Попередні публікації 23, 30 березня 2025 року в розділі ЛІТЕРАТУРА.
«У житті все йде від батька і до сина... Пекучий біль, коли обох втрачає Україна»
Тато
А батько посадив фруктовий сад,
Щоб дихалося легко в нім і вільно,
Де яблуні, мов наречені, вряд,
Пишалися у сукенках весільних.
Щоб ніжно опускались пелюстки,
І огортали ніжністю й любов'ю,
А сонце зігрівало моріжки,
І освятило тишу цю ранкову.
Летіла сном заквітчана пороша,
Немов вітрило, дерево в цвіту,
Повітря, мов протерте скло, прозоре,
І над усім - густий бджолиний гул.
Щоб в тім саду дзвенів пташиний спів,
І цвіркуни в траві щоби сюрчали,
А син Роман співав свої пісні,
Щоб до зірок із уст його сягали.
Немов би рай перемістивсь на Землю:
Надвечір не змовкали б солов'ї,
Такі виводять неймовірні трелі,
Що забиває дух від почуттів.
Десь, там, на небі батькова душа
Зустрілася уже з своїм Романом –
Така коротка доля в козака! –
Милуються удвох чудовим садом.
Лариса Ніценко
Прізвище Солоха
Походження прізвища Солоха може оповісти багато цікавого про далеку минувшину, про життя наших дідів-прадідів. За однією із версій, прізвище Солоха походить із прадавніх слов’янських часів. Ще в княжу добу Руси-України склалася традиція під час хрещення до імені додавати прізвисько. Це пояснювалося тим, що в церквоних святцях із тисячі різних імен максимум використовувалося близько 200. А от можливість надати вигадане прізвисько, яким можна було виокремити особу з-поміж загалу, була невичерпною. Ознакою для прізвиська слугували і зовнішність, і вид діяльності, і соціальне походження, і прикметна риса характеру.
Ця традиція проіснувала до XVII ст., вона перейшла й до козацької доби, коли новоприбулому на Січ надавли нове ймення та прізвисько.
Якось Микола Гоголь, весело та хитро глянувши, сказав, що «на Русі є такі прізвища, що тільки плюнеш та перехрестишся, коли почуєш»?..
Численні «запорізькі» Вирвихвости разом з вуличними Нетудихатами й кривозубими бабами Хіврями належать до перлів вітчизняної антропонімії, яка насичена настільки колоритними власними іменами, що інколи навіть буває важко повірити в існування родини Рябозадів або Дурноляпів. За визначенням, прізвище позбавлене будь-якої емоційності і має сприйматися нейтрально, проте коли ми чуємо про пана Теліпайла або пані Обіжисвіт, то, незважаючи на примхи ділового етикету, тихенько посміхаємося у вус. Веселі дарунки січового козацтва, як і іскристий гумор вуличного прізвиська, все ще поміж нас.
Спробуйте-но уявити: перед вами рівними шеренгами проходить безштаньківський козачий загін, у складі якого Тягнирядно, Задерихвіст, Підіпригора, Закривидорога, Вирвихвіст, Нездійминога, Жуйборода, Підкуймуха, Лупибатько, Неварикаша, Неїжпапа, Загубисундук, Неїжкаша, Неїжборщ і Несвятипаска. Ці чудові асоціативні прізвища мають яскраве емоційне забарвлення, чи не так? Вони налаштовують на певний лад і мимоволі привертають увагу слухача, збурюючи в його уяві цілий сніп образів.
Авторство ж цих жартівливих прізвищ належало самим козакам. За правилами Січі, новоприбулі мали залишити свої прізвища за зовнішніми стінами і увійти в козацький світ із тим ім’ям, яке б найвдаліше їх характеризувало. Беручи до уваги таку предметність козацького життя, не слід дивуватися тому, що нині найстрокатіші власні імена належать нащадкам справжніх козаків. Але прізвищ із глибокими «коренями» й гумористичним відтінком залишилося небагато.
За козацьких часів, із Полтавських країв починають свій відлік Солохи,
Серед рік і лугів, із малих хуторів витікає цей рід мов від Бога.
Мальовничі часи, мальовничі краї і славетних пращурів пам'ять,
До сьогоднішніх днів, до сучасних часів вони манять до себе і ваблять
Козаки нарікли і часи потекли, понесли із собою крізь вічність
І у різні століття Солохи жили й здобували для роду величність.
Для дівчат то краса і розкішна коса й непідроблена, вроджена мудрість,
А для хлопа відвага, щирість душі і незламна, завзята хоробрість.
Не зганьбили свій рід і сьогодні вони, все такі ж, завзяті й сміливі,
Пронесли крізь борню славу предків своїх і устої свої незрадливі.
Із козацьких часів, із Полтавських країв починають свій відлік Солохи,
І не згасне цей рід, бо навіки живий козацький в нім дух, що його понесе крізь епохи.
Едуард Шевченко
За однією з версій, прізвище Солоха має жіноче походження і вказує на певну поведінку жінки, її риси, означає «некваплива» або «нерозчесана» дівчина. Таке жіноче прізвисько давали дітям-безбатченкам.
За іншою ж версією, Солохою на селі називали жінку, що лікувала зіллям, або відьму.
Ще одна версія стверджує, що імена часто використовувалися як охоронні. І нарікаючи дитину негативним іменем, батьки прагнули убезпечити маля від лихої долі, яку на себе перебирало ім’я, а дитяткові залишаться лише добрі риси: акуратність та охайність.
Дехто з дослідників вважає, що прізвище Солоха – це одна з українських хрестильних форм грецького імені Софія, у перекладі з грецької «мудрість».
Наші пращури вірили, що утворене прізвище від небесного покровителя стане оберегом і для всього роду.
Процес творення прізвища, закріплення його за родом – досить тривалий у часовому вимірі процес, тому нині важко достоту вказати його походження і зʼясувати його звʼязок з конкретним родом та родиною.
Але достеменно відомо, що предками Романового тата Солохи Сергія Михайловича були запорозькі козаки, що заселяли нинішню Полтавщину, колонізуючи та осовоюючи її простори (автор-упорядник: д.істор. н., професор І.Коляда).
Тато Романа – дар Божий
«Батько не той, що породив, а той, що спорядив» Українська народна приказка
Тато Романа – Сергій Михайлович – із мальовничої Полтавщини, із села Козубівка Хорольського району.
Хорольщина – край, який намалювала вправна рука Митця. Це чарівний куточок, де навесні під шатами крислатих дубів яскравіють килими первоцвітів, де барвистий степ наповнюється цілющими пахощами різнотрав’я. На духмяних пагорбах пахне чебрецем і васильками, пнеться догори петрів батіг, палахкотить дивоцвіт.
Хорольщина – край рясних зір і тихих вод, безмежної зелені дерев, оповитих духмяним ароматом квітів, край чудових народних звичаїв.
Щедра хорольська земля не тільки незрівнянною красою природи. Вона була, є і буде щедрою на високу духовність.
Полтавщина! Оспівана в легендах!
Поля, простори, ріки і ліси
Замріяні, зчаровані в обіймах древніх
Твоєї життєдайної краси.
Кременчук могутній на Дніпрових водах.
Лубни за Диким Полем – в сивині.
Тут з Миргорода полк козацький йшов в походи.
Там – гоголівський край у далині!
Пісенне Глобине і Лисенко Микола,
Раїси Кириченко спів-душа!
Пристрасних Майбород довершені польоти.
Червоні й чорні нитки Білаша!
Зіньків-мудрець й Луценка золото осіннє.
Таємний світ диканських вечорів.
І Решетилівка у килимах чарівних.
І Гадяч – гетьманська столиця із віків.
Із глибини віків Хорол наш проглядає,
На нас сучасних дивиться здаля...
Чи гідні ми в благословеннім краї,
Чи є душею нам українська земля!
Твоя духовність, Україно, – Полтавщина!
Це мова Котляревського й Чурай,
Це Глібові байки, і Опішнянська глина,
І рушників із Лохвиці розмай!..
Благословенний, творчий, ти такий єдиний
В усьому світі, наш Полтавський край!
«Полтавський край», Людмила Ревека
Чи не з цього коріння, генетичного коду зростатиме українськість мого сина, що народився на Сумщині ‒ російсько-українському прикордонні?
Згідно з місцевою легендою, село отримало свою назву від запорозького козака Кузуба, який заснував тут хутір, що названий типово для того часу на честь свого засновника. Більш правильна назва ‒ «Кузубівка», а сучасна «Козубівка» ‒ зросійщений варіант назви села.
Підтвердженням цього є поширене в селі прізвище Кузуб, Кузубенко, тоді ж як Козуб не трапляється.
У селі протікає річка Цвіркунівка. Значення цього слова походить, найімовірніше, від великої кількості комах (і як не здивуватися майбутньому захопленню нашого сина ‒ колекцінування комах і метелеків) або ж через дзюркотіння води від течії в річечці.
Згідно з переказами старожилів села, річка в XIX ст. була більшою та повноводною, нею плавали баржі, мала сполучення з річкою Хорол, а село було оповите мереживом із деревʼяних місточків та кладок.
Село Кузубівка поділяється на характерні для Полтавщини кутки і вигони, а також місцевості, що поруч села, на місці колишніх хуторів, які були ліквідовані в 30-ті роки ХХ ст. радянським урядом.
Отже, топоніміку села можна поділити на кутки, вулиці, хутори.
Більшість кутків отримали свою назву від власників хуторів, зі яких і почало розбудовуватися село. Це дає підстави вважати, що село виникло не раніше як із середини XVIII ст., адже для старих козацьких сіл більш характерний поділ на сотні. Один із таких кутків називають Солохівкою.
Це колишній хутір Солоха, що розташований на південно-західній околиці села (куток, що в центрі села біля сучасної пошти, магазину та клубу); хоч це раніше був хутір, але з часом він трансформувався в куток.
Левова частка мешканців села ‒ це українці, здебільшого нащадки колишніх городових козаків та частково запорозьких. Свідченням цього є поширені на селі такі прізвища: Кузуб, Звірко, Крутько, Данилейко, Денисенко, Солоха, Губа, Богдан, Пономаренко, Микитенко, Зуб, Радченко, Корнієнко, Грищенко, Коваленко, Даниленко, Стеценко, Гаркавенко, Пилипенко й інші прізвища, що притаманні жителям Наддніпрянської України. І чи не козацький код Романових предків – полтавчан визначив його з ранньої юності національну свідомість, його палкий патріотизм, його любов до України, його козацький дух?
Мій чоловік Сергій народився в родині полтавських селян Солох Михайла Петровича і Марії Петрівни. Після закінчення місцевої школи Сергій Михайлович упродовж 1981-1986 рр. продовжив навчання в Полтавському інженерно- будівельному інституті. Здобувши фахову освіту, тато Романа був направлений (за тодішньою радянською практикою) у бурякорадгосп імені Б.Хмельницького, що в с. Дяківка Буринського району. У той час практикувалося, що випускник ВНЗ мав обов’язково як молодий спеціаліст відпрацювати за державним направленням.
Творець, визначаючи долю людини,
Дав право у виборі Зла і Добра,
І прагнення мужніх до висей орлиних,
Де Сонце мелодії Всесвіту гра.
І Слово їй дав ‒ наймогутнішу силу,
Причину і наслідок дій і речей.
До того ж, невтомні фантазії крила
І вічну допитливість мудрих очей.
Дав здатність творити рукам роботящим,
Від них відступає невідання тьма, –
І силу вселенську надії на краще,
Що кинутих в прірву до зір підійма.
Надав їй Любові чуття богородне,
Відвагу дерзань відкривати світи...
На жаль, від облудних шляхів до безодні
Ії не навчив ще себе вберегти.
«Доля людини», Григорій Ведмеденко
Молодий спеціаліст вирізнявся відмінними математичними здібностями. Ми в ті часи ще не знали ні калькуляторів, ні Excel-програм, а рахувати доводилося багато й усе самостійно «в голові».
Будівництво в радгоспі було досить масштабним. Розпочавши кар’єру з майстра-будівельника, Сергій Михайлович обійняв посаду виконроба (посада керівника середньої ланки на будівництві). Виконроб здійснює керівництво будівництвом на своїй ділянці, забезпечує виконання завдань із введення обʼєктів в експлуатацію у встановлені терміни, організовує виробництво, забезпечує дотримання технології виробництва, веде облік виконаних робіт, оформлює технічну документацію, бере участь у здаванні обʼєктів в експлуатацію, встановлює майстрам виробничі завдання за обсягами будівельно-монтажних і пусконалагоджувальних робіт, контролює їх виконання.
Коли будівництво в радгоспі завершилося, він перейшов на посаду завідувача складу паливно-мастильних матеріалів, яка також вимагала фінансових практичних умінь.
З 1982 р. я також працювала бухгалтером у цьому радгоспі. На цьому ж підприємстві ми й познайомилися, а згодом одружилися. 1988 рік ми зустрічали вже разом у колі наших друзів.
Вогорочку сонечко колісцем,
Обсип матінко вівсцем.
Щоб наш овес рясний був,
Щоб Іван щасливий був.
Мати сина уродила
Місяцем обгородила
Зорею підперезала
В дорогу виряжала.
Ой ви, вороги,
Не переходьте дороги,
Хай перейде родина,
Щоб доля у Михайла була щаслива!
Весільна обрядова пісня с. Козубівка Хорольського району 19 років 4 місяці і 22 дні тривало наше подружнє життя.
Ромчик був дуже хворобливим малятком. Я змушена була часто брати лікарняний. Тому постало питання пошуку такої роботи, яка давала би більше вільного часу і можливості максимально уваги приділяти синочку.
У 1994 р. я влаштувалася техпрацівником ремонтної майстерні та центральної контори (зі спогадів Тетяни Солохи (Зінець) – мами Романа).
Сергіїв сад
«Wer den Dichter will verstehen, soll zu seiner Heimat gehen»
(«Хто поета хоче взнати, мусить йти до його хати...»)
Генріх Гейне
У євреїв є таке свято ‒ Новий рік дерев, або Ту Бішват. День посадки нових насаджень. Так в Ерец-Ісраель діти привчаються до думки про Древо Життя з малих років, беручи участь у цьому святі.
Кажуть, була традиція саджати дерева на честь діток, які народилися в рік напередодні свята. На честь народженого хлопчика – садили кедр, на честь дівчинки – кипарис. Кедр – символ висоти і праведності, кипарис же символізував красу і пахощі. Коли дорослим дітям надходила пора одружитися, то гілки своїх дерев вони використовували для весільної хупи (такий собі прообраз майбутнього будинку).
У Китаї (на Хайнані) мені розповідали про звичаї після народження дитини саджати пальму (причому, якщо хлопчик – то високу, кокосову, а якщо народжувалася дівчинка – поменше – фінікову).
Поняття «дім» для нас, українців, – це своєрідний архетип ментальності... У ньому не просто будівля із дахом зверху. Тут усе: сімейне життя, подружнє кохання, батьківська любов, затишок, тепло, діти... Дім – це прагнення бути захищеним, бо споконвіків він був проміжною ланкою між людиною та невідомістю, осередком безпеки...
А ще, дім – це Батьківщина, нація, держава, як у Юрія Мушкетика: «Дім-Держава – це Житло, що захищає народ, націю від хаосу небуття...».
Сергій Михайлович, тато Романа Солохи, працював у радгоспі майстром на будівництві.
Доводилося часто співпрацювати з ним із різних питань. Сергій Михайлович був добрим, привітним, вимогливим до своїх підлеглих, наполегливим, справедливим.
Одного разу восени ми їздили із Сергієм Михайловичем на Полтавщину у виробничих справах. Заїхали до батьківської хати.
На подвірʼї росла красива розлога груша з великими жовтими плодами. Дуже смачні були груші! Ніхто не знав її походження, назви сорту. Вона була одна така в селі. Я його запитую: «А в тебе в саду є така?».
Відповідь, як у багатьох: «Та там нічого не росте. Я не знаю, як його садить, які сорти кращі».
Я йому поступово потроху все пояснював, розказував, оскільки сад – це моя улюблена справа.
А розпочав я з ним з народної притчі. «Чоловік повинен побудувати дім, посадити сад, виростити сина. Тобі залишилося посадити сад. Це моє тобі завдання».
Старе, як світ, прислівʼя. Не раз ми чули його від своїх батьків, дідів, прадідів... І Сергій Михайлович дослухався до цієї народної мудрості. Трохи допомагав я йому своїми порадами, практичними справами.
І в нього біля будинку розквітнув великий сад.
ДАЛІ БУДЕ.