Сьогодні, 03 березня – Всесвітній день письменника. Він відзначається за рішенням 48-го конгресу Міжнародного ПЕН-клубу, що відбувся 12-18 січня 1986 року.
Він відзначається за рішенням 48-го конгресу Міжнародного ПЕН-клубу, що відбувся 12-18 січня 1986 року.
ПЕН-клуб був заснований в 1921 році.
Назва організації – абревіатура, утворена першими літерами англійських слів poets - поети, essayists - нарисовці, novelists - романісти (слід зазначити, що абревіатура в даному випадку збігається зі словом pen – ручка в перекладі з англійської).
Ідея її створення належить англійській письменниці Кетрін Емі Доусон-Скотт. Першим президентом ПЕН-клубу став Джон Голсуорсі. У 1923 році відбувся перший міжнародний конгрес ПЕН-клубу в Лондоні, у той час ПЕН-центри були створені в 11 країнах світу. Сьогодні подібні центри діють в 130 країнах.
Інтернет-портал БУТТЯ і ЖИТТЯ вітає всіх, хто творить, пише романи, повісті, оповідання, новели тощо з Всесвітнім днем письменника!
Нехай Ваша праця буде гідно оцінена читачами, а тим, хто пише, несе задоволення.
Запізнілі троянди
Новела
Спекотно, мов у мартенівській печі. На сонці - за сорок за Цельсієм, а, може, й вище. Хоча й зморені жарою, все ж таки гамірно перемовляючись поміж собою, пасажири протискувалися до автобуса.
- О привіт! - відчув чиюсь теплу аж гарячу долоню на своєму плечі.
Обернувся. Переді мною - знайомий, якого не бачив із десяток років.
-
Привіт!Додому? - поцікавився я.
- Так…Так, - аж занадто весело затарабанив знайомий, наче боявся, що його слова потонуть у людському шумові.
Ми втиснулися до салону, відшукали свої місця - вони поряд. Автобус, пирхнувши димом, який засотався у відчинені вікна, покотився з платформи, вирулюючи на трасу. Пасажири розсівшись, вгамувалися, а потім і повністю заспокоїлися.
Спочатку ми тихо говорили про те, про се - про погоду, футбол, нинішню політичну ситуацію. Потім знайомий промовив:
- У мене ж одна матуся лишилася. Все наче й у порядку - бізнес маю, гроші нормальні…
Замовк. Глянув у вікно. Тоді:
-
Особисте життя, щоправда, якось не складається…Тричі одружувався і - невезуха…Є шестеро дітей від трьох жінок. Та всі вони не зі мною…Тепер я у Польші живу…
-
Удома давно був? - перевів я на інше розмову.
- Давненько…Досить давненько…Років з вісім, здається. Все ніколиться. Кажу ж, бізнесом займаюся. Фірма чимала, сил та здоров’я багато в неї вклав, - на мить задумався, потім. - Заїду, думаю, неньку провідаю. Вона ж уже в літах, хвороби всілякі дістають. Із рідні, крім мене, нікого не лишилося. Я їй подарунків всіляких везу, ліків імпортних…І оцей букет квітів у Києві купив. Дуже боявся та й боюся, щоб не зів’яли… Правда, красиві?
Він бережливо переклав з руки на руку чималий букет червоно-сріблястих троянд.
-
Вона їх дуже любить, - ледве не пустив скупої чоловічої сльози. - Та ти ж про це в своєму нарисі про неї писав. Про майстриню - вишивальницю. Пам’ятаєш? Вона мені вирізку з газети присилала…
-
Любила, - ненароком вирвалося в мене.
-
Як любила? Чому любила? - здивовано глянув на мене.
-
Минулого тижня в газеті некролог від сусідів надрукували, - відповів я, картаючи уже себе в душі за те, що краще б про це знайомий дізнався вже вдома.
-
Як же так? Як же так? - обличчя його зблідло. - Не знайшли, знач, сусіди мене…Не знайшли. Я ж у Німеччині був, контракти заключав. Оце і їду звідти… Заїхав до Києва, потім - до Сум…З однокурсниками зустрівся…Роками не бачилися. А тут - нагода… Навіть, вирішив таксі не брати, - чомусь на цьому закцентував мою увагу. - Вирішив, як у студентські роки, автобусом проїхатися…А сусіди, мабуть, не знайшли таки мене… Я ж номер у побілці змінив… Точно не знайшли…А, можливо, не шукали?
- Мабуть, що не знайшли, - зауважив я.
…Букет червоно-сріблястих троянд поволі випав із тремтячих рук знайомого і впав між сидіннями автобуса…
Іван Житник.