З А Д З Е Р К А Л Л Я

Продовження роману ІВАНА ЖИТНИКА «З А Д З Е Р К А Л Л Я».

Попередні публікації у розділі ЛІТЕРАТУРА за 18, 19, 26, 28 листопада, 03 грудня 2018 року.

                            З А Д З Е Р К А Л Л Я

                                    Роман

                               ЧАСТИНА ДРУГА

                                О К С А Н А

-Що за дзеркалом, панове?

-Задзеркалля…

Автор.

18.

Коли суддя оголосив вирок - у Печоріної похололо всередині: два роки позбавлення волі в трудовій колонії загального режиму. Отже, коли вийде, їй уже стукне за двадцять… Хто на неї погляне?

Коли помер Ромка, потім - мама, а Борьку забрали до війська - Люся лишилася самотиною. Рідний батько виїхав за кордон, а вітчим за своїм бізнесом нікого й нічого навколо себе не бачив.

Після закінчення навчання в медичному училищі вона отримала направлення до міста, де раніше жив її небатько - Ромащенко Роман Сергійович.

Тут проживав його рідний скалічений син Роман. Вона з ним заприятелювала, і він для неї став мов рідний брат, якого в неї не було. Була сестра, але значно менша. А потім та незрозуміла трагедія - зрив газу в квартирі Ромащенків.

У місті тепер, окрім Брилюка та Гармаша, вона нікому практично стала непотрібною. А тут ще й з роботи звільнили, з лікарні…

Після «забав» з нею, коли Геракл та Кріт її зґвалтували, накачали наркотою, їх не посадили. Навпаки, вони були свідками у справі «наркомана» Романа Ромащенка. Із матеріалів слідства виходило, що саме він привчив «недосвідчених і милих юнаків» до протизаконних дій. Вони стали жертвами, за словами адвоката, Ромащенкових брудних справ .

Борька Шаригін, хоча й не вважався «жертвою» , але також потрапив у тенета цього бандита, на прізвисько Душман.

Він і наказав йому вбити невинних хлопців, для чого віддав свій пістолет. Борька все це заперечував, наполягав, що захищав честь Печоріної, але судді до цих слів чомусь не прислухалися…

Людмила Печоріна нахабно затягла юнаків у ліжко, за що й мала громадський осуд.

А «погоріла» вона не в цій справі, а на вокзалі, поруч каси, коли висмикувала із сумочки незнайомої дівчини гроші.

Та якимось незрозумілим дивом відчула це, залементувала, вчепилася в волосся Люсі. Через якусь мить - менти були тут як тут. За це їй дали строк. Проте Геракла попередила: не чіпай, вийду - сама розберуся.

…Печоріна здивовано упнулася на Красюк, яка все ще тримає ножа в руці.

-Ти чо’, хотіла його «замочити»? Заслужив?

Витягла цигарку, навіть дозволу не запитала, запалила. Дим посунувся по передній.

-Може, б не курила? - мляво попросила Оксана.

-Не змінилася ти, ніяк не змінилася… - Печоріна не звернула ніякої уваги на прохання. -Тільки бліда дуже… Пізнала мене?

-Так, - змирилася з відмовою, але все ж таки на знак згоди кивнула головою .

-Не трандиш?

-Печоріна…Людмила, здається.

-Точно, - підійшла до Оксани, взяла ножа, поклала на стіл. - Холодна зброя,

можна й строк дістати…

-Можна, - погодилася Красюк. - Та що робити? Борька із себе вийшов…

-Борис Шаригін, - уточнила Печоріна.

-Ти знаєш його? - здивувалася ще більше Оксана, враз пригадавши недавні «тикання» та «якання».

-Колись стрічалися, - Печоріна махнула рукою, наче ножем відрізала. - Та я зараз не про це. Ти мене запросиш присісти, а то я вже своє відсиділа, - якось невесело посміхнулася Люся.

-Звичайно.

Дівчата зайшли до зали, примостилися в кріслах. Пригнічено мовчали. Доки Печоріна не насмілилася з вироком:

-Скалічила ти мені життя, тепер я - зеківка, - очі в неї розширилися. - Ще на суді вирішила для себе «замочити» тебе. Ні, не вбити. А суворо покарати. Дуже суворо. Ну, чи кислотою твоє красиве личко облити, чи на ще щось подібне вдатися. Хоча б це зробити могли й мої кореші. Сама знаєш, вони б сильно з тобою не церемонилися. В них один аргумент - міцний кулак. І твоїй симпатичній мордашці були б кранти. Та я заборонила їм тебе чіпати.

-То карай уже, - байдуже відрегувала «жертва».. У неї сильно розболілася голова.- Ти ж сама уже бачила тут одного месника…

-Ти про Кента?

-Про якого ще Кента? - здивувалася Оксана.

-Ну… про Шаригіна…А Кент, то в нього прізвисько таке…Ромка Ромащенко йому цю кликуху дав, потім усі так почали до нього звертатися.…Ти що - не знаєш про це?

-Та ні…Він що, твій друг?

Печоріна на мить замовкла, тоді:

-Друг він моєму брату - Ромці Ромащенку, а мій - коханець. Ха-ха! - весело розсміялася. - Хоча, який він там коханець насправді!..

Та Оксані від цих слів стало зовсім не смішно. Вона знітилася.

-Коханець? Кажеш, коханець…Цікаво це…Але ж ти не така, як… -Лесбіянка? Та ні, - перебила її Печоріна. - А від суми та тюрми, як мовиться, не зарікайся…Він тепер з тобою…

-У нашому селі тітка його та дядько живуть. Ми з ним з дитинства дружимо…

-Невже? І тільки дружите? - сплеснула в долоні гостя.

-І тільки дружимо, а може, вже й не дружимо, - відповіла на те Красюк.- А як ти мене розшукала? - перевела Оксана балачку на інше.

-Це не так і важко було. Я ж знала, де ти навчалася. Звернулася до деканату, там і дізналася, куди ти на роботу поїхала.

Хазяйка вийшла на кухню, приготувала вечерю. Люся сиділа тихо, принишкла і задумлива.

-Сама живеш? -З мамою. Вона до брата в Суми поїхала. Хворіє, треба підлікуватися.

-А в мене вже немає брата, і мама померла…

-Важко тобі, - поспівчувала Оксана.

-У мене ще є сестра. Тільки не знаю, де вона… Кілька років тому наші життєві стежини розійшлися…

Люся замовкла. Знову задумалася. Сиділа так , як і раніше - тихо. На вигляд якась, наче невпевнена в собі. Врешті порушила мовчанку:

-Оксано, я не буду мстити тобі. Ще раз пересвідчилася - ти порядна й добра дівчина. І те, що трапилося поміж нас, то - випадковість. На твоєму місці міг бути хтось інший. Я все одно, - щось їй забило подих, - крала б гроші…- знову забракло повітря, потім: - Тоді в мене іншого вибору не було. Ромка помер, Борьку до армії «забрили»…Мене з тріском з роботи вигнали, хоча й досі не знаю за що. Так, у мене був у лікарні доступ до сильнодіючих препаратів, але я ніколи не брала ні для себе, ні для когось іншого наркотики. Я знала, хто їх брав - завідуючий відділом. І знаю, для кого - для Пасічного. Хлопці, до яких я пізніше потрапила, з іншого тіста замішані…Фактично я стала жебрачкою, як не гірко в цьому зізнаватися…

-Ти назвала прізвище Пасічного?

-Так. А що?

-А як його звати?

-Володимир… Ти знаєш його?

-Ми з ним в одній групі навчалися…

-Ну й що. А я з ним сотню разів переспала… Звичайно, з кількістю я дещо перебільшила, але, що було те було… «Сухар» він у цьому ділі і «невмівака». Довелося дечому його навчити…Та грець з ним! Нехай живе і радується…

-Еге ж, радується…Він уже багатьох дівчат «обрадував», - заперечила Оксана.

-А чому вони йому на шию чіпляються? Багатенький!... От усі й кидаються, гадаючи, що щасливу долю вхопили за хвоста. Чи не так?

Подумки Красюк погоджувалася з Печоріною. В принципі, вона також майже так гадала тієї ночі, коли вперше опинилася в обіймах Пасічного.

Тепер уже Оксана Красюк не знала, що відповісти «зековці».

-То Пасічний …наркоман?

-Я б так не сказала. Інколи бавився, але не коловся…Він інших на голку підсаджував…

-А ти…ти …його батька знаєш?

-Авжеж. Ми й зараз із ним зустрічаємося. Він - директор крутого клубу. «Орлеан» називається. Чому тебе цікавить Арсеній Петрович?

-Так…просто…до слова. Важке в тебе життя…

-Та як на це подивитися…З одного боку, наче - так, а з іншого… Ось не так давно переспала із Пасічним - старшим, з Арсенієм Петровичем, якого ми всі звемо Арсеном, то й життя здавалося прекрасним. От він справжній чоловік - красень - в усіх відношеннях! Якщо випаде тобі можливість «погратися» з ним при свічах - грайся. З ним, в цьому сенсі - найвищий пілотаж. Випаде шанс - обов’язково скористайся ним! Скільки там у нас того життя?! І не завжди, на жаль, воно легке. Так що, цінуй кожну його секунду і насолоджуйся …Жінку Бог створив для насолоди не в раю, а на землі.

Запам’ятай про це на все своє життя, яке тобі відведено тут, а розписано на небесах. Усвідомила?

-Здається, що так…

У Красюк також життя з самого дитинства було несолодким. Батько - інвалід, мама заробляла не гроші, а, образно кажучи, «котячі сльози». Вчила брата, потім - її. Але ж вона, Оксана, не пішла манівцями. Хоча, звичайно, в кожного свій шлях. Як складається, значить, як каже Люся, так прописано на небесах…

-Я тобі скажу чисту правду, - донеслося до Красюк. - Я кохала, кохаю і буду кохати Борьку Шаригіна - красеня і «чистюльку». Все своє життя. Мо’, й не зовсім путяще…

Печоріна піднялася зі стільця, вийшла до зали, взяла з крісла дамську сумочку. Витягла люстерко, глянула в нього. Підфарбувала губи. Поправила рукою зачіску. Повернулася до кухні й продовжила попередню розмову:

-Та Борька - твоя доля. І це я бачу по тобі. Бережи його. Коли він прохмелиться, можливо, запитає про мене. Ти йому відповіси: з п’яну привиділося. Гаразд? Так і скажи йому. За це я тобі буду дуже вдячна. А на мене вже зачекалися, треба їхати.

-Людо, ти ну … не зав’язала?

Печоріна відразу не відповіла. Запалила цигарку. А вже перегодя зважилася на відвертість:

-Розумієш, Оксано, нині таке життя, що й не второпаєш, як краще - «зав’язати» чи «розв’язати». Світ, як не прикро в цьому зізнатися, зараз живе на силі. Ніхто вже нікому нічого не дає, а лише забирає. Добре це чи ні - я не знаю. У філософію ніколи не заглиблювалася, хоча й маю золоту медаль за школу, відзнаку - за училище, - посміхнулася невесело. - Вискочити з того кола, в якому я зараз перебуваю, навряд уже мені вдасться. Та чи й хочу я з нього вискакувати? Це ще питання. Адже я постійно сита, добре одягнена, маю практично все, що бажаю собі. Можливо, це і є жіноче щастя…Мабуть, це все ж таки краще, аніж з « милим рай у шалаші», де достатку - нуль… Бачиш, все ж таки, на мій погляд, я непоганий філософ, - голосно розсміялася. Раптово обірвала сміх і вже серйозно: - Прощай, Оксано. Дасть Бог, ще побачимося. Звичайно, бажано, щоб не в суді…А так - життя прекрасне! Насолоджуйся і «не парся»! Бувай і не переживай… Посміхнулася ще раз, хотіла було щось додати, але тільки помахала на прощання рукою і вийшла з будинку.

19.

Через місяць додому повернулася мати. Ввечері, коли вже місяць засяяв на небі, привіз її Степанів друг. Відразу й подався назад.

Оксана вечеряла, не поспішаючи нікуди, й дивилася у вікно. Спостерігала за місяцем, який пробивався крізь товщу хмар. А їй здавалося, що то вона пробивається через товстелезну стіну в життя.

До столу підсіла мати.

-Доню, - глянула пильно на Оксану. - В тебе якісь проблеми?

-Проблем завжди вистачає…

-Давно хочу з тобою серйозно поговорити.

-Про що, мамо? - відвела погляд від вікна.

-Про себе…про тебе…- на мить зам’ялася, тоді: - Ти вже доросла. Сподіваюся, зрозумієш мене. Хоча мене лікарі й заспокоїли, але сама знаю - не так довго на цій землі топтатиму ряст…Ти не хвилюйся. Кожен живе стільки, скільки йому відведено. Так влаштований світ. Рано чи пізно людина закінчує свій життєвий путь…

Дівчина напружилася - от-от сльози капнуть із очей.

-Доню, плакати не потрібно. Краще пробач мене, - знову загадка від матері.

-За що пробачати, мамо?

-Не перебивай. Не заважай, я з думками зберуся. Зачекай хвилинку.

Вона вийшла на ганок. Минула вже не одна хвилина, а мати не поверталася.

«Чи не біда яка стряслася?».

Оксана також вийшла з будинку.

-Мамо, - неголосно промовила. - Мамо!..

-Я в садочку, доню. Йди - но сюди.

Вона сиділа на лавочці, яку Оксана вкопала нинішньої весни. Над нею звисало вишневе віття. А поруч - росла яблуня, хоча вже досить і старенька, але плодоносна. Яблука в неї смачно-медові. Сусіди випрошують їх на «сушку». Та й вдома завжди взимку вистачає сухофруктів.

Дочка розуміла: розмова відбудеться досить серйозна, і, напевне, непроста. Значить, мати не хотіла, щоб вона бачила її очі, обличчя, а, можливо, навіть, сльози.

Іржали на лузі коні, яких хлопчаки вигнали на нічний пастівень. Пахла п’янкувата городина. Легесенький теплий вітерець грався з молодим садом, від цього шелестіло листя.

-Не осуджуй мене, доню, - і замовкла, мов думала: чи продовжувати далі, ще не почату розмову, чи облишити.

-Як би тобі все й пояснити,- нарешті наважилася. Мерехтіли в небі зорі - то виринали з - під хмар, то знову ховалися. Блідий місяць кидав на траву таке ж бліде проміння, і від цього тіні з дерев бродили довкіл. Бовваніла серед городу криниця, з якої вони брали воду. Тепер вона видавалася також тінню, від якої розповзалися темні п’ятна і стрибали по картоплинню.

-Доню, Збарук … твій батько.

Відразу й не дійшло до Оксани … про що мова. Вона ще й досі перебувала після недавньої розмови з Печоріною в прострації, досі їй невідомій. І все ніяк не могла вибратися з неї. «Збарук … батько». Що за слова? Хто їх промовив? Мати? Але чому?

-Що? - ледве вичавила слово Оксана. - Не розумію, мамо…

Та мати вже почала розповідати про таємницю, яку понад двадцять років носила в собі. Важка це була ноша. Ох, важка. І про яку, звичайно, окрім неї, чоловіка Павла та …Збарука, ніхто не знав.

…Тоня поверталася додому. З пошти, де працювала листоношею. Йшла лугом, зеленим і широким, який тулився до тихого берегу річки Тернівка, яку селяни чомусь називали Теркою. Берег звисав над рікою, яка несла свої води і за декілька кілометрів, петляючи серед верболозу та очерету, впадала в Сулу.

Краса рідного краю милувала чистотою, охайністю і свіжістю. Це вже через багато років пізніше тут невідомо хто захоче перегородити дамбою Тернівку, щоб вона стала більш повноводною. А потім розпадеться СРСР, дамба залишиться недобудовою, заростуть чагарниками береги річки.

Та сьогодні тут красиво - і дихалося легко, і настрій був чудовий. Звернула в свій берег, обійшовши кущ калини. І - о! За ним стояв юнак - стрункий і чорнявий. А вчора селом прокотилася новина - із тюрми, що в сусідньому районі, втік «зек» чи то з пістолетом, чи то з автоматом. Така неприємна новина наводила на селян жах. Та й хто радітиме, коли на стежині зустрінеться з зеком, який ще й озброєний?! У страха, недарма кажуть, очі широкі. Тоню наче відразу взяли та й вкопали у землю по пояс. Ноги задерев’яніли.

Хоча й була вона не з лякливих, проте ось так і раптово…А якщо перед нею - насправді втікач?

-Допомогти? - замість привітання, весело випалив юнак, окинувши поглядом чималеньку поштарську сумку.

Вона вже якось оговталася (цей симпатичний хлопець, як їй здалося, аж ніяк не «тягнув» на арештанта ), щоправда, нічого не відповіла, минула і кущ калини, і юнака. Пройшла з десяток метрів, тільки тоді оглянулася й побачила, що чорнявий так і не зрушив із місця. На серці - відлягло: значить, цей хлопець - звичайний незнайомець…

Та Збарук Петро не був би Петром Збаруком, коли б не досяг свого. Вже з тиждень як вперше її побачив і накинув оком …

Красуня все більше й більше йому подобалася. Він уже й ночами не міг спати - приходило жагуче кохання, коли у думках одне - вона. Тендітна, вродлива, струнка. Він її уявляв поруч із собою - в обіймах, солодких поцілунках.

Він переконував себе, що раніше, чи пізніше, але він завоює серце цієї милої білявки. А тепер уже - любої…

І ось - нова зустріч. Полоскала вона білизну в річці, на якій розквітли лілії.

-Дістати? - стояв на березі, широко усміхаючись, мов іменинник.

Вона і цього разу змовчала. Хоча така настирливість хлопця, по правді, почала їй подобатися. За нею ще ніхто ось так «не впадав», навіть не залицявся. А в нього це виходилося якось весело, просто, «безшабашно».

-«А на нашем озере лилии цветут, а мою любимую Лилией зовут»…

-Я не Ліля і не твоя «любимая»… - нарешті обізвалася.

-Лілею не станеш, а от коханою будеш.

-Ох які ми впевнені!

-Упевнені!

-Іди собі, без лілій обійдуся.

-Тебе я знаю як звати - Тоня. А мене про всяк випадок запам’ятай - Петро…

І булькнув у річку - в штанях і в сорочці. Вона аж занепокоїлася - довго не виринав із води. Аж майже на середині Тернівки з’явилася його мокра й пригладжена водою голова. Саме там, де росли лілії. Вона полегшено зітхнула, а десь глибоко в серці щось досіль невідоме «йокнуло». Він підплив до самісінького берега і прямо з хвиль простяг букет жовтогарячих лілій.

-Гадаю, цей колір не принесе нам розлуки.

-А що в нас уже зустрічі були?

-Це не так важливо. Попереду в нас не тільки зустрічі, попереду - палке кохання!

-Чи не переоцінюєте ви свої здібності, юначе?

Від усього цього Тоні стало весело й розкуто. Та й зухвальця такого, якщо чесно, вона ще не стрічала на своєму життєвому шляху.

-Я - заміжня! - випалила.

-Ну й що?! Я ж не одружений… Тобто …два різні полюси… притягуються.

-Ха - ха! - розсміялася Антоніна. - Ну й придумав! Ну й утнув!

Він вибрався з річки, застрибав на одній нозі по берегу, нахиляючи голову то в лівий, то в правий бік. Таким чином, вихлюпуючи воду з вух.

Отак і познайомилися - слово за словом. Петро народився й виріс на Закарпатті, відслужив у армії, закінчив сільськогосподарський інститут. Із завтрашнього дня працюватиме в колгоспі агрономом. Планує назавжди залишитися тут, в Буйноцвіті.

На це Тоня справедливо зауважила : « За три роки ти вже шостий агроном. Не приживаються чомусь…» У відповідь: « Я приживусь і вживуся. Я наполегливий і цілеспрямований!». На що Тоня дзвінко розсміялася і промовила: «Це істинна правда. По тобі видно, ти - такий! Дещо нахабний, дещо хвастливий!»

Тоня нарешті дополоскала і вони пішли зеленим берегом. В одній руці Петро ніс відро з випраним, а от іншу не знав куди подіти. Доки й не насмілився - поклав її на худорляве плече Тоні.

Та напружилася, але, несподівано навіть для себе, не зняла її з плеча, а …пригорнулася до Петра. Ще від учорашньої зустрічі (такого з нею не було) серце билося тривожною чайкою, а зараз ледве не вискакувало.

Вони зупинилися. Петро поставив відро в траву. Глянули одне одному в очі. Парубок помітив у них наче й острах, але й цікавість.

Вона ж у його круглих, глибоко посаджених очах побачила безодню неба: «Які вони в нього голубі...» Юнак обняв її за струнку талію, притиснув до себе. Вона не пручалася, не відбивалася. Навіщо? Їй уже двадцять п’ять виповнилося, а вона й досі … дівчина. Заміжня, але …дівчина. Її чоловік Павло, відбувши службу десь під Челябінськом, приїхав звідти «ніяким», тобто статево безсилим. У свої двадцять два! Оце тобі й так звані ракетні війська стратегічного призначення. Хто ж тоді знав, що криється за радіаційними дослідженнями, зокрема, й серед солдатів?

Павло про це нічого не говорив. Мабуть, й сам недопетрав, що з ним. А на ділі - нуль без палочки. Не чоловік, словом. Вона чекала на нього з армії - три роки. А тепер вороття назад немає. Буйноцвіт - село ж, а не місто. Якщо дітей не буде - ніхто не осудить, а коли в двадцять п’ять розлучитися -ганьба. Такі звичаї, такі устої. А в чужій родині - взагалі сутінки.

До Павла звикла: кохав, не пив, не бив. Що ще потрібно для жіночого щастя? Дітей, звичайно…

...Туге її тіло манило й манило Петра. Він знову глянув у її очі. І тепер там побачив: страждання і невпевненість. Проте там причаїлася крихітна надія на жіноче щастя. А без жіночого щастя - хіба можна жити? Можливо, воно в якійсь мірі й абстрактне, але ж як без нього?

Він уже в нестямі пригорнув її до себе, обсипав поцілунками. Тоня від такої раптовості аж скрикнула, але не вирвалася. Навіщо? Навіщо втікати від хоча й миттєвої, але приємної насолоди? Незнаної раніше. Навіщо? Будь - що буде! Хіба в такі збагливі хвилини думається про щось інше?

Голова порожніла, підкошувалися ноги. Заплющила очі, відчуваючи солодкі губи Петра на своїх вустах. «Чому такі солодкі? А в мене? У мене також солодкі?» Та спитати не могла, тому й тиснулася, тиснулася…

Тіло ослабло, обважніло. Та враз почало наповнюватися легкістю, незбагненною готовністю до «високого польоту». Ще якась мить і вона злетить. Злетить у небо, за хмари. І їй не просто буде повернутися звідти на землю. Не вистачить уже сил знову опинитися в реальності…

Непомітно для обох, не зчулися й як, впали в медозборну траву. Тепер уже Петро торкався її грудей - тугі й привабливі, вони, наче яблука, викотилися з кофтини, виблискуючи під сонцем.

Червоні кільця пронеслися перед Тонею. А Петро все настирливіше й настирливіше насолоджувався її персами. Його палець торкнувся до… Може, то й не палець…І ось відчула його якесь невміле занурення - далі й далі. Здавалося, що через якусь мить вона вибухне, мов бомба. І її шматочки тіла розпорошаться по зеленій запашній траві.

Тоня вже не могла пересилити себе і …полетіла. Куди? У височінь? У безодню? Навіть болю не відчула. Гаряча хвиля накрила її, пронизуючи не тільки серце, а й душу. Вона - мов осліпла, мов померла… Нічого не відчувала, нічого не розуміла, що відбувається з нею. Розплющувала очі й не могла розплющити. І руки, наче оніміли і тільки серце - йок, йок, йок!..

Дзу-нь!..

Нарешті розплющила очі й побачила бджілку, яка кружляла над нею. Здавалося, опуститься вона на її лице і дзінь - вжалить і поверне відразу на світ Божий…

А поруч сидів Петро, принишклий і спантеличений: чи то від того, що це трапилося з ним, а чи від того, що Тоня - заміжня жінка, але … з цнотою…Збагнути такого він не в силі. Мовчав і здивовано дивився на Тоню. Як так?

Скільки минуло часу, не рахувала. Насправді, їй було приємно і солодко, хоча трішки й соромно ( зрадила все ж таки Павлу). Важко піднімалася з трави. Хоч і не хотілося. Якщо чесно - лежала б так цілу вічність. Без будь - яких думок у голові.

Та потрібно йти додому. До - до - му? Який тепер там дім? Коли дізнається Павло ( а він, безперечно, дізнається), тоді що - о? Розбірки будуть. Неприємності, мабуть, будуть. Та одного не вистачатиме - ось цієї миті. Приємної. Солодкої.І чого гріха таїти - щасливої!

Врешті-решт піднялася з скуйовдженої трави. Накинула біленьку хустину, запхнула під неї пасма білявого волосся.

-Ми ще побачимося? - запитав, підводячись також на ноги Петро.

-Це неможливо. Ти ж знаєш, що я - заміжня.

-Але ж…

-Ніяких «але ж…»

Більше нічого не сказала. Взяла за дужку відро з білизною і попрошкувала до городньої стежки, яка вела до обійстя Красюків. Йшла і не могла підняти очей. Тільки тепер почала розуміти, щось не так вона зробила. Не так. Було в усьому цьому і зрадливість, і, начебто якась неповага (він же не винний!) до законного чоловіка. Але десь там - там, у середині душі, вона не відчувала справжнього каяття. Не відчувала. Чому? Напевне, що зваблена жінка - не грішна тоді, коли доля дає хоч якийсь шанс на …материнство. І його не можна відкидати, ним потрібно скористатися. Які б не були від цього суди-пересуди…От, здається, вона ним і скористалася.

… Сльози котилися по щоках матері, але вона їх не витирала.

-Після тієї зустрічі, - вона підбирала слова. - Ну, ну… на світ Божий з’явився Степанко …

Антоніна вирішила розповісти всю правду дочці. Можливо, вона й гірка для неї, але правда. Бо все життя з брехнею ... І навіщо її тепер тримати в собі? Діти дорослі - зрозуміють. А якщо й не зрозуміють, все одно тягар спаде із її серця. Бо ця брила тривалий-перетривалий час давила на нього і не давала ні спокою, ні відвертості.

Та й небагато часу залишилося їй прожити на цьому світі. А вона не хотіла брати з собою в потойбічний край правду, а брехню лишати дітям. «Брехнею у рай дороги не вимостиш», - промайнула думка.

-Я не встояла перед Збаруком. Він мав наді мною якусь надприродну силу. І в усьому підкорялася йому. І скажу чесно: кохала його… Шалена і незрозуміла то була любов. Та кохала його безтямно. Може, то й було те диво, коли жінка дійсно відчуває себе по - справжньому щасливою. Не знаю. Але те, що відбувалося зі мною при зустрічах з Петром, ні в які тодішні рамки суспільного життя не вкладалося (вона так і сказала - суспільного життя). Я шаленіла…Я поринала в зовсім інший світ. Можливо, в світ ілюзій. І виринаючи з нього, мені знову хотілося якнайшвидше зануритися в нього. Це було якесь божевілля! Я наче сходила з розуму. Мені ввесь час хотілося бути з Петром - цілувати його, слухати і насолоджуватися з ним. Вибач, доню, за відвертість… Для мене то було, хоча й спантеличене, але щире й справжнє кохання. Таким воно було для мене, і я знала, було таким воно й для Петра… Це те диво, коли жінка почуває себе, можливо, аж занадто щасливою. І це тривало не день, не місяць - понад десяток років. Різні чутки ходили селом, інколи й не вельми приємні. Та на роток, як кажуть, не накинеш платок. Ми з Петром добре усвідомлювали, що жити постійно в таємних зустрічах неможливо. Та …жили. Я існувала начебто в двох вимірах: щодня бачила сповнені смутком очі Павла, - запнулася, -…твого батька. Він про все знав. Я не могла та й не хотіла його обманювати. Не могла. Не хотіла. І після першої близької зустрічі з Петром я йому про все й розповіла. Ох, і нелегко ж було в цьому зізнаватися. Зрада завжди є зрадою… Однак і мовчати не могла. Рано чи пізно він би від когось дізнався - і тоді я б не змогла просто жити…

«А - я? - оговталася Оксана. - А я не зрадила Борьку? Я - слабодуха. Мати - ні…»

-Він, на моє здивування, - продовжила Антоніна, - за зраду не те що не побив, а навіть не дорікнув. Та саме це голочкою встромилося в моє серце. Кілька днів я вникала зустрічей із Збаруком, але не витримувала довго … Знову все йшло по колу - зустрічі крадькома, щасливі приємні дні змінювалися на тривожні й нерадісні. Адже щоранку я просипалася поруч твого батька, а ввечері зустрічалася із Збаруком… Потім народилася ти. Павло дуже радів твоїй появі. Й тільки одного разу мовив: «Чиновники та армія зробили мене калікою, а діток послав нам Бог». Так і сказав: «діток послав нам Бог». І був по - своєму щасливим: дуже любив і тебе, й Степанка, душі у вас не чаїв. Недоброзичливці, звичайно, дорікали, що діти не його. Та він на це посміхався і практично постійно відповідав одне й те ж саме: «Чужих діток не буває…Дітки завжди рідні…» Ці слова я все своє життя пам’ятаю. Коли Збарука обрали головою, він узяв до себе Павла заступником, на той час батько заочно закінчив інститут. Він - трудоголік. Проблем на роботі не було. Ладив із людьми, зі Збаруком. Той навіть гордився ним - будь-яку проблему запросто рішав. І все ж таки армія добряче підірвала його здоров’я. Помер молодим - за тридцять літ. І його смерть у значній мірі змінила мої погляди на життя. Здавалося б, можна, не ховаючись, жити із Петром, нормально жити. І все могло бути добре , хоча, - замовкла на хвилину - другу, щоб продовжити: - Хто його знає: одна справа бути коханкою, інша - дружиною. Можливо б, нічого гарного у сімейному житті в нас з Петром і не вийшло… А може - навпаки… Та я зробила свій вибір і сказала йому: «ні». На побачення більше не ходила. Він мене вмовляв побратися. Запевняв, що буде добрим батьком. Забезпечить достатком родину. Проте я не відмовилася від свого «ні».Чи жалкую я зараз? Мабуть. Одній важко довелося. Разом - легше б, звичайно…Але що вже про це згадувати. Петро ще довгенько холостякував. Потім одружився на значно старшій за нього Степаниді. Можливо, на зло мені. А мо,’ й покохав Степаниду. Цього не знаю. Та й не потрібно це мені. Навіщо? У Петра своє життя, в мене своє, - Антоніна важко зітхнула і додала. - Ось така правда мого життя, доню.

«Яблуко від яблуні недалеко відкотилося»,- чомусь саме така думка майнула в голові Оксани. В животі раптом щось кольнуло, стало млосно.

Кудись покотився місяць , темінь повністю накрила очі. Стало важко дихати.

Поволі піднялася з лавочки й попрошкувала до хати.

Забилася тривогою: «Вагітна?»

Антоніна ще якусь мить сиділа в садку, не розуміючи: осуджує її донька чи ні…

Далі буде.


Notice: Undefined offset: 1 in /home/ivanzhyt/domains/ivanzhytnyk.com/public_html/libraries/quix/app/drivers/joomla/template.php on line 191

Останні новини


Notice: Undefined offset: 1 in /home/ivanzhyt/domains/ivanzhytnyk.com/public_html/libraries/quix/app/drivers/joomla/template.php on line 191

Інформація про нас

Безсумнівно, кожен з читачів хоче побачити, а головне – прочитати свіжі цікаві новини. Адже вони інформують про останні події в світі, Україні, Сумщині. Новини України збагачують читачів свіжою інформацією про все те, що відбувається в нашій державі. Свіжі новини Сумщини на БІЖ – це, в першу чергу, новини сьогоднішнього дня. А ще на БІЖ публікуються дуже свіжі новини спорту, культури, економіки, освіти, медицини і т.д., і т.п. Світові оперативні новини теж чекають на своїх читачів. Щодня оновлені новини, які стосуються нашого буття і життя, можна читати тільки на нашому порталі. Словом, тільки БІЖ несе правдиву інформацію читачам про все, що кожну годину і щоднину відбувається в світі, Україні та Сумщині. І все це, звичайно, оперативно, цікаво, своєчасно.