Початок 23 березня 2025 року в розділі ЛІТЕРАТУРА.__
На Дикому полі пустила коріння І мила Буринщина – рідний наш край.
«Пізнай свій край... себе, Свій РІД, свій народ, свою землю – і ти побачиш шлях ужиття. Шлях, на якому найповніше розкриються твої здібності. Ти даси йому продовження, вторувавши стежину, із тієї стежини вже рушили у життя твої нащадки. І також будеш ти». Г. Сковорода
У кожної людини в житті є щось таке сокровенне, найрідніше, без чого вона не може навіть уявити свого життя.
Це рідний батьківський край, де вперше дитиною побачила світ, ясне сонечко, дрібні сльозинки дощу на віконному склі, ріжок молодого місяця між міріадами зір, чисту зелену травичку і тисячі різних квіт, які радували серце своїм розмаїттям. Тут кликали в дорогу перші в’юнкі стежинки, які бігли від батьківського порогу в широкий світ.
Це та земля, по якій ми зробили свої перші кроки, земля наших батьків, дідів і прадідів, і вона найдорожча за все на світі. Вона єдина, де ми почуваємо себе вдома, затишно і привітно.
І де б людина не жила потім, а зі своїм краєм вона пов’язана невидимою пуповиною, яка не відпускає від себе, живить душу рідним теплом і дає наснагу.
Іноді люди, постійно живучи на одному місці, не замислюються над цим, вони у своїй стихії, вдома. Але варто покинути рідну місцину на деякий час, як затужить серце, болем озоветься душа ‒ і все те, чого й не помічав раніше, стане ріднішим, ближчим і дорожчим.
Це і є та ностальгія, яка не дає щасливо жити в чужому краї.
Недаремно ж люди кажуть, що в рідному домі і стіни допомагають, так воно і є. Тільки в рідному краї людина почуває себе захищеною, стійкою, впевненою, бо вона вдома.
Тому і присвячено цій темі так багато людської творчості: віршів, пісень, картин, оповідань тощо.
І ця криниця ніколи не висохне, доки й існуватиме людство, адже людська душа не знає спокою, вона діяльна, жива, сповнена любов’ю і відданістю до рідної землі.
На Дикому полі, ще давнім, прадавнім,
Де дух лише волі невпинно витав,
Де трави шуміли в красі несказаній,
І сокіл у небі, як лицар, літав.
Ліси піднялися стрункі, величаві,
Щоб звірам і птахам тут захисток дать.
У водах купались вечірні заграви,
І тиша на луках – земна благодать.
Приходили люди, шукаючи долі,
Відчути свободу і щедрість землі.
І тут, на красивому Дикому полі,
Знаходили радість, долали жалі.
Бо різні чужинці – загарбники дикі
Хотіли збороти, принизити рід.
Та славні вкраїнці – палкі і великі
Свій край захищали від нечисті й бід.
Минали віки, і нові покоління
Цій добрій землі віддавали життя,
Не гасло у душах свободи горіння
І воїнів мужніх сердечне биття.
На Дикому полі пустила коріння
І мила Буринщина – рідний наш край.
У пам’яті поля нащадкам веління –
Усе зберегти, цінувати цей рай.
«На Дикому полі», Лариса Браташ
Олюднення Буринщини розпочалося ще за давньокам’яної доби ‒ часу мисливців на мамонта.
У добу раннього залізного віку Буринщина стає ареалом розселення племен Черняхівської археологічної культури. Згодом їх змінюють племена сіверян.
Сіверська земля в середньовічну добу була театром нескінченних воєнних сутичок між Московією і Великим князівством Литовським.
Через Буринщину пролягала межа з Диким полем, де синтезувалася культура багатьох народів і епох від часів Русі-України.
З історією Сіверської землі пов’язується й історія м. Биринь (м. Буринь), за дослідженнями археологів, було на березі р.Чаша, на околицях сучасного міста Буринь.
Літописний Бирин, як вважає більшість дослідників, бере свій початок з 1362 року, коли війська Великого князя Литовського Ольгерда Гедиміновича перемогли монгольські війська, здобувши землі Путивльського повіту. Так, Бирин Путивльського повіту багаторазово згадано в документах литовської доби в українських землях.
У наступну московську добу в джерелах уже фігурує назва «Боринські дубровки» або «Дерєвні Борині». Так, за історичними джерелами та дослідженнями вчених-істориків і місцевих краєзнавців, батьками-засновниками сучасного міста Буринь є путивльські священники Юрій ‒ Іванів син Почесьєва та Степан ‒ Григор’їв син Картавцова.
Нинішня Буринщина – це три в одному – це Слобожанщина, Гетьманщина і Сіверщина. У різні часи Буринщина підпорядкувалася «Єдиний вихід ‒ треба брать Відповідальність за планету». с. Ігорівка, жовтень 2013 р. (з особистого архіву Р. Солохи)
1939 року утворено Сумську область, суміжні території Харківської, Полтавської, Курської областей відійшли до складу Сумської області, зокрема і Буринський район, який 2021 року реорганізовано в Буринську територіальну громаду.
Як неймовірно пахне ця земля, земля, що поруч з рідною домівкой
Той аромат аж груди розпира, летить душа нестримной перепілкой.
Цей краєвид, що обрій омина, вертає знов у лагідне дитинство,
В той час, коли турбот іще нема, життя легке, як з лілії намисто.
Там все не так, там соловей співає, криниця б`є живильною водою
І навіть час спливає там не так, він йде собі повільною ходою.
Круті яри, ланів безмежні ниви, вишневий сад, умитий після зливи,
Гудуть хрущі і ластівки літають, а в далині канарочки співають.
Там батько Сейм, могутній та бурхливий, вже посивів, але ж такий щасливий,
Все ж так ревуть та стогнуть його хвилі, а береги навіки рідні й милі.
На них зросли, на них навчились жити, вони для нас, немов для бджілки квіти.
Там всі живі, там знову всі ми разом, там друзів сміх, батьків повчальні фрази,
Там перший крок, там перші поцілунки, перша любов, немов із-за лаштунків,
Така п’янка, стрімка, сором’язлива...
Там все не так, там пам’ять особлива, там все живе і вічно буде жити.
Люблю свій край! А як же не любити?!
Свята земля, на котрій народився, і дім святий, де виріс і навчився.
Едуард Шевченко
Буринщина – «рідний край, зорею вмитий», де побачив світ майбутній солдат ЗСУ, воїн-ратоборець української землі Роман Солоха, де природа чарувала його душу і серце, де зелень лугів та левад із різноманіттям польових і садових квітів радували його серце, де кликали в дорогу перші в’юнкі стежинки, які бігли від батьківського порогу в широкий світ, де плекався його українських дух (автор-упорядник: д.істор. н., професор Ігор Коляда).
Розділ другий
«Дяківка, Дяківка, село біля яру, на Вижлиці-річці, в садах, що цвітуть...»
«Запах бузковий й березові віти, і вишні, і груші в духмяних садах...»
Дяківка – село босоного дитинства Романа
З глибин стародавніх, крізь терни століть,
В краю барвінковім, де Сейм шелестить.
Село біля яру, Дяківка стоїть
І слава про неї далеко летить.
Дяківка, Дяківка, берізки всі знаю,
Що в рідній домівці, край поля ростуть.
Ти щастя пізнала, красу куполів
І всіх чарувала піснями дзвонів.
Сто літ твоя школа зростає синів,
Трудящих і гідних своєї землі.
Тож квітни, Дяківко, у наших серцях,
На полі, у лузі, в шовкових ярах.
У рідних з дитинства найкращих місцях
Розквітни, Дяківко, в майбутніх віках.
«Село біля яру», Юрій Прокопенко
І слава про неї далеко летить.
Північна окраїна степової частини України. «Широкі українські степи. Неосяжні погляду, далеко простираються вони, зливаючись з небом лазурним. По їхніх просторах безлісних розкинулися хутори, де у вишневих садах тонуть білі хати козаків і прикордонників. Інколи їх прорізають запилені вулиці німецьких поселень на берегах звивистих рік, що несуть кришталеві води через комиші й осоку, стоять села з дворами вельмож, із парканами, де з темних алей виглядають німфи і білі боги давно забутих у віках релігії давніх народів. Верби схилилися над шляхом, що пам’ятає суворі битви, коли українці хотіли відстояти свою волю від московських військ князя Ромодановського. Дуби стоять, осіняючи щлях Катерини в Тавриду. Інколи на просторі степнім кургани з одинокою кам’яною бабою сиротливо маячать під трепет ковильний. Та шуліка далеко в ясному небі клекоче, скликаючи на бенкет своїх малих, бачачи жертву свою» (протоієрей Сидоров С.А., «Записки священника Сергія Сидорова»).
На лівому березі р. Сейм, на берегах колись судноплавної річки Вижлиця, у північно-східній частині Буринщини розташоване село Дяківка.
Через село проходить залізниця Київ – Харків (залізничні станції Карпилівка та Кошари). Поряд із селом автомобільна траса Суми – Конотоп. До м. Буринь – 18 км. До обласного центру м. Суми ‒ 80км. До столиці України м. Києва ‒ 300 км.
Залюднення території сучасної території Буринщини, де розташоване с. Дяківка, припадає на добу неоліту.
В епоху раннього залізного віку ці землі вже освоюють сіверяни:
«Будучи учасником археологічної експедиції 1981р. в с. Волинцево і в м. Путивль під керівництвом доктора археологічних наук Сухобокова О. В., стверджую: на території Дяківки є багато місць можливого проживання сіверян доби Русі» (В.Серженко).
З 1503 року путивльські землі разом з дяківськими, буринськими у складі Чернігівщини відходять до Московії. Значення Путивля в історії Московії надзвичайно велике – це форпост на шляху набігів кримських татар.
Упродовж ХVI – XVII ст. російський уряд розпочав колонізувати українські землі тогочасного півдня своєї імперії. Усі, хто селився на цих землях, звільнялися від будь-яких платежів та повинностей упродовж 50 років.
Так на цих територіях і виникли перші поселення.
Що давали ці землі?
Насамперед сінокоси. Оскільки основною тягловою силою були коні та воли (кастровані бички), то сіна потребувалося дуже багато. Тут його заготовляли і саньми чи хурами (великі вози) розвозили по містах.
Сплавляли по Вижлиці, Сейму, Десні аж до Чернігова. Тут випилювалися вікові ліси для будівництва та опалення міст. Ці землі були місцем полювання на хутрових звірів, місцем рибальства. Усі річки, річечки кишіли рибою. Під час археологічних розкопок у с. Волинцево знаходили риб’ячу луску розміром із сьогоднішніх 5 копійок. Улітку 1958 р. на території с. Дяківка учнями школи був знайдений скарб епохи польського короля Сигізмунда ІІІ (1587 – 1632 рр.), який складався «из полтораков и трёхгрошевиков».
Свої назви поселення найчастіше отримували від перших поселенців.
Назву Дяківка отримала від першого поселенця дяка, якого уряд вислав на південь за якусь провину.
Село Дяківка, як і більшість сіл Слобідської України, масово заселяється з другої половини ХVII ст., коли лихоліття Національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького середини XVII ст та періоду Руїни змушували українське населення переселятися в більш безпечні регіони України. Ним і стала північна окраїна степової частини України.
В історичній літературі село Дяківка вперше згадується в XVII ст.
Уже в кінці XVII ст. Дяківка мала статус села, тобто в населеному пункті була церква. За законами Російської імперії, населений пункт, де не було церкви, іменували «дєрьовня». Звідси фраза – «ти що, з “дєрьовні”» (з діри, із захолустя).
1719 р. придворний службовець Іван Дубровський засновує Глушковську суконну мануфактуру. До 1780 року її називали Путивльською. З 1780 р., з утворенням Харківського намісництва, Глушково відійшло до Білопільського повіту цього намісництва, і мануфактура стала називатися Глушковською.
Упродовж 1720-1722рр. І. Дубровський заволодів усіма землями Каризької сотні Сумського полку, де створив доволі потужне допоміжне господарство. Глушковська мануфактура складалася з 2-х фабрик. До другої фабрики належали села Кариж, Тьоткіно, Глушець, Дяківка.
Старожили розповідають, що в XVIII ст. вже існувало поселення Сопушино. Воно теж було приписано до Глушковської мануфактури. Назва жителів цього поселення – «фабричні» ‒ збереглася і до цього часу.
Жителі Дяківки і Сопушино були кріпаками при цій мануфактурі.
З 1781 р. власником мануфактури став граф-аншеф П.Потьомкін.
1795 р. жителі сіл Дяківки, Кошари та Сопушино стали його власністю (1087 душ). Окрім графа Потьомкіна, жителі Дяківки належали графу І.О. Рибоп’єру (375 осіб) та дружині штабс-капітана В.О. Булгаковій (79 осіб).
На початку XІX ст. фабрика стала найпотужнішою в Російській імперії. Мала три вівчарні заводи, на яких розводили породи тонкорунних овець, що були привезені Петром І із Сілезії. З кожної вівці щороку знімали від 2 до 20 фунтів митої шерсті. У фабрики часто мінялися власники. Вона ставала то приватною, то державною.
«Доба великих реформ» 1860-80-х рр. з ліквідацією кріпосного права в українських землях Російської імперії, будівництвом Києво- Воронізької залізниці (проходить по території сіл Дяківка та Кошари) посприяла соціально-економічному розвитку села Дяківка. У 1868 році пройшов перший потяг. На території села до сьогодні діє дві залізничні станції: Карпилівка-пасажирська та Кошари-вантажна, яка виконувала функцію роз’їзду потягів (з 1868 по 1964рр. залізниця була одноколійною).
Будівництво залізниці, обслуговування колій змінило соціальний склад населення. Сотні чоловіків пішли працювати на залізницю. Так формувалася робітнича соціальна верства.
З 1865 року власником фабрики і значних земель стає засновник величного роду підприємців-меценатів Артемій Якович Терещенко. З його іменем, з діяльністю його нащадків тісно пов’язана доля Дяківки до революції 1905 року.
У селищі Кошарське в кінці 1860-х р.р. був побудований цегельний завод.
В усіх своїх економія (у Кошарах, у Гатці, у Сапушиному, у Копиловому (пізніше Жовтневе), на Магнітовці) будувалися тваринницькі приміщення, склади, підвали. У селищі Кошарське була панська садиба, клуб, бараки для найманих робітників. До сьогодні функціонує терещенківський винний погріб.
Яка діяльність була в економіях? Вирощували худобу: овець (для потреб Глушковської мануфактури), коней, корів, волів. Терещенки мали цукрові заводи, тому вирощувався цукровий буряк, який восени волами, кіньми звозили на залізничну станцію Кошари і вже потягами відправляли на цукрові заводи. Серед зернових культур переважали жито, пшениця, гречка, просо – традиційний набір українського села.
Кожна селянська родина вирощувала льон та коноплі. Тодішня легка промисловість не могла в повному обсязі задовольнити потреби населення всієї Російської імперії. Кожна сім’я пряла, ткала й обшивала себе самостійно. Так було з часів України-Русі до 60-х рр. XX ст. «Пам’ятаю зимовий вечір кінця 1960- х у бабусиній хаті. Тиху розмову жінок, їхній спів і ні з чим не зрівнянний шурхіт човника по нитках: працює ткацький верстат» (В. Серженко).
1882 року на кошти Ф.А. Терещенка в центрі села Дяківка була збудована велика кам’яна Вознесенська церква. Її приход тоді налічував 1085 православних душ. Церква володіла 1,5 десятинами садибної, 33 десятинами польової та 3 десятинами лугової землі.
З ім’ям Федора Терещенка пов’язано і будівництво однокласної школи для селянських дітей. 1897 року будується і починає працювати двокласна учительська школа з 6-річним терміном навчання (це приміщення функціонувало до 1941 р.).
Революційна криза 1905-1907 рр. не оминула п’ять економій фабриканта Ф. Терещенка у Глушковській волості (села Дяківка, Кошари, Сопушино, Копилово). Населення цих сіл організували страйки. Під час виступів в економії було спалено декілька скирд соломи та сіна, вдалося пограбувати військовий ешелон (станція Кошари) і захопити зброю. У рапорті Путивльського справника записано, що в пограбуванні брали участь дяківські селяни Іван і Никифор Шелудченки і Йосиф Побігайленко. Вони переховували в себе гвинтівки, але під час обшуків їх в селі не було виявлено.
Селянські виступи було придушено за участі регулярних військ. Так, у липні 1905р. на прохання Терещенка для розправи з бунтівними селянами російський уряд направив ескадрон драгунів у кількості 45 солдатів і 2 офіцерів.
Велика війна (1914-1918 рр.) не оминула й селян села Дяківка. Багато жителів села було мобілізовано до царської армії. Багато дяківчан виявили відвагу та хоробрість у роки війни. Були нагороджені орденами і медалями. Деяким було присвоєно молодші офіцерські звання. Так, Роговий Платон Омелянович став унтерофіцером і одержав п’ять нагород, зокрема два Георгіївські хрести.
Вир Української революції (1917-1921 рр.) охопив і с. Дяківка, яка, як і вся Наддніпрянська Україна, стала ареною жорстокої збройної боротьби між українськими та російськими військовими силами різних політичних поглядів (від більшовиків до монархістів-денікінців).
У січні 1918 р. унаслідок першої радянсько-української війни під впливом більшовицької агітації селяни с. Дяківки організували волосний виконавчий комітет Путивльської ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Головою Дяківського виконавчого комітету був призначений Серженко Конан Андрійович. Місцеві селяни активно почали втілювати більшовицьку політику ‒ розв’язання земельного питання, зокрема розподілу земельної власності та майна Терещенка.
У лютому 1918 р. відновлюється влада УЦР УНР та у квітні 1918 р утверджується Українська держава гетьмана П.Скоропадського. У селі українська влада проводила політику відновлення прав приватної власності та повернення розграбованого майна. Така політика, яка здійснювалася достатньо жорсткими методами, незавжди здобувала схвалення місцевого населення. Особливо в царині повернення земельної власності. Гасло «Земля – селянам» було віковічним бажанням українських селян. Нерозв’язання земельного питання було одним з основних прорахунків української влади.
Популістське гасло більшовицької влади про безоплатне та рівними наділами передання поміщицької землі селянам не могло не мати популярності серед дяківчан. Проте в подальші роки підтримка популістських більшовицьких гасел зіграє з українськими селянами, дяківчанами зокрема, злий жарт – голодоморами, репресіями, концтаборами ГУЛАГу, мільйонами жертв...
Поразка Української революції (1917-1921 рр.) мала своїм наслідком утвердження радянської влади більшовиків в Україні, також і в с. Дяківка.
1926 року утворено Буринський район у складі Конотопської округи Чернігівської області з переданням до складу УСРР. До складу району ввійшли сільради: Буринська, Степанівська, Червонослобідська, Успенська, Воскресенська, Дяківська, Клепалівська, Миколаївська, Бошівська, Михайлівська, Новоолександрівська, Вознесенська, Великосагарівська, Олександрівська.
У роки сталінської суцільної колективізації в с. Дяківка було організовано колгосп «Перемога». Його головою був Бицан М.М. До осені 1930 року на території Дяківської сільської ради було організовано ще чотири колгоспи. У вересні 1930 р. в селі з’явився перший трактор.
Трагедія голодомору 1932-1933 рр. не мала таких катастрофічних наслідків для с. Дяківка, як для інших сіл та регіонів України. Багато жителів села працювали в містах, на залізниці. Годували людей в комуні (Кошарське, Жовтневе, Першотравневе). Туди теж дяківчани ходили на заробітки.
Лихоліття Другої світової війни, нацистсько-радянської війни (1941 - 1944 рр.) не оминуло і с. Дяківка. Нацистська окупація села тривала з вересня 1941 року по вересень 1943 року. У селі стояли угорські війська. Їхній штаб був у приміщенні школи. Окупаційна влада зберегла радянську колгоспно-радгоспну систему господарювання на селі. Селян змусили працювати на нацистську Німеччину, платити податки. За час окупації було розстріляно близько 50 дяківчан. На каторжні роботи до Німеччини було вивезено багато дяківської молоді.
Хіба забудеш в сіре вдягнену орду,
Що чобітьми збивала пил із наших вулиць.
Як перся танк крізь стиглість яблунь у саду...
Як плакало село у божевільнім гулі...
Травневий реквієм. Юрій Прокопенко
На фронтах Другої світової війни воювали більше 500 жителів села. 283 з них загинули. 191 дяківчан-учасників війни нагороджено орденами й медалями.
Складними були роки відбудови після звільнення від нацистської окупації. Чоловіки на фронті. Була проведена додаткова мобілізація молоді на війну. Частина молоді працювала в Німеччині. У селі залишилися діти, жінки, дідусі та бабусі. Не було техніки, не вистачало коней. Проте жорстка експлуатація українських селян продовжувалася.
Під час жнив нормою було скосити косою 0,25 га жита чи пшениці. Жінки, діти, літні селяни викошували по 0,5-0,82 га. Тяжкою була праця в’язальниць снопів у жнива. Норма – 2,5 копи (копа – 64 снопи жита, пшениці чи інших зернових, складених у копицю (стіжок)). Жінки нав’язували по 5 кіп – 320 снопів. Зернові жали (скошували) серпом і добрий оберемок стеблин з колосками, перев’язавши перевеслом, складали в копи.
Вводили заборони на розпорядження колгоспниками врожаєм до повного виконання державного плану хлібозаготівель. Плани були драконівські. Не всі колгоспи їх виконували, не всім вистачало зерна запастися посівним матеріалом, забезпечити потреби колгоспників. Крім того, селяни сплачували непомірні податки з худоби, яку утримували вдома, із плодових дерев, кущів. А ще мали виконувати безоплатні трудодні.
Записи в трудовій книжці колгоспника Серженка Григорія Семеновича:
«1960 р. ‒ зараховано трудоднів – 296. Нараховано – 688 крб.; 296 кг зерна»;
«1965 р. – зараховано трудоднів – 564. Нараховано – 462 крб; 1127 кг зерна».
У 1946-1947 рр. Україну знову охопив голод. У с. Дяківка голодних смертей не зареєстровано. Дяківчани жили із власних городів. Річки Сейм, Вижлиця годували людей рибою. Але весною 1947р. селяни картоплю садили шкірками.
У 1950 р. в СРСР відбулося перше укрупнення колгоспів. У с. Дяківка було утворено 2 колгоспи: колгосп імені Леніна (голова Геращенко В.Д.), колгосп «Перемога» (голова Портянко О.С.). 1959 р. на ґрунті цих двох господарств було утворено колгосп «Перемога», згодом перейменований у колгосп імені Б. Хмельницького. В «Історії міст і сіл України» (1973 р.) говориться, що за колгоспом закріплено 4954 га сільськогосподарських угідь, зокрема 3887 га орної землі. Вирощують зернові й технічні культури. Розвинуте м’ясо-молочне тваринництво.
У 1968-1970 рр. у кожну оселю мешканців Дяківки прийшла електроенергія. «Пам’ятаю той осінній вечір 1969 року. Маленький телевізор «Рекорд-6» і повнісінька хата сусідів. Епоха свічок, керосинових ламп відійшла в минуле» (зі спогадів В.Серженка).
У квітні 1974 р. колгосп імені Б. Хмельницького був реорганізований у бурякорадгосп імені Б. Хмельницького. За ним було закріплено 7300 га сільськогосподарських угідь, із них 5889 га орної землі. Значно поповнився машинно-тракторний парк. Було 100 тракторів різних марок, 54 автомобілі, 25 комбайнів. Змінилася структура посівних площ: висадки цукрових буряків, фабричний, маточний цукровий буряк. Значні площі виділяли під зернові та інші технічні культури. Утримували 1100 корів, 200-300 телят, 750-800 свиней. Мав радгосп свій власний город, баштан, численні яблуневі сади.
До цього радгоспу також увійшли два відділення Буринського цукрового заводу, які були розташовані на території селищ Жовтневе та Кошари. Загальна площа земель радгоспу становила 2890 га. Першим директором був Сидорук А.Р. Господарство вирощувало насіння цукрових буряків, зернових і технічних культур.
Першим директором був Сидорук Анатолій Романович. Економічно грамотний, талановитий організатор сільськогосподарського виробництва. Він зумів досить ефективно використати факт об’єднання колгоспу та відділення Буринського радгоспу і державне фінансування. З’явилася нова техніка, у кожному відділенні були збудовані нові корівники, телятники, зерносховища.
Нове життя отримав цегельний завод в с. Магнітівка (працював до 1987 р.). Досить потужне сезонне підприємство. 50 тис штук – одноразова закладка цегли-сирцю. За сезон спалював близько 300 тонн вугілля.
За визначні трудові досягнення близько 200 дяківців нагороджені орденами і медалями СРСР.
«Значно зросли заробітні платні робітників радгоспу. Я добре пам’ятаю ті гроші. 3 карбованці 50 копійок за день при вартості пляшки лимонаду 12 коп., батона – 22 коп., хлібини – 16 коп. Дітьми ми залюбки розкладали листочки акації з трихограмою по посівах кукурудзи (так тоді боролися з озимою совкою), робили видову прополку пшениці – ножицями зрізали жито в посівах. Старшокласники на цегельному заводі «ганяли» вагонетки з цеглою-сирцем від пресу до складу просушки; пасли на конях радгоспних корів; наймалися вагарями на силосування, жнива; окремі працювали помічниками комбайнерів. У школу були закуплені музичні електроінструменти – утворився ВІА – вокально-інструментальний ансамбль. Нові лижі, спортивні велосипеди, інше обладнання ‒ на все це знаходилися в радгоспі гроші. У 1980 році я закінчив Дяківську середню школу. Було два випускні класи – 27 та 28 учнів – 55 випускників» (зі спогадів В.Г.Серженка).
З 23 серпня 1985 року до сьогодні (на календарі липень 2023 року) беззмінним директором бурякорадгоспу є Мірошниченко Сергій Володимирович. Випускник Дяківської школи, селянин з діда-прадіда (можливо, козацького роду, бо із с. Заярівка). Закінчив Харківський інститут народного господарства, за фахом інженер-механік. Великий патріот рідного села, вдалий менеджер сільськогосподарського виробництва. Вимогливий керівник, який до останнього відстоював інтереси радгоспу.
1995 року пройшло розпаювання земель. Усі робітники радгоспу отримали земельні наділи площею 4,6 га. 2000 року бурякорадгосп був реорганізований у приватну агрофірму «Вікторія», яка проіснувала до 2011 р. Її засновником є Мірошниченко С.В. Через великий кадровий голод від обробітку частини землі довелося відмовитися. У 2011 році АФ «Вікторія» перейшла у власність агропромислової компанії LNZ. Але парадокс: «Товариство з додатковою відповідальністю бурякорадгосп імені Б. Хмельницького» існує донині.
1990 р. в умовах земельної реформи засновуються фермерські господарства. У 1992 році в селі з’явився перший фермер. Колишній агроном радгоспу Єфіменко В’ячеслав Васильович. Сьогодні це фермерське господарство має потужний сімейний сільськогосподарський бізнес не лише на території Дяківського старостинського округу.
Надзвичайно важливу роль у житті села завжди відігравала сільська рада. Від компетентності сільського голови, апарату, наполегливості депутатського корпусу залежав добробут сільської громади. У різні роки сільська рада виконувала різні функції.
Після Другої світової війни сільськими головами в с. Дяківка були: Кислий Сергій Федорович, Безлюдний Микола Дмитрович, Алтинцев Микола Іванович, Кузченко Олександр Степанович, Цибульняк Іван Олександрович, Мороз Володимир Петрович, Здойма Дмитро Григорович.
Упродовж 2006-2015 рр. ефективним сільським головою був Мороз Володимир Петрович. Працівникам соціальної сфери села було виділено по 2 га землі. Він знайшов орендаторів на близько 3 тис. га дяківської землі. У село зайшов потужний агрохолдинг «Кернел». Бюджет сільської ради щороку поповнювався на 2 млн гривень. По селах Дяківка, Карпилівка було прокладено водогін протяжністю близько 12 км. У кожен будинок підведено артезіанську воду. У приміщенні школи змінили вікна на енергоощадні склопакети, підвели водопровід. Останнім сільським головою с. Дяківка був обраний учасник АТО Здойма Дмитро Григорович (2015-2020). Найваговішим внеском Дмитра Григоровича в розвиток села є побудова 3 км дороги та мосту через річку Вижлиця в 2020-2021 рр. за кошти обласного бюджету (близько 11 млн грн).
Високим професіоналізмом відрізнялися працівники апарату сільської ради. По 10-20 років пропрацювали на своїх посадах секретарі Сліпакова Наталія Іванівна та Кондрух Світлана Борисівна, бухгалтери Бондаренко Іван Іванович та Колосова Наталія Олександрівна, землевпорядник Бойченко Ольга Миколаївна.
Після проведення адміністративної реформи с. Дяківка є центром старостинського округу Буринської ОТГ Конотопського району Сумської області. Нині старостою округу є випускниця Дяківської зош I - III ступенів Козиріна Наталя Олександрівна.
У селі зареєстровано 512 жителів: дітей дошкільного віку – 11; дітей шкільного віку – 23; осіб пенсійного віку – 177. Працездатних осіб – 301.
7 дяківчан стали учасниками АТО.
Запах бузковий й березові віти,
і вишні, і груші в духмяних садах...
І всюди розкішні ніжнії квіти
купаються в літніх дяківських дощах.
І Сейм невдалік хлюпоче щоденно,
виблискують хвилі під небом ясним...
І дні пролітають в турботах буденних,
і сонце тут сходить ріжком золотим...
Тут ворог промчав своєю ордою...
Запах війни докотився сюди.
Стрітилися люди з важкою бідою.
Від горя чорніли навіть сади.
Ворог приніс горе з собою,
хотів спопелити дяківську красу...
Капали сльози разом з бідою,
і солонили вранці росу...
Дяківці всі вірять, що переможем!
І свято зустрінуть на вільній землі...
І згине орда – рашистська ворожа...
Будуть і мир, і хліб на столі.
«Запах бузковий й березові віти», Іван Житник
В умовах відкритої рашистської агресії проти України в лютому 2022 року дяківці стали на захист рідної Батьківщини.
Нині односельці боронять рідну землю.
Роман Солоха – один із тих, хто віддав своє молоде життя за свободу і незалежність України, за Перемогу, за той день, коли «згине орда – рашистська ворожа і будуть і мир, і хліб на столі», і вічно «запах бузковий й березові віти, і вишні, і груші в духмяних садах... І всюди розкішні
ніжнії квіти» купатимуться «в літніх дяківських дощах» (автор- упорядник історик-краєзнавець Віктор Серженко).
Далі буде.
НА ПРЕВЕЛИКИЙ ЖАЛЬ, НИНІШНЯ МІСЬКА ВЛАДА БУРИНІ НЕ БАЖАЄ ПРЕЗЕНТУВАТИ КНИГУ ПРО ГЕРОЯ З БУРИНСЬКОЇ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ РОМАНА СОЛОХУ. Тому інтернет-портал БУТТЯ і ЖИТТЯ (БіЖ) вирішив друкувати уривики з книги «БЕШКЕТНИК ІЗ КОЗАЦЬКИМ ДУХОМ СОЛДАТ ЗСУ РОМАН СОЛОХА ТА ЙОГО ПОБРАТИМИ»… Ми не маємо права забувати про тих ГЕРОЇВ, які власним життям захищають всіх УКРАЇНЦІВ від ворога-загарбника…