Інтернет-портал БУТТЯ і ЖИТТЯ (БіЖ) у розділі ЛІТЕРАТУРА друкував прекрасні вірші КАРІНИ КАРПІЧКО, юної поетеси, одинадцятикласниці Тернівської ЗОШ, що в Недригайліському районі.
Сьогодні пропонуємо читачам БіЖ її новелу «Без назви…».
,,,,,,,,,,
У маршрутці було сім вільних місць. Наша компанія якраз усі зайняла.
Зі мною були білявка, брюнетка, один хлопчина, трохи молодший за нас, і три жінки.
Усі їхали у своїх справах.
Ми з дівчатами слухали музику в навушниках, кожна наділена своїми думками.
Юнак з нашої компанії теж в телефоні, видно музики не любить, тому грав у якусь гру.
На одній із наступних зупинок в маршрутку зайшли двоє: хлопець і дівчина.
Хлопець як хлопець. Не скажу, що красень, але і не потвора. Чорнявий, невисокого зросту.
Він був одягнений у дешеві джинси, світер бордового кольору, ну, а взутий у кросівки, як кожен другий у його віці.
Дівчина, яка зайшла з ним, видно, його кохана.
Вона повненька, але миловидна, середнього зросту, з мінімальним макіяжем, котрий вдало підкреслював принади її обличчя.
Попри фігуру, дівчина не здавалась закомплексованою, лише спокійно-стурбованою.
Цим двом не вистачало місць, бо ми, як я вже сказала, зайняли всі сидіння. От вони й стали «стоячими» пасажирами.
Хлопець взявся за поручень укінці проходу між сидячими місцями, цебто, біля нас, а його подружка – поруч водія.
Молодим людям десь років по 23-25…
Хлопець кинув, здавалось би, короткий погляд на наші сидіння.
Ми зустрілися поглядом, і він першим відвів очі.
Та я стільки встигла прочитати з його карих кришталиків...
Він за цю мить наче промовив очима: «Навіщо я живу з цією товстухою? Так, вона багато робить для мене, але я так хочу дітей, а через її хворобу, яка не дає піти вазі геть – нічого не виходить. Он сидять гарні дівчата, здається, ще школярки, але з більшими шансами, ніж моя. Сьогодні їдемо до лікарні, це вже остання спроба, останній шанс. Я вже ні на що не надіюсь... А що, як раптом пощастить, і лікарі допоможуть нам, і я зможу стати батьком? Я її кохаю все ж таки...».
І тут він відвів свій глибокий струмок очей….
... Через рік випадково зустріла цю пару, вони гуляли в парку.
Гуляли … з коляскою.
Він ніжно обіймав свою, вже худеньку та щасливу дружину, і повторював час від часу: «Дякую за сина… Я щасливий...».
Каріна Карпічко.
смт Терни.
Світлина з доступних джерел у Інтернеті.