Продовження. Попередня публікація у розділі ЛІТЕРАТУРА за 18 листопада 2018 року.
З А Д З Е Р К А Л Л Я
Роман-Що за дзеркалом, панове?
-Задзеркалля…
Автор.
ЧАСТИНА ПЕРША
КЕНТ3.
Оперуповноважений карного розшуку міськвідділу внутрішніх справ Микола Петрович Штанько викреслював тільки
йому зрозумілі лінії на чистому аркуші.
В кабінеті жарко.
І він частенько витирав носовою хусточкою вже помітно посивілі скроні та лоб.
У вікно заглянув каштан, який вночі викинув свої «білі парашути».
-Так... так... - бубонів під ніс. - Ясно... ясно... і не зовсім...
Стажист Гена Клямкін, який уже майже місяць перебував на практиці, здивовано позирав на шефа. А той на нього - аж ніякої уваги, з насолодою продовжував свої креслення. Промуркотів якусь тільки йому відому пісеньку, аж тоді підняв голову, розправив плечі й промовив:
-Ти, як думаєш, Гено, чи є зв'язок між Гармашем, Брилюком і Печоріною?! Якщо є, то який?
-Га? - не зрозумів Гена. Він ще пильніше поглянув своїми дещо розкосими очима на шефа.
-Не «га», а питаю, що спільного між Гармашем, тобто Кротом, Брилюком, тобто Гераклом, і Печоріною, тобто Люсею?
-А-а, - протягнув Клямкін. - Зрозумів. Здається, нічого.
-Як це? - Микола Петрович зморщив чоло, аж густі брови зсунулися на перенісся. - Як це? Роз'ясни...
Гена почав пояснювати, та в нього це виходило якось незграбно. Мовляв, хлопці самі по собі займаються «барахлюванням».
А Люся випадково з ними зустрілася. Ну,типу, так буває у житті.
Навіть приповідка, здається, є така: яке йшло, такого й надибало…
Врешті, він махнув незадоволено рукою й замовк. На цей жест Штанько тільки усміхнувся.
Клямкін тепер уже підсвідомо відчув: шеф щось «пронюхав», але не відкривається (чи робить вигляд, що його, Гени, версія - нікчемна). Мабуть, він дійсно наговорив щось не те і не про те…
А версія Гени Клямкіна була такою.
Телефонні автома¬ти, які зникають з будок майже щоночі - то робота рук Геракла - Брилюка.
А допомагає йому в цьому вірний дружок Кріт-Гармаш.
Ну, а вранці начальник вузла зв'язку дзво¬нить до Штанька й повідомляє - черговий телефон зник із будки.
А при нинішньому дефіциті та нестачі коштів, де їх наберешся?! Питання, звичайно, цілком резонне.
Адже економічна криза охопила навіть таке, ще кілька років економічно міцне підприємство, як вузол зв’язку…
І ось сьогодні півмісяця, як Гена займається цією справою. І тільки вчора він розробив спеціальну схему, за якою в поле його зору потрапили Гармаш і Брилюк. Гена вирішив поки що їх не полохати. Хоча був твердо переконаний: до зникнення автоматів вони найбільш причетні.
Однак, причому тут Печоріна? На неї Клямкін взагалі ще нічого такого кримінального не мав.
Штанько підвівся зі стільця, пройшовся по невеличкому кабінету.
В ньому, окрім двох столів, кількох стільців та сейфа, більше нічого й не було.
Зупинився перед Геною, який незворушно дивився на нього. -Давай прикинемо, - Микола Петрович витяг свою чергову пачку улюбленої «Прими», дістав звідти цигарку, добряче розім'яв її пальцями, припалив, смачно затягнувся.
Гена ніколи в житті не палив і не міг переносити диму.
Та що поробиш, шефу не вказують. Рідкий сизуватий туман поплив кімнатою до розчиненого вікна.
-Геракл, скажімо так, професійний торговець наркотиками. Так? - затягнувся димом, ледве не закашлявся, але стримався. Ще раз добряче-добряче затягнувся, і не дочекавшись відповіді, Штанько продовжив:
-Звичайно, так. І це ти тепер добре розумієш. Бо ж сам мені вчора на це натякав, хоча й не зумів цього довести. А я про його діяльність добре знаю. Кріт у нього «діставайло». Цілий місяць його не було в місті. На цей період Геракл встряв, саме встряв, на роботу вантажником у продовольчий магазин приміського села Присеймське. Там він знайшов собі коханку, на двадцять років старшу за себе завмагшу. У неї він і жив...
-А де ж її чоловік?
-Із ним вона вже давненько розвелася. До речі, її колишній співмешканець - батько Гармаша - Крота.
Очі в Клямкіна округлилися.
-Як? - тільки й видавив із себе.
-А отак. Чому ти дивуєшся? У нас час зараз такий...Нічого не поробиш - демократія з вивихами. Та ми, здається, відійшли від нашої теми. І за той час, доки Геракла й Крота не було в місті, зникли три автомати…
Гена аж підскочив на стільці.
-Той інший може бути Печоріною?
-Цього я поки що стверджувати не можу. Можливо, й вона, але зі спільником. Самій їй ця справа не під силу.
Штанько на мить задумався:
-Печоріна взагалі-то - цікава персона. Розумна, начитана, але...
-І навіщо їм автомати? - незрозуміло чому, перебив його Гена, випроставшись над столом. - Якщо забирати звідти тільки гроші, то їх там не так і багато.
Штанько, хоч і спохмурнів (він не полюбляв, коли його перебивають), але зауваження Клямкіну не зробив, зате продовжив:
-Можливо, в одному й не так багато. Проте не забувай, що їх уже чималенько попливло. У автоматах, окрім копійок, є ще й дорогоцінні металеві деталі, які на «чорному» ринку ціняться не так уже й дешево. А можливо й таке, що вся ця затія з автоматами для того, щоб збити нас із пантелику. Доки ми ганятимемося за тим, чи тими, хто їх викрадає, Геракл та ті, що з ним робитимуть своє чорне діло. Недаремно він вдає із себе «крутого». Хоча, якщо по правді, він набирає силу. І з ним починають рахуватися навіть деякі міські «авторитети». Гадаю, за ним хтось стоїть досить впливовий, а чи впливові. І якщо нам вдасться до них підібратися, я не зможу зараз стверджувати, що то буде наша перемога. З Гурихіною, наприклад, яку Геракл зробив калікою, ми відверто «пролетіли». Прокуратура це діло досить - таки швидко загальмувала. І куди я не звертався - повнісінька тиша. Чому? Чому? Питання з питань…І відповіді й досі на нього не знайдено. І боюся, що взагалі вдасться правду встановити. Закопана вона десь дуже глибоко. І закопав її хтось уміло…
Микола Петрович повернувся до свого столу, сів на стілець.
-Ну, добре. Над цим ми помізкуємо дещо пізніше. Думаю підстави для цього в нас ще будуть…Тепер слухай далі - про наркотики.
Він знову смачно затягнувся цигарковим димом, потім випустив його через ніздрі свого широченького носа.
-Людмила Печоріна працювала медсестрою в лікарні. І доки там панувала розхлябаність і безконтрольність, мала доступ до сильнодіючих ліків-наркотиків. Тепер тобі ясно?
Штанько взяв розкреслений олівцем папірець, поклав перед Клямкіним.
-Ось тут схема їхніх дій.
Гена уважно її роздивлявся, доки не промовив:
-Тепер зрозуміло.
А Микола Петрович продовжив далі:
-Та коли змінилося керівництво, з'явився такий - сякий облік, і...
-Лавочка закрилася, - спішно вирахував Клямкін.
-Точно. Ти - здібний опер, - підхвалив його шеф. - Ла¬вочка закрилася, й Гармаш вирушив у мандри за соломкою. І він її знайшов. Факти такі в мене є...
-І їм потрібні були для цього гроші. Тому вони вирішили використати автомати?
-Поки що - чи так, чи ні - не знаю. Але гроші, безсумнівно, їм потрібні. Геракл хоче твердо стояти на ногах у своєму середовищі, мати тверде підґрунтя і авторитет серед підопічних.
-У нього є підопічні?
-Є. Він допомагає створювати клуб «Орлеан». До нього підбирає спортсменів, інколи - звичайних відморозків. Перспектива єдина - можливо, колись щось виграти. Та не в спорті, а поза ним. Словом, закріпитися на перших позиціях…Хоча, насправді, хазяїном клубу є Пасічний. Арсеній Петрович. Не чув про такого?
-Дещо чув, але…
-Він - один з найбагатших підприємців в місті. Як модно зараз казати - олігарх.
-Чим займається?
-Контролює будівництво, нерухомість в місті, а також - сільське господарство в області. Фактично прибирає до своїх рук агрофірми, деякі банкротить, розпродує майно, а деякі ставить на ноги…
-Рейдерство? - запитав Клямкін.
-Важко сказати. З документами в нього все в порядку. Юристи в нього - супер…Плюс високі чини в Києві і поза Києвом.
-А інші групи? - перевів мову на інше Гена.
-Коли ми добряче «поскубли» бригади Пономаря та Кореша, вони практично розпалися. Кореш і Пономар відсиджують свої строки. Дехто з їхнього оточення також… От Геракл і об’єднує ці розвалені бригади в «Орлеані». Додасть до них молодших та міцніших «бритоголовців». Ось тобі й нова сила. Та, повторюся, його, звичайно, «кришують»…
-Пасічний?
-І не тільки…
-Он як виходить, - Клямкін аж скривився. - А я думав, що Геракла хтось забезпечує наркотою. Саме й шукав цю людину...
-У твоїх пошуках є резон. Але той, кого ти шукав, їх не забезпечує, а швидше за все прагне не «кришувати», а керувати їхньою діяльністю. Прізви¬ще його - Ромащенко, звати - Роман. Роман Романович.Воював у Афганістані. Втратив руку, майже повністю паралізований. Дивом вижив. Повернувся додому, але... В нього на все розвину¬лася страшенна... злість. Проте, коли б були гроші, його б можна було поставити на ноги. Він неначе, як тобі точніше сказати, здичавів чи що. Можливо, для них і не авторитет, може, я й помиляюся.
Штанько знову запалив. І смачно затягнувся.
-Батько Романа - Ромащенко Роман Сергійович - дружив із Арсенієм Пасічним. Потім у них виник якийсь серйозний конфлікт. Який? Ніхто не знав і не знає. Пасічний керував заводом «Приладмаш», Ромащенко - заводом «Будмаш». На базі їх створили комерційне підприємство, були в ньому обидва засновниками і співвласниками. Що між ними відбулося - загадка. Пасічний стріляв у Ромащенка, але не вбив…Суд його виправдав. Чому? Знову - загадка… Проте Ромащенко виїхав із міста, залишив тут і дружину, яка після повернення Романа додому, померла, і сина, і… дочку Люсю, яку вдочерив від другого браку. До речі, Люся практично ровесниця сина Пасічного - Володьки…Також добрячий фрукт, хоча ще й в деякій мірі зелений, але…також прагне верховодити молоддю. Та про це ми пізніше поговоримо. Ось така - то петрушка виходить цікава…
-Як ви кажете того «афганця» прізвище?.. - напружився Клямкін. - І Печоріна його сестра?
-Так. Однак, я ж кажу, там з цим родством доволі заплутана історія. В кількох словах не розкажеш.
Та цієї миті на столі нагадав про себе телефон. Штанько взяв слухавку.
-Доброго ранку, Іване Трохимовичу. Так. Розумію. Зараз прийду.
Поклав трубку. Якусь хвилину чи дві чухав пальцем надгуб'я, тоді:
-Начальник терміново викликає. Чому б це? - Микола Петрович глянув прямо в очі Генки. Здивовано відзначив про себе, що вони дуже схожі на очі його сина Валерки, який зараз служить в армії. Такі ж променисті й нетерплячі. Штанько витягнув зі скриньки стола папку, почав переглядати її, пізніше промовив:
-Ромку я добре знаю. Він з моєю старшою донькою до одного класу ходив. Такий собі шустренький та веселий хлопчак. Завжди в нього якісь «шутки-прибаутки». Він до нас частенько приходив. Навіть з армії листи Наді писав, а потім раптово перестав. Я здогадувався, де він служив. А потім Надя вийшла заміж. Ромка до нас більше не приходив. Після армії, я чув, довго добивався справедливості. Ти розумієш якої. Адже ти й сам з тієї клятої війни. Та повсюди чув відповідь типу: «Я тебе в Афган не посилав, звертайся хоч в політбюро». А в політбюро, ти знаєш, хто бал правив. Ось тут і зупинка. Приїхали. Злазьте. Зневірився юнак... і покотився... Я до нього якось зайшов, поцікавився про життя - буття. Знаєш, що він мені відповів? Скажу. Щоб я не ліз у його життя. І такі, як я, повідправляли, таких як він, туди - в Афган. Звичайно, я тут ні до чого. Але загалом він правий. Більше ми не зустрічалися. Я розумію: йому зі мною ні про що говорити. Він уже нікому не вірить…
Штанько дістав з нагрудної кишені листочок із записної книжечки.
-Тут його адреса. Поїдь - розпитай. Але знай - це не допит, а бесіда, причому дружна бесіда двох «афганців». Гена взяв листочок, кілька секунд роздивлявся його, потім гаряче промовив:
-Миколо Петровичу, чому воно так: йому, можливо, героя треба давати, а ми: я тебе туди не посилав! А хто ж нас туди, ще зовсім безвусих, посилав? Крайнього тепер не знайдеш. Наче ми добровільно у ті гарячі піски з радістю помчалися. Хай би хто спробував там із свого затишного і керівного кабінету по горах поповзати, розпечені піщинки з очей, м’яко кажучи, повитрушувати. Я вже не кажу про бої…
-От поїдь і поспілкуєшся, - перебив його запал Штанько. - Тільки будь акуратним. Ромка може мати зброю. Та й і з нервами, я тобі казав, у нього не все гаразд. А я до шефа пішов...
4.
-Ромка - це ти? Це я, Кент...
-Так... так... Я слухаю. Я добре тебе чую. Ти чо' дзвониш? Чо' не заходиш?
-Вони шантажують мене. Розумієш, Ромо, шантажують...
-Хто - вони?
-Геракл і Кріт.
-У - у! Сволота! На Крота уваги не звертай. А от Геракл… Мерзотник найвищої гільдії.
Кількахвилинна пауза, тоді:
-Заходь, поговоримо, щось придумаємо...
-Ром, у мене немає часу. Там... там... Люся... Розумієш? Люся...
-Де там? Де там?!
-У Геракла!...
-У Геракла?! Не може бути! Вона вчора ввечері до мене телефонувала з роботи. У неї все було гаразд. Ми домовилися, що сьогодні зранку ти з нею сходиш на ринок. Пам’ятаєш про нашу попередню домовленість? -Пам’ятаю… Але там вона, Ромо, там... Я щойно з нею по телефону розмовляв...
Ромка нічого відразу не відповів, але згодом засумнівався:
-А не імітація то?
-Ні... ні... Я з Люсею розмовляв... Вірніше... вона кілька слів промовила...Але голос у неї, наче з потойбічного світу. Я такого ще ніколи не чув…
-Які слова? - перебив Борьку Ромащенко. -Щоб я Гераклу «бабки» віддав. Тоді вони її... відпустять...Здається, саме так... Бо я був знервований... Слабо орієнтувався... Та це не так і важливо... Головне, що вона в пазурах Геракла - і він її так просто не відпустить... Ти ж його знаєш. Ром, що робити? Підкажи, Ром, підкажи…
Знову пауза.
-Кентику, слухай, Кентику... Ти зобов'язаний її звідти витягнути... Але сам туди не ходи... То - сволота... Сучі сини... Вони Люсю розтерзають... І тебе разом з нею заб’ють. Ти ще не знаєш добре Геракла... Він - садист!.. Його мало розіп’яти. Але ти сам туди не йди!
У трубку чути, як важко дихає Ромка. Борьці навіть зда¬лося, що він плаче.
-Кентику, чуєш, Кентику, її треба врятувати. Витягти з того пекла…Витягти - якнайшвидше… Вона - моя... сестричка...
Від цих слів у Борьки перехопило дихання. Давкий комок підкотив до горла і застряг там. Хлопець хапав губами повітря, але ніяк не міг наповнити ним свої легені.
-Як... сестричка? - нарешті запитав вражений Шаригін.- Але ж…
-Я тобі... про все... пізніше... розкажу... Тільки врятуй її...
-То я зараз до тебе забіжу.
-Забігай…
5.
Борька замкнув квартиру і кинувся по східцях на пер¬ший поверх. Зупинився перед квартирою № 1. Витягнув зв'язку ключів. Швидко знайшов у ній потрібний ключ. Тремтіли пальці, тому якусь мить не міг знайти замкову шпарину.
Нарешті це йому вдалося. Двічі повер¬нув уліво і двері відчинилися. Він прямо - таки стриб¬нув до прихожої і ледве не наскочив на крісло, в якому сидів афганець.
Бліде, як крейда, Романове обличчя віддзеркалювало тривогу й розгубленість.
Замість привітання, він запитав:
-Ти знаєш, де живе Геракл?
-Ні, - хитнув головою Борька.
-А Кріт?
У відповідь знову Шаригін віднікнувся. Його товариш відкинувся на спинку крісла.
-Слухай, брате... у мене починається ... ломка.
Очі хворого наповнювалися слізьми, тіло починало судо¬мити. Здоровою рукою з усієї сили він учепився в пору¬чень крісла.
-Борь, коти мене до телефону. Швидко... і номер Гера¬ла набери... 3 - 13 - 33...
Шаригін покотив крісло до зали. Його пальці все ще дрібно - дрібно тремтіли... Він ледве набрав потрібні цифри.
Слухавку подав Ромці. Той облизнув пересохлі губи:
-Алло?! Геракл?! Пізнав мене?
-Пізнав... Ромцю... Аякже ... Пізнав… Твій голос…
-Відпусти Люсю ...- обірвав його Ромащенко.
-Кого-кого?..
-Не прикидайся козлом. Люсю! - якнайтвердіше сказав Роман.
Ромці чимдалі ставало важче говорити. Судомило пальці, кривило рот.
До нього донісся ідіотський сміх і застереження Геракла:
-Ми її держатимемо стільки, скільки захочемо. Уяснив, Душмане?! І нічого ти нам тепер, каліччя, не зробиш. Ніхто вже тебе не боїться. Плювати на тебе я хотів...Була твоєю коханкою, тепер побуде моєю. Все ж таки вона - красуня юна…Ти й так нам чимало винен. Не забув? От тепер ми й експрорію… тьху ти, яке важке слово… Короче, Люську собі беру… Покохаюся я з нею. Ох і накохаюся!..
-Вона - не моя коханка, вона - моя сестра…
-Тим краще. Ми з тобою поріднимося…Чи не так?
-Ром, що він верзе? - Борька притулився до слухавки.
-Вони... сволота... Люсю замордують ...- а в трубку: - Вона не моя коханка, вона - моя сестра. .. А ти - бовдур, а не майбутній родич!
-Та пішов ти нафіг ! - відверто збиткувався Геракл. - Вона - моя. Моя коханка. І крапка!..
-Ні… ні, - ледве ворушив уже губами Ромащенко. - Це не крапка…
Трубка випала з його слабкої руки, зависла над тумбою.
-Я порішу їх, Ром...
-Все... все, - забурмотів Ромащенко. - Цього разу я вже не витримаю.
Крупні краплі поту виступили на його знекровленому чолі. Голова схилилась, рот повністю перекосило, на губах з'явилася слина.
-Боря…Кентику...Там...там...у портфелі...остання...остання порція... вприсни її в мене... інакше - здохну... Борис ніколи не коловся. Він не пробував на собі дії наркозілля.
Шаригін підняв слухавку, хотів покласти на місце. У трубці щось задеренчало. Борька підставив її до вуха, чекав кілька хвилин, доки з того кінця долинуло:
-Слухаю. Я - Геракл.
-Жди, - напрочуд спокійно промовив Шаригін. - Я тобі несу всі борги... Я з тобою за все розплачуся. А хоч пальцем торкнешся до Люсі - уб’ю! Так і знай - тобі буде кінець!..
-А ти звідки там узявся? Ха-ха! Юний месник! - розсміявся Геракл. - Так тебе злякався, що аж ус…
Шаригін не став більше слухати мерзотника.
6.
Геннадій Клямкін торсонув ручку дверей. Не замкнені. Та, про всяк випадок, натиснув кнопку, вмонтовану в одвірок. Дзень-дзелень…
-Заходьте, не замкнено, - запросили з квартири.
Рукою легенько штовхнув двері й переступив через поріг.
-Добридень.
-Дні завжди, начебто добрі. Привіт, - почув Клямкін у відповідь, але нікого не побачив. - Проходьте сюди, до зали.
Генка окинув поглядом квартиру: дві кімнати, кухня, туалет, ванна. Звичайна невеличка двокімнатна «хрущовка». Пройшов уже давно нефарбованим темним коридором. Обережно заглянув до спальні, потім - до зали, згадуючи застереження Штанька: в Ромащенка може бути зброя, і - о!
-Ромка, ти?!
Клямкін відразу впізнав його, хоча й сидів Ромащенко до нього спиною.
-Ромка, ти?! - знову повторив Генка.
Нарешті Ромащенко відволікся від телевізора, обернувся. На його лиці вималювалося здивування, аж очі округлилися.
-Генка?! Звідки?!
Ромащенко обіперся здоровою рукою об поруччя свого «всюдихода». Від такої несподіванки став майже на ноги. Правда, відразу ж і плюхнувся в крісло.
-Ромка! Ромка! Ти - живий?!
Клямкін кинувся до Ромащенка, стис його голову руками. Гладив ними лице, відчуваючи, як вони зволожуються теплими Ромчиними сльозами. Нахилився, глянув у вічі й... поцілував їх.
-То це - ти? То - це ти? - торохтів Клямкін.
-Я... Я, - у відповідь йому Ромащенко.
Вони ледве втихомирилися. Та і як тут утихомиришся, адже колишні "афганці" не бачилися багато років…
7.
Шаригін вийшов із переповненого автобуса. Людей у нього набилося, як оселедців у бочці, і Борьку ледве не розплескали об задні дверцята. А якийсь здоров'яга ще й на ногу став - аж захрустіли пальці.
Кент підійшов до хлопчини, який уважно розглядав афішу з концертними програмами.
-Слухай, Орлику, як потрапити на вулицю Садову?
Високий Шаригін нахилився над хлопцем. А той наче й не почув, що до нього звертаються.
-Орлику, ти що, глухий? - Борька рукою провів по стриженій голові. - Я ж до тебе звертаюся, а не до афішного стовпа, - занервував Кент.
Врешті-решт хлопчина відійшов від розмальованих реклам, шморгнув носом, прищулив око.
-І ніякий я тобі не Орлик. Федьком мене звати.
-Ну, добре, Федю, не ображайся. Вибач. Я ж не знав, більше не буду.
-Так би й зразу, а то Орлик та Орлик, - повеселів хлопчина. - Іди за той будинок, - показав пальцем на червонясту будівлю, - потім повернеш наліво. Там і почнеться Садова. А тобі хто потрібен?
-Один знайомий. Дякую за допомогу. На ось, - Борька простяг хлопцеві жувальну гумку: - Імпортна.
-Не обманюєш?
-Прочитай сам.
-Чуже читати не вмію.
-Навчишся.
-Звичайно. А в тебе більше гумки немає?
Борька засунув руку до кишені джинсів, витягнув ще одну жуйку, віддав хлопчаку.
-Оце здорово! - зовсім уже зрадів Федько.
-Жуй на здоров’я!
...Борька йшов швидко, майже біг, час від часу намацуючи в кишені руків'я пістолета. Він ще твердо не вирішив, чи буде стріляти з нього, чи тільки полякає Геракла та Крота. Однак твердо знав, що він їм відплатить за все: за Ромку, за себе, а в першу чергу - за Люсю.
«Вислідили, вислідили, гади, - думав Борька на ходу. – Не потрібні мені ні автомати, ні «бакси» - особисто мені не потрібні. Ромці вкрай необхідна коляска. І я вже майже на неї стягнувся. Якби не вони, іроди, та ця клята інфляція».
Він давно вже мріяв купити Ромащенку коляску. І щоб одного сонячного дня провезти його містом і показати всім його бойові нагороди - орден Червоної Зірки та медаль «За відвагу». І хто б що не казав зараз про ці відзнаки,
Ромка їх одержав за сміливість і безстрашність у боях.
А потім Борька вилікує його від наркотиків. І заживе Ромка щасливо, а там і заробіток якийсь підвернеться для нього.
А то що ж виходить?
Куди вже й мама не зверталася, та всюди - відмова. Всі на нестачу коштів посилаються. Ось так, наче й живе на землі людина, та нікому до неї діла нема.
А хіба Ромка винний, що його чини в Афган відправили, зробивши з нього каліку... Бо тільки таких міцних та надійних хлопців туди й посилали. Бо знали - вони не підведуть, не втечуть із поля бою, не зрадять ні своїх командирів, ні друзів…
Роздуми його перервалися, коли Борька на паркані прочитав: Садова, 10.
Кілька хвилин постояв перед височенними ворітьми і та¬кою ж хвірткою, не наважуючись відчинити її. Нервував, стискаючи рукоятку пістолета. Відчув, як дрібний дріж пробіг ногами. І на серці чомусь неспокійно. Ніби голочки хто заганяє в нього. Враз розболілася голова, мов її стиснули обценьками.
Шаригін нарешті пересилив себе, у подумах відігнав від себе всі болі і штовхнув хвіртку ногою, щоб рукам, у випадку чого, була воля. Він ступив на подвір'я і незчувся, як на нього кинувся здоровенний собачисько. Та схопити за ногу Борьку не встиг, з ґанку пролу¬нала команда: «Геркулесе, стояти!».
І пес зупинився перед Шаригіним, наче вкопаний. Тільки вишкірив свої гострі зубища і гучно прогарчав. «Такий, якщо вхопить за горло - хана», - промайнула невесела думка в голові, яка обважніла,але так і не переболіла.
-Проходь, Кенте! - крикнув зі східців Кріт. - Він тебе не троне. Чи в тебе вже й джини змокріли?! Ха - ха!..
Борька змовчав, козируючи на вівчарку, пройшов до ґанку.
Глянув на Крота, який знервовано потирав носа.
«Дрижаки напали», - подумав.
-Проходь.
-Дякую, друже, - з іронією в голосі відповів Шаригін. - Тільки - після вас...
-Ти диви, який інтелігент! - буркнув Кріт і протиснувся в двері.
За ним ступив і Борька - й наче провалився в порожнечу. Інтуїтивно відчув, як на нього кинувся Кріт.
«Хочуть пов’язати. Нічого з цього не вийде у вас, братани. Я до таких подій підготувався».
Шаригін втиснувся в стійку темного коридору. Вона холодна і сира, аж морозець пробіг спиною. Кулак Крота просвистів перед самісіньким носом Борьки.
«Не вирубив. Промахнувся. Це добре… А де ж Геракл? Щось не видно його. Невже Кріт сам захотів мене вирубити. Слабак…» - засумнівався в опонентові Шаригін. Різко виставив уперед ліву ногу, а правою з усієї сили зацідив Кроту в щось м'яке, здогадався - живіт.
Рознеслися матюки й несамовитий крик.
«Бу - бух!» - звалився на підлогу Гармаш.
Борька з усієї сили копнув обважніле тіло ногою…
Перечепившись через скоцюбленого Гармаша-Крота, Шаригін ледве не впав, але все ж таки втримався на ногах, залетів до кімнати...
Далі буде.