полон високого фашистського чина. І таких вилазок за війну в нього - сотні...

Отямився Косаченко аж у крамниці.

-Петрівно, - звернувся до продавщиці. - Подай пляшку казьонки.

-Ви ж не п'єте, Гнатовичу?

-Не п'ю, - погодився той. - А сьогодні вип'ю. Зосеньку свою пом'яну. Ванюшку-синочка, який так і не зміг посадити на аеродром того клятого експериментального самольота. Всіх своїх побратимів-фронтовиків пом'яну. В першу чергу, Івана Простоквашенка. Гарний був хлопець. І солдат був хоробрий. Та син не вдався в нього. Чому? Не знаю. Життя, мабуть, змінює людей. Хтось розбагатів - жируха, а хтось…- він махнув рукою, замовк. Перегодя: - І вип'ю ще за те, щоб уся нечисть із землі зникла...

-Ви часом, Гнатовичу, не захворіли? - сполошилася за прилавком жінка.

-Ні-ні... В своєму я розумі... В своєму...

Узяв пляшку в руки, запхнув до кишені ношеного-переношеного піджака.

А очі - сумні-сумні, мов ввесь земний біль і туга поселилися там...

4.

Косаченко дістав із серванта склянку. Налив повну, аж краплини бризнули на стіл.

«Ось так, Зосенько. Ось так, синочку Ванюшо. Ось так, браття-фронтовики. Нікому я не потрібен на цьому світі. Ні-ко-му! Так само, як і мої ордени нікому вже не потрібні. Таким тепер або ж умирати з голоду, або ж замерзати в холодній хаті. І ніхто навіть не кинеться - чи живий хоча б. А якщо помер - туди йому й дорога. На одного їдока поменшає...».

Він згорнув усі відзнаки (знайшов таки їх) докупи, накрив вишитим рушником.

Поруч поклав окраєць хліба.

Перехилив до рота склянку.

Крякнув.

Якусь мить стояв заціпеніло.

Потім ковзнув поглядом на зроблену власноруч лавку, на якій лежав... зашморг.

Іван Житник.

2008-1994 рр.

PS: У суспільстві відтоді щось змінилося?


Notice: Undefined offset: 1 in /home/ivanzhyt/domains/ivanzhytnyk.com/public_html/libraries/quix/app/drivers/joomla/template.php on line 191

Останні новини


Notice: Undefined offset: 1 in /home/ivanzhyt/domains/ivanzhytnyk.com/public_html/libraries/quix/app/drivers/joomla/template.php on line 191

Інформація про нас

Безсумнівно, кожен з читачів хоче побачити, а головне – прочитати свіжі цікаві новини. Адже вони інформують про останні події в світі, Україні, Сумщині. Новини України збагачують читачів свіжою інформацією про все те, що відбувається в нашій державі. Свіжі новини Сумщини на БІЖ – це, в першу чергу, новини сьогоднішнього дня. А ще на БІЖ публікуються дуже свіжі новини спорту, культури, економіки, освіти, медицини і т.д., і т.п. Світові оперативні новини теж чекають на своїх читачів. Щодня оновлені новини, які стосуються нашого буття і життя, можна читати тільки на нашому порталі. Словом, тільки БІЖ несе правдиву інформацію читачам про все, що кожну годину і щоднину відбувається в світі, Україні та Сумщині. І все це, звичайно, оперативно, цікаво, своєчасно.