Усе в цьому світі починається з Душі.
Головне, щоб вона ніколи духовно не старіла, не черствіла, і ніхто не мав права залишати у ній чорні рани…
…А я дивлюсь у ніч - безодню…
Шукаю Душу там свою…Мовчу.
Роки минають безповоротно…
Вже не дивуюсь…Не кричу…
А що кричати? Що волати?
Якщо душі вже тінь отам…
…Потрібно Душу рятувати
тут, на землі…
Її тут храм…
Соняхи біля хати…
Мами вже нема.
Нікому стрічати
Ніхто й не стріча…
Тата теж немає…
(Вже не супить брів).
Вітер завиває,
Двір, мов занімів…
Тихо… Спорожніло
Життя людське тут…
Швидко віддзвеніло…
Соняхи ж …ростуть…
Душа тихо ниє,
Хоче щось спитать...
Вітер виє, виє...
Прагне щось сказать...
Соняха погладжу,
Мов торкнусь Душі.
Вітра я розраджу,
Напишу вірші...
В чистім полі на роздоллі…
там гуля Душа моя…
На мажорі, на мінорі
вічна думка: «Хто є я?»
Вічна тема…Вічна пісня…
про сонети солов’я…
Там, у полі -
Душі тісно, - і Душа та є
Моя…
Дифірамби сплять на злеті…
А життя летить..
І – я…
Вже замучилась в тенетах
бунтівна Душа
Моя!..
Іван Житник.
Світлина автора.