Стелиться під ноги стежина знайома,
Стежина знайома біжить згори вниз.
До рідного дому, отчого порогу,
О часе, на мить зупинись…
За своє життя ми пройшли безліч стежок і шляхів. Але в кожного із нас, є одна, найголовніша і найрідніша. Вона не покрита асфальтом чи бетоном. На даний час вона просто поросла споришем, її майже не видно.
І лише наша пам’ять дозволяє пройти по ній без затримки і зупинки.
Та в нашому житті, вона найголовніша стежина, яка вивела нас із батьківської хати, на широкий і незвіданий шлях, який зветься – життя.
Звідки починається любов до своєї Батьківщини?
Звичайно, із любові до батьків, рідної вулиці, яка була для нас вчителем і порадником, до рідного краю, з гнізда від якого ми юними пташенятами полетіли у вирій дорослого життя.
По -різному склалися наші долі.
Бурхливі води сьогочасної життєвої ріки порозносили нас по світу.
Та кожен із нас мріє повернутися до рідного краю, відвідати те місце, де стояла, а, можливо, і досі стоїть батьківська хата…
А ще відчути запах повітря, який притаманний тільки цій місцевості, напитися води із знайомої криниці, зустріти друзів дитинства чи просто колишніх сусідів.
А мрії, як відомо, здійснюються.
16 червня 2019 року, на Трійцю, по народному на Зелену неділю, відбулася зустріч жителів, колишніх і нинішніх з с. Гострий Шпиль, с. Ківшик та вулиці Прикордонна.
Географічно вони розташовані на півночі смт Терни, на межі з Буринським районом.
Якщо звернутися до геометрії, то це своєрідний трикутник, де Гострий шпиль і Ківшик є бічними сторонами, а вулиця Прикордонна – основою.
Гострий Шпиль і Прикордонну відділяє від Ківшика річка Терн, на якій в самому серці трикутника розташована знаменита місцина, яка називається Задонська.
Як стверджували старожили, колись там проживала бариня на прізвище Задонська.
Розміри місцини Задонської у ті часи були такими: ширина близько 25 метрів, довжина до 30 метрів, і глибина 6 метрів по середині.
І якщо розміри ширини і довжини вважати більш-менш вірними, то глибина відповідає ста відсоткам, бо була виміряна.
Це було чудове місце відпочинку не тільки жителів вищезгаданих населених пунктів, а і багатьох тернівців.
У вихідні дні і на свята, коли погода дозволяла купатися, тут була повно молоді. Як мовиться, курці ніде було клюнути…
На 11 годину біля приміщення колишнього магазину зібралося більше тридцяти чоловік. Якщо міряти мірками того часу, це близько половина вулиці чи села.
Ждали гостей більше.
Але життя вносить свої корективи як фінансові, так і життєві.
Непросто сьогодні приїхати з м. Маріуполь, де проживає дуже багать вихідців із нашого краю.
Та як би там не було, свято вдалося на славу.
Зваривши смачну кашу сіли за святковий стіл.
Дивишся на гостей, сивочолих чоловіків і поважних жінок, а в уяві постають молоді, стрункі і загорілі хлопці. В ситцевих платтячках дівчата, які рвуть на лузі ромашки, смолку та інші квіти.
На жаль, життя розпорошило їх по всьому світу..
І так хочеться запитати:
Де ви, зелені береги, колись красивої ріки.?
В якому морі ви тепер, весняні води?
Де ви, стрункі дівки і кучеряві парубки?
Від чого скроні ваші посивіли?,
Від прожитих років, чи від життєвої негоди?.
Ну і звичайно, яке сільське свято без гармошки з бубоном та запального танцю.
«Ех п’ятка-носок, виковирюють пісок».
Ех, молодість, молодість.
Чому ти так швидко минаєш?
Ех, старість, старість.
Чому ти так швидко настаєш?
Спогади, спогади без кінця і краю…
Мабуть, вони універсальні ліки від усіх недугів.
Я певен, кожен із нас, коли на душі якийсь тягар, а в наш час це не дивина, загострилися старі хвороби, прийшла фінансова скрута, а в тебе тільки за душею мінімальна пенсія при сорокарічному робочому стажі, згадуєш прожиті роки, особливо дитинство і юність.
Так, то, дійсно, були «золоті» роки, які, на жаль. не повернуться.
Важкі і вимогливі.
А разом з тим, веселі і щасливі.
Не прості були ті роки.
До школи долали відстань майже в п’ять кілометрів в один кінець. Але це нікого не лякало. З нетерпінням чекали літніх канікул. Під час яких майже весь день проводили на лузі.
Пасли гусей, а старші хлопці коней та телят.
Купалися в річці до посиніння, а потім грали в футбол.
Зимою лижі та ковзани. Дограємося в хокей на річці, що в роті пересохло. Пробили невеличку ополонку, напилися лежачи досхочу, і знову вперед.
Дякувати Господу, і не хворіли.
Юність – особлива пора.
Про ці роки життя можна написати не одну книгу.
Не потрібно нічого видумувати і фантазувати. Просто черпай із голови ті події, і класики з своїми томами будуть «відпочивати».
Ну, і, звичайно, спогади про святкування Трійці в ті, тепер уже далекі часи.
Про гойдалку, яка була незмінним атрибутом того свята.
Про наших пращурів, для яких Зелена неділя була одним із основних свят. В клечальну суботу прикрашали клечанням оселі і подвір’я. На стіл ставили вазу з квітами, а підлогу трусили зеленню. Адже квіти і зелень – символи життя.
До речі, клечання не викидали після завершення свята.
Його зберігали в сухому прохолодному місці, і при потребі використовували.
Наприклад, якщо в сім’ї є мала дитина, і вона вередує і не може заснути, тоді в хату вносили клечання. Наші предки вірили в його магічну силу.
…Непомітно промайнув час зустрічі. Зустрічі, яка надовго залишиться в пам’яті кожного присутнього.
Прощальні сигнали від’їжджаючих авто на короткий час заполонили сільську вулицю.
Через деякий час вечірня вулиця затихла, готуючись зустріти коротку літню ніч.
На перший погляд, нам про цю зустріч залишиться лише згадка. Це не зовсім так.
Ще залишилась надія.
Надія на нову зустріч.
Ну що ж, будемо жити і надіятися.
Адже як відомо, надія помирає останньою…
Володимир Богатир, смт Терни.