Селом поширилася поговірка: Оксана Золотухіна - розпусниця. Сільські парубки, а то й одружені чоловіки, кидаючи на неї хтиві погляди, зітхали та сопіли, наче міхи, але мовчали. А жінки здебільшого дошкуляли їм одним і тим самим : «Ти був у Золотухіної?»
І тільки розтелепа Микола Зінчук, на прізвисько Чарочка (куди б не заходив, завжди виканючував чарочку), прицмокуючи п'яним язиком, хизувався: «М -да...Дівка - клас, шо нада! Сам її... смакував».
Та на його слова ніхто не звертав уваги, бо щоб красуня Оксана, нехай навіть розпусна, до себе зачуханого Миколу підпустила? Такого просто не може бути.
Оксані ще й двадцяти не виповнилося. І краса її - божественна. Груди, мов достиглі яблука, напинаючи кофтину, так і манили протилежну стать. Пухкенькі губенята окреслювали невеличкий привабливий рот. Як і тоненька талія, завжди засмаглі стрункі ноги, довга смолиста коса, чи не єдина серед одноманітних зачісок сільського жіноцтва та дівоцтва.
Її красу дехто обожнював, дехто сахався. І не одна жінка нашіптувала, аж сичала Оксані: «Здумай тільки причарувати мого. Начувайся тоді, шльондро!».
А дівчина, ледь розтуливши соковиті губенята, весело давала відкоша: «Потрібен він мені. І так он через твої ревнощі від вітру, наче маятник, хитається.. Подми - впаде».
Оксана жила в добротному будинку з меншим братиком Тарасиком. Така уже, мабуть, випала доля : повертаючись додому з пологового будинку, «швидка» злетіла зі шляху. Батьки померли миттєво, медсестра та шофер теж не вижили, а дитя якимось дивом залишилося живим і майже без жодної подряпини. Оксана того дня була в школі....
Дівчина навідріз відмовилася їхати до інтернату, як її не вмовляли, й нікому не віддала брата. Їхня сусідка, Валентина Панасюк, яка мала своє немовля, годувала ще й його. Бездітна батькова сестра, їхня тітка, жила з ними.
Оксана з дитинства звикла до роботи, бо ж у господарстві - і птиця, і поросята. Ще й корівчину тримали, яка й годувала їх молоком та сметаною. Жили сромно, бо на мізерну тітчину пенсію - не розженешся. А допомога за батьків дозволяла хіба що «латати» діри в сімейному бюджеті.
Та нинішнього року, неждано для односельців, Оксана Золотухіна розбагатіла. Купила новий японський телевізор з DVD, музичний центр, за останньою модою зодягла себе й Тарасика.
Ото й почали подейкувати люди: Оксана - повія. Бо ж «Ауді» за старенького батьківського «Жигуля», якого не так давно продала, хіба купиш? І не просто повія, а точно - «валютна». Бо на власні очі бачили, як у райцентрі в комерційному банку, міняє долари на гривні, або ж навпаки. І оте «навпаки» відбувається значно частіше.
Без доларів тепер до неї вже не підступишся. А ще селяни розказують, що чоловіки привозять із заробітків «зелень» і з нею прилипають до Оксани. У цьому були переконані й жінки. Хоча суджені й запевняли їх, що дівчина на них - нуль уваги. Адже до неї практично щодня приїжджають «круті». А вони, звісна річ, зовсім не бідні. Бо ж розкатують не на якихось там «Жигулях чи «Волгах», а у «Фордах» та «Мерседесах» останніх моделей.
Золотухіна мало з ким із жіноцтва спілкувалася. Не мала вона близьких подруг. Шкільні роз'їхалися хто куди, а ті, що лишилися в селі, створили сім'ї й обсіли їх буденні домашні турботи.
На дискотеку до обшарпаного клубу, який от - от завалиться, теж не ходила. Там бал уже правили значно молодші за неї. Та й не любила вона гарцюватися на сільських «тусовках», які нерідко закінчувалися зв’ясуванням стосунків між п’яними сільськими кавалерами та такими ж із сусідніх сіл «гастролерами».
А ще Оксана також нікому не зізнавалася, що... закохана. Раз і назавжди. Здається, ще з п'ятого класу.
І закохана вона в сусіднього Віталія Панасюка. Снився він їй ночами - такий далекий і недоступний. Слід у слід ходила за ним до школи. Кап у кап повторювалала його рухи. Навчався тоді Віталій у випускному класі. І на худющу сусідку - чорнявку, яка скидалася на лозину з вербника, звісно, не звертав ані найменшої уваги. Та й про яку увагу могло йтися, коли за нього, красеня, билися навкулачки значно старші від Оксани дівчата!?
Пізніше, коли Віталій приїжджав на канікули (навчався у військовому училищі), вона годинами прилипала до шпарини в паркані, щоб подивитися своє перше і єдине кохання. І ховалась, раз по раз озираючись, щоб, не дай Боже, хтось не застав її на гарячому!
У ті дні вона не потикалася до сусідів - соромилася й боялася. І не просто боялася, навіть в очі сусідові намагалася не глянути. А що, коли здогадається про її кохання? Що він їй тоді скаже? Таке скаже, таке скаже... Або ж пошле туди…Про це їй навіть соромно думати. А вона йому, що відповість?
А потім Віталій одружився. Ночами Оксана плакала, проклинаючи себе за несміливість. Чому йому не освідчилася? Ну, послав би, то й послав. Ну, вилаяв би за її дівочі примхи. Але ж…Він знав би правду про її безмежне та неземне …кохання (так їй здавалося). Може, усе б склалося по - іншому? Дочекався б, доки вона виросте. А тепер ось виросла, а він - з іншою вже…
Удень клопоталася у господарстві, щоб хоч якось відволіктися від думок, які роками не давали їй спокою. І шила, шила…
Шити навчила її мама, коли дівчина тільки - но до пішла до першого класу. І виходило це в неї гарно. «У тебе ж талант до шиття!» - пишалася ненька.
А рік тому, пронюхавши про її диво - талант, де й узялися бізнесмени - підприємці. Привезли суперсучасну машинку, інше обладнання та начиння. І в Оксани нарешті з'явилися вперше власноруч зароблені гроші. Спочатку - гривні, а згодом і валюта. Куди дівали її продукція, Оксана не знала. Та й байдуже їй до цього.
Головне - вона годувала рідню, купувала й собі, й братові гарні речі. А тітці придбала путівку до престижного санаторію (звичайно, бізнесмени допомогли), хоча та віднікувалася й відхрещувалася. А повернулася, аж помолоділа. Ще й здоров’я підправила. І зодяглася доволі по - модному.
Усе б нічого, та Оксані було зле від того, що Віталій приїжджав не сам, а з молодою дружиною. Порівнюючи себе з нею, дівчина знаходила в собі тисячу переваг: і стрункіша, і вродливіша, і молодша, і…Словом, поза конкуренцією з нею його обранка. Але… поруч з її коханим - була інша, ота її не конкурентка.
І одного пізнього вечора спересердя взяла й забила дощечкою шпаринку в паркані. Вирішила, що ніколи більше не заглядатиме на сусідський двір.
А днями Панасючиха, мати Віталія, яка разом з Вірулею ще й Тарасика вигодувала своїм молоком, «по-секрету» розповіла Оксані, що невістка «пройда й шльондра», знайшла собі якогось коханця - товстосума. І гайнула з ним чи то на Канари, чи то на Багами.
Про них у своєму житті Панасючиха, звичайно, ніколи й не чула, а не те, щоб там відпочивала. Віталик своїй дружині, звісно, цього не пробачив. Вони розлучилися -кожному своє. Добре, хоч діточок на світ не встигли наплодити... І річ була б не в аліментах, а в тому, що дитя б підростало без рідного батька.
Сплюнула Панасючиха і не второпала, чому це враз заблищали Оксанині очі. І чому це сусідка враз так звеселіла? Звідки в неї така радість? Адже, що не кажи, сім’я ж розпалася… І це аж ніяк не радощі.
А дівчина ще й якось аж занадто бадьоро випалила:
- То добре, що розвелися. Навіщо з такою все життя мучитися?!
- Та воно то так. Правда у твоїх словах неабияка. Віталя завтра приїде. Звісно, відпочити йому тут не доведеться. Треба траву косити, а мені це вже не до снаги. Здоров'я не те...
Про його приїзд Оксану повідомив Тарасик, ще й додав:
- Новісіньким «Пежо» прикотив. Не те, що наш «Ауді». Си - ли - ща!
- «Радій, що є в нас «Ауді», - усміхнулася сестра. - У людей навіть «Москвичів» немає».
- А я й дуже радий, що в мене є не тільки «Ауді», а-й ти! - брат у відповідь.
До самісінького ранку не заснула Оксана. Довго сиділа в темряві, звісивши з ліжка свої стрункі ноги, й думу думала: «Яка дурепа, давно б викинути з голови Вітальку. Може, й не винувата його жінка, що з іншим сплуталася.
Може, Віталій винуватий.Он і дітей у них немає. І причина, мабуть, у ньому. Чого ж вона від нього втекла? Недаремно кажуть: від добра добра не шукають. А вона, напевно, шукала. Чому?»
Та відповіді не знаходила. Вона й сама добра шукає. І не тільки добра, а …кохання до неї від Віталія. Наївна!? Мабуть. Адже в неї зараз такий чудовий вибір! Чоловіки - супербагатії до неї не на «Пежо» приїжджають, а «Фордами», які коштують сотні тисяч доларів. І практично кожен клинці підбиває. Як учора сказав Воротиляк? «Я тобі гелікоптер з літаком подарую, дай тільки згоду». Посміхнулася й...не дала.
Глянула у вікно - світає. Вже світлі півкола ледь - ледь окреслювали край неба. Оксана вирішила: сьогодні коситиме траву. Мрії про кохання наразі залишаються мріями. А робота є роботою. Мріями багатим не станеш. Робота приносить достаток. Хоча від косіння прибутку відразу й не вирахуєш. А от користь - велика. Адже взимку сіно споживатиме корівка, а їм даватиме молоко. Банально і просто.
Та косовиця - це не так уже й легко, як видається на перший погляд. Цього ремесла вона навчилася років три тому. І тепер щоліта брала до своїх тендітних рук косу. І вправлялась. Що цікаво - від цього мала насолоду. Й практично ніколи не втомлювалася. Хоча знала: тільки «свисне» - й ніякі заборони жінок не втримають їхніх чоловіків. Вони викосять не тільки берег, а й усе, що вона забажає. Та цього ніколи не робила і була впевнена: ніколи не зробить. Не в її характері просити про допомогу.
«А підкорилася б Воротилякові, жила б у Києві, в маєтку... А мо’, й на невідомих островах. Засмагала б на пляжах, пила б віскі чи коньяк. І нафіг мені та коса! І оці мозолі на долоні…». Відігнала цю вже доволі набридлу думку, накинула халат на своє не обласкане тіло, тихенько вийшла з будинку, щоб, бува, скреготінням дверей не розбудити Тарасика та тітку, яка прихворіла.
Умилася просто з відра, яке стояло з прохолодною з ночі водою. Ух - х! Здорово! Потім у літній кухні перевдяглася в кофтину та спідницю (надворі хоча й рано, але вже доволі тепло). Вийшла у двір і попрямувала до невеличкого цегляного хліва. Взяла там звечора підготовлену косу (клепати навчилася торішнього літа в сусіди дядька Петра. Той довгенько з нею мучився, а таки навчив), вийшла на город.
І... о Боже! Біля берега маячила постать. Розпізнати її вона могла будь - де і будь - коли! Це, без сумніву, Віталій Панасюк. І він, напевно, теж помітив її. Враз перестав косити, мантачив косу.
Ступала стежкою не поспішаючи й обережно, піднявши поділ легесенької прозорої спідниці, щоб, бува, передчасно її не обросити. А може, й не тому. А від приємності, що прохолода вранішньої роси лоскоче ноги.
Вона йшла й нічого навколо себе не помічала. Ні наразі тихого, але вже дружного співу птахів, ані шелесту зеленого листу на грушах, вишнях та яблунях у саду, ані вранішнього дзумкання бджіл над ними. Ні - чо -гі - сі - нь - ко! Перед очима - тільки він, такий довгожданий, і такий... далекий. На крайку берега зупинилася.
А за декілька метрів стояв Панасюк, зіпершись на кісся.
- Раненько ти... ви, - лише й знайшлася, трохи оговтавшись, з чого почати розмову.
- Добрі косарі з росою косять, - весело відповів Віталій. - А я - добрий!
- Знаю, - усміхнулася, все ще боячись глянути прямісінько йому в очі, і подумала: «Боже, яка я ще дитина».
- У тебе, чи вас...
- На «ти», на «ти», - ураз зашарілася.
- Ти холоднячку немаєш? Думав, зранку не спекотно - пити не хотітиметься. А це ось хоч сорочку викручуй, - і облизав зшерхлі губи.
- Мінералку маю... Учора купила. З холодильника, - защебетала Оксана. - Будете?
- Будеш… Ми ж, здається, домовилися. Звертаємося - на «ти». Так?
- Ага. Так.
- А воду буду…
Віталій поклав косу на траву, навіщось тернув долонею об долоню. Наблизився до сусідки. Він ішов повільно, а їй здавалося, шо вона летить на крилах йому назустріч. І цей політ високий, раніше незнаний. Із безперервним шаленим биттям серця.
«Що це зі мною?» - здається, отямилася. І радше відчула, ніж побачила, як він проймає її своїми очима. «Невже?»
Легесенький вітерець лоскоче литки подолом спідниці. Кетяги прозорої роси блищать на травах. А вона заніміла, наче нежива.
- Чуєш, що я кажу?
- Та чую... Що?
Перед нею стояв високий, вродливий, з міцними біцепсами та короткою стрижкою Віталій Панасюк - її мрія, її бажання, її надія. І ...перше кохання. І переконана: останнє.
- Води дай! - дивиться просто в її очі. - Чи ти вже й забула?
Про себе зазначила: сказав якось грубо. І оте тільки ось вимріяне «Невже?» зависло в її серці на волосинці.
- А-а, - простягла пляшку «Миргородської».
І більше нічого. Не могла й слова вимовити, мов язик зсудомило. А в грудях щось зламалося та запекло. Так буває тоді, коли перед тобою якась небезпека чи біда. Проте не розуміла й сама: вогонь той не пекучий, а якийсь приємний і трішечки щемний.
- То тобі допомогти?
- Я сама. Звикла вже.
- Та що з тобою? Чому так зблідла? - захвилювався Панасюк.
- Усе нормально...Усе гаразд.... Я сама... Звикла вже...- сказала, аби не мовчати..
Віталій поставив пляшку, надпивши з неї кілька ковтків, у траву.
- Знаю, ти все вмієш.
- Звідки знаєш?
- Та це й так видно, - Віталій зловив - таки її очі.
І їхні погляди зустрілися. А в них - блискавки, які от - от спопелять одне одного. Бо ж гарячі й нестримні…
- Щоправда, я не про це...
- Про що ж?..
Віталій нічого не відповів. Узяв її на руки, наче пушину (вона, звісно, опору не чинила) і поніс до річки, яка жебоніла поміж височезними крутими берегами та гнала свої темно - сині води вдалечінь. Якийсь п'янкуватий хміль наповнював її тіло. Мовчки пригорнулася до Віталія, наче малесенька дівчинка, відчуваючи його чоловічу силу й тепло.
Вона не могла більше терпіти, тихенько прошепотіла:
- Я ... кохаю тебе.
- Здогадувався.
- Я берегла себе ... для тебе.
- Знаю.
- Звідки? - здивувалася, аж голову підняла.
- Сорока на хвості принесла, - усміхнувся. - Не віриш?
- Сороці - вірю, тобі - не дуже, - й собі усміхнулася.
- А у шпарину навіщо підглядала? - зненацька запитав Віталій.
- У шпарину? - мимохіть перепитала й відразу ж зашарілася Оксана, буцімто її щойно спіймали на чомусь сороміцькому. - Підглядала, - зізналася щиро.
- Ревнувала?
- Ревнувала? - тихо перепитала і додала: - Якби ж тільки це. Готова була вбити і тебе, і її, й...себе.
- Себе - за що?
- За слабодухість, - важко зітхнула дівчина.
- Ти ж не слабодуха!
- З тобою - слабодуха… - і додала. - Інколи…
Панасюк уповільнив ходу. Нахилився і торкнувся своїми вустами її повненьких губенят, відчуваючи на них солодкий присмак.
- Ти що, губи медом намазала? - ледве відірвався від поцілунку.
- Ні, - віддихувалася й Оксана. - Вони в мене завжди такі ...
- Тому й липнуть до тебе парубки та чоловіки?
- Мабуть, - відповіла просто й не виправдовуючись. - Та не це головне. Ти перший відчув на них смак ...меду. І сподіваюсь - останній...
- Гадаю, так воно й буде...
Рідшав уранішній туман, танув над річкою, зникаючи в її голубій глибині. Вони лежали на березі, боячись поворухнутися, щоб не сполохати щастя, яке щойно поглинуло їх...
…Довкола стелився духмяний запах свіжоскошеної трави.
Іван Житник.
На світлині: річка Сейм.
Фото автора.