Продовження роману ІВАНА ЖИТНИКА «З А Д З Е Р К А Л Л Я».
Попередні публікації у розділі ЛІТЕРАТУРА за 18, 19, 26, 28 листопада, 03, 06, 16, 21 грудня 2018 року, 01 січня 2019 року.
З А Д З Е Р К А Л Л Я
Роман
ЧАСТИНА ДРУГА
О К С А Н А-Що за дзеркалом, панове?
-Задзеркалля…
Автор.
26.
У нічній тиші шелестіли берізки. Їхнє віття, обризкане місячним сяйвом, «палахкотіло» маревом, наче полум’ям. На луговому видолинку сонливо бродили коні, яких випасали там щоночі. Побіля ставу тихо потріскувала вільшина.
Повітря насичилося духмяним запахом трав, які мало нещохвилини наливалися соком.
«Скоро косовиця», - упіймав себе на думці Збарук і стежиною, яка обкручувала водяне плесо, вийшов на свою вулицю.
Мабуть, уперше за всі роки керування сільгосппідприємством, вирішив не їхати на машині, а пройтися пішки.
Пригадалися не такі вже й далекі минулі часи. Майже щонеділі з тодішнім першим секретарем райкому партії Долбатовим їздили на полювання. У Зелених Лісках красувалася дача Андрія Васильовича. Про неї мало хто знав. Тоді таким не хизувалися. Це зараз - зумів нахапати - збудував маєток.
І він планує цього літа завершити спорудження власного «кутка». А що? Гірший за Данила Кислицького, торгаша, який уже й собі хороми «відгрохав», і доньці, й сину в обласному центрі «хатинок» набудував?
Збиралася в Зелених Лісках тоді переважно невелика компанія: перший, голова райспоживспілки Корбут, директор сушзаводу Жосан і він - Збарук. Грали в преферанс, а то й просто слухали музику, забавляючись коньячком. Інколи їхнє чоловіче товариство прикрашали молоденькі дівчатка, яких привозив Корбут. Справжні красуні!
І на кабана, й на лося ходили. А скільки вже тих лисиць перестріляли! Не порахувати. Степанида й досі не вгамується - не знає, бач, куди хутра дівати. Хоч і мода вже на них минула, проте й викидати наче жаль.
…Збарук поволі прошкував вулицею. Вона йому здавалася якоюсь непривітною, чужою. Розумів чому: майже ніколи по ній не ходив, а «давив» її: «Запорожцем», «Москвичем», УАЗом, «Волгою», а тепер - «Мерседесом». Ні, для цієї вулиці, як і для багатьох інших у Буйноцвіті, зробив чимало. Вирівняв, заасфальтував - ні багнюки, ні води. Обіруч виросли добротні цегляні будинки. Майже в кожному дворі автомобіль або мотоцикл. Є й трактори, комбайни і коні.
А от ніг його вулиця таки майже не знає. І за це, напевне, «сердиться» на нього. Від такого відкриття Петро Петрович аж зніяковів: на схилі літ вдався до сентиментів? Якщо так, то завтра, ні, вже сьогодні, піде на роботу на парі власних. Та згадав, що йому треба не до контори, а до райдержадміністрації. « Мабуть, - заспокоїв себе, - так і доживати - на колесах…».
Неприємні спогади нахлинули і про Громова. Дістав він уже. Після розмови з Клямкіним, стало очевидним - не тим, що треба, займався Андрій Андрійович.
Вирощував мак, відправляв до області, а там його син у крутих ходив. Міні -синдикат з реалізації наркотиків створили. Тьху ти! Довбані «бізнесмени»! Тепер нехай розхльобується. А він до районного прокурора Ведмірка зайде і всі справи владнає. Тим більше, що ніякої вини щодо реалізації спирту за собою не відчуває. А з ліцензією теж треба розібратися. Є вона, є…Громов десь її точно заникав. Про - й - ди - світ! Відчув, що саме час настав для його брудних справ.
Чи ж пригальмує його міліція?
А в нього, Збарука, совість чиста. Це при ньому в Буйноцвіті виросли й школа триповерхова, і торговий центр, і сучасний спортивний зал, стадіон, і Будинок культури, і музична школа, і художня… І за всім цим - клопоти, туботи і здоров’я. Втратив він його немало. Проте - ні за чим не шкодує: ні за втраченим здоров’ям , ані за часом, який так швидко плине, ні за проблемами, які постійно треба вирішувати.
Він прагнув і прагне до єдиного, щоб Буйноцвіт був не вимираючим селом, а сучасним та молодим. За прожиті тут роки він до глибини душі полюбив його, зрісся з ним. Не все, звичайно, вдавалося йому, але робив усе можливе, а інколи – й надможливе, щоб ні господарство не занепало, ні село не зникло з лиця землі. А останніми роками багато таки сіл уже перестали існувати. Ні, не існувати - жити. Хтось із селян помер, а хтось виїхав. І тільки хащі розрослися на колишніх гамірних вулицях…
А якщо на когось і гримав, значить, було за що. Що люд побоюється - то добре. Порядок повинен бути всюди, як і дисципліна. Безладдя й анархія не ведуть до добра. У цьому на всі сто відсотків переконаний. І ніхто його з цього переконання не зіб’є. Безлад, лінощі - ось шлях до занепаду.
…У будинку вже не світилося. Степанида, як завжди, спала. Борька, мабуть, подався до Оксани. А він, Петро, може й серед ночі прийти, й під ранок. І дружина ніколи не ревнувала, не допитувалася, де він був і з ким. Значить, таке життя її влаштовує. Вона забезпечена - все в неї є, ні про що не треба клопотатися. Щороку їздить у санаторії, там підправляє своє не дуже розтрачене здоров’я. На полі під спекотним сонцем буряки не сапувала, та й на своєму городі практично не викладалася. Заробітчан завжди вистачало, а нині тим більше - тільки тюкни.
Гроші в Степаниди не виводилися. Навіщо ж підривати власне здоров’я?
Вона ніколи не впадала в істерику, ніколи не гримала на чоловіка. Майже десять років у них різниця у віці. І ця різниця не на користь Степаниди.
Збарук її ніколи не кохав. Вона знає про це, але не докоряє. Проте він її поважав і цінував за щире жіноче серце, за доброту. І ще - вона до останньої краплинки була віддана йому.
Коли Петрові відмовила Антоніна Красюк, довго залишатися самотнім не зміг. Господарка, в якої він жив на квартирі, заміжжю не була. Ніхто їй, медсестрі, цього і не пропонував. Одного пізнього вечора Збарук тихенько переступив поріг Степанидової спальні, поклав руку на її …оголені груди…Після тієї ночі все й було вирішено - Петро не квартирант тут, а господар.
На жаль, Господь Бог їм чомусь не послав діток. І лікувалася вона, і надіялася, але… В чому вона завинила? У чому він завинив? У чому вони обоє завинили перед Господом - ніхто не знав. Доля так склалася - прожити вдвох.
Правда, майже щоліта до них приїжджав нащадок меншої рідної сестри Степаниди - Борька. Він і став для них за сина…
У дитинстві їздив з ним по полях, фермах. Мав надію:виросте племінник - продовжить його справу. Та, коли виріс, стало зрозуміло - у нього інші інтереси й вподобання. Не став насаджувати свої цінності, головне, що Борька займається тією справою, яку обрав сам і, мабуть, вона йому до вподоби.
Петро Петрович присів на лавку. І вона йому здалася такою ж чужою, як і вулиця. Чому? Звідки таке відчуття? І зрозумів… Він її не майстрував, ніколи не фарбував. Не доклав рук ні до паркану, ні до воріт. За браком часу все це за нього робили інші.
Він тільки керував. І вважав керування основою свого життя. Інакше не вмів. Прожиті роки - суцільне начальникування. Щохвилини. Щодня. Добре це чи погано? Хто його знає…
А з лавочкою він контакт знайде. Приїде з району і сам її пофарбує. Красиво пофарбує, бо вже облупилася. Сам до себе посміхнувся і нарешті заспокоївся.
Збарук піднявся з лавки. Скрипнувши хвірткою, зайшов до двору. Дзв’якнув ланцюгом Геркулес.
-Ти чого? - погладив по спині собаку. - Спросоння, чи що?
Далі буде.