Який слід залишиш на землі?
Це питання, безсумнівно, хвилює багатьох із нас. Хоча, наче й зрозуміло, що слід залишений після себе – це пам'ять людська.
І якою вона буде – залежить від кожного з нас.
Але є й такі, хто вже в доволі молоді роки зробили вже досить багато добрих справ.
І про них знають і нинішнє покоління, і прийдешні покоління гордитимуться ними.
Серед таких – і Анатолій Свирид.
Адже він не вагаючись, пішов захищати цілісність рідної землі.
І пройшов жахливе пекло Донецького аеропорту.
Та разом з побратимами – «кіборгами» вистояв, хоча й був сильно зранений.
Я пишаюся тим, що він – земляк-герой.
І повернувшись із зони АТО, створив ГО «Серця кіборгів».
І тепер Анатолій Олексійович допомагає тим, хто потребує допомоги.
І знову робить потрібні та важливі справи для людей.
У Анатолія Свирида вже є добрий слід – і рідну землю захистив, зберіг цілісність України, і нині допомагає та захищає простих людей...
…1 грудня 1991 року в Україні відбувся Всеукраїнський референдум за проголошення незалежності.
У ньому взяли участь майже 32 мільйони виборців, це 84 відсотки населення країни.
Підтримали проголошення незалежності України 90 відсотків.
Відтоді минуло нелегких для країни 27 років.
Нині ведеться справжня боротьба за цілісність і незалежність держави.
І маємо воєнний стан на Сумщині, та віримо й переконані, що Україна вистоїть у важкій боротьбі, і переможе…
І у її зміцнення значний доробок вніс і вносить Анатолій Свирид…
Іван Житник, член Національної спілки журналістів України, письменник, поет, блогер.
,,,,,,,,,,
–Пане Анатолію, доброго дня! Люди нас часто запитують: чули про СВИРИДА, але не знаємо, хто він. Розкажіть, будь ласка, нашим читачам, де народилися, де вчилися?
–Вітаю, шановні земляки! Я народився 29 березня 1978 року в селі Панасівка Липоводолинського району. Мої батьки – звичайні сільські люди. Мама працювала на цегельному заводі, тато – у колгоспі, а потім в агрофірмі трактористом. Я народився четвертою дитиною в сім’ї. Коли мені було шість років, нашу сім’ю спіткало велике горе – пішла з життя моя мама. Щоб допомогти татові утримувати багатодітну сім’ю, у 11 років почав працювати на місцевому цегельному заводі. У школі захоплювався історією та літературою, закінчив її на відмінно. Ще знаходив час займатися спортом – ходив у місцеву футбольну секцію, потім захопився східними єдиноборствами.
–А як ви пройшли військову службу?
–У дитинстві я мріяв жити тут, де народився. Після школи пішов працювати експедитором на птахофабрику. Але коли мені виповнилося 18 років, мене призвали в армію. Я не ховався від служби. На зароблені гроші влаштував сам собі проводи. З військкомату мене одразу забрали до одного з кращих спецпідрозділів України. Менше ніж за рік я став старшиною роти. Заслужити таке звання в спецназі дуже важко і почесно. На це у деяких людей могло піти 10 років. Потім склав випробування на право носити краповий берет. А після того, як закінчилася строкова служба, мене запросили залишитися на контракт, я погодився.
–А де ви здобули вищу освіту?
–Уже після закінчення контрактної служби я з гарними показниками закінчив Переяслав-Хмельницький державний університет імені Григорія Сковороди за спеціальністю «фінансовий аудит». Зараз закінчую другу вищу освіту за фахом «державне управління та боротьба з корупцією».
–А який ваш трудовий шлях, де ви працювали?
–Якщо я берусь за справу, то берусь завзято і надовго. Після звільнення з армії мене запросили працювати на велике металургійне підприємство «Запоріжсталь». Спочатку просто інспектором, а з часом став провідним фахівцем. Пропрацював там понад 11 років. Зрозумів, як працює реальна економіка, виробництво власної продукції, як формується ВПП країни та створюються робочі місця. Я переконаний, нашій країні потрібна сильна промисловість, але побудована на новітніх технологіях. Модернізація старих та побудова нових виробництв – ось із чого має формуватися економіка країни. І, звісно, потужний розвиток середнього і малого підприємництва, особливо в тих регіонах, де немає важкої промисловості. Люди, які вміють організувати процес та створити нові робочі місця, повинні відчути повне сприяння від держави. Отримані з податків кошти ми маємо спрямувати на розвиток сільського господарства: фермерства та переробної промисловості. При цьому держава має усіляко підтримувати власного виробника на всіх рівнях. Щоб ми купували техніку, створювали послуги, продавали вирощений урожай насамперед всередині країни, і лише надлишки відправляли на експорт. Тоді і ціни будуть нормальні, і люди при роботі. Як-то кажуть, свій до свого по своє.
–Пане Анатолію, ви ведете активну громадську діяльність. Звідки у вас кошти на це?
–Після того, як в 2011 році я звільнився з «Запоріжсталі», разом з дружиною ми започаткували сімейний бізнес. Виготовляли та продавали канцелярію, займалися поліграфією. Започаткували власний виробничий процес. Тоді мені вдалося, як то кажуть, «стати на ноги» як підприємець. Крім того, під час роботи на «Запоріжсталі» я познайомився з багатьма вітчизняними виробниками, підприємцями, успішними фермерами. Тобто національно свідомими людьми, які прагнуть розвитку нашої країни. Зараз для рішення багатьох проблем, з якими стикаються наші люди, я залучаю меценатські кошти. Повірте, небайдужих підприємців, які готові виділяти кошти на розвиток країни, допомогу пенсіонерам та соціально незахищеним верствам населення, розвиток освіти, медицини, культури – чимало. Це довів, до прикладу, волонтерський рух. Коли в 2014 році вся країна, а не нинішня влада, одягла, взула, нагодувала та озброїла нашу армію. Тож і сьогодні мені довіряють. Бо знають, що кожна копійка піде на допомогу тим, хто цього потребує.
–Пане Анатолію, як ви, успішний підприємець, потрапили на війну?
–У 2014 році, коли починаються бойові дії на Донбасі, мене запросили взяти участь у створенні нової Національної гвардії України. Як колишній спецназівець і патріот країни, я не міг залишитися осторонь. Став інструктором Нацгвардії, тобто тренував добровольців, які готувалися відправитися на Донбас. Але коли прийшов час вирушати моїм підлеглим на фронт, я не міг залишитися в тилу. Попросив командування відправити в зону бойових дій разом із загоном, який тренував. Так мене призначили до 1-ї роти 90-го батальйону легендарної 95-ї бригади. Я отримав бойовий позивний «Спартанець», бо з дитинства захоплювався історією прадавньої Спарти. На початку листопада 2014-го виїхали в Костянтинівку, потім передислокувався в район Донецького аеропорту.
–Українських воїнів, які захищали Донецький аеропорт за незламність, мужність і високу військову майстерність, самі вороги назвали КІБОРГАМИ. Бойовики безуспішно штурмували позиції в ДАПі 242 доби. Диспетчерська вежа аеропорту з українським прапором на її верхівці – символ героїзму та мужності українських воїнів. Це ми всі знаємо. Хотіли поцікавитися у вас, людини, яка там була, що давало сили і мужності так довго утримувати аеропорт? Адже і ви, і ваші побратими, усвідомлювали, що йдете на вірну смерть.
–Ми не могли зрадити. Ні нашу країну, ні наших товаришів і підлеглих. Це давало сили, це нас тримало. Під час боїв, 2 грудня я був поранений. Потрапив у госпіталь в Дніпрі. Але недолікувавшись, повернувся у свою частину, та очолив останню групу, яка заходила на позиції в Донецький аеропорт. Ми билися навіть тоді, коли нас травили газом і коли бойовики повністю висадили в повітря новий термінал, а на його місці залишилася глибока воронка. В останню ніч оборони аеропорту було зрозуміло, що утримувати його вже немає ні можливості, ні сенсу. У нас було чимало важкопоранених. Винести їх звідти ми не могли, а командування техніки для евакуації не надавало. Частина армійців, які могли пересуватися, залишили позиції.
–А ви теж могли піти?
–Фізично я був в нормальному стані і знав, як пройти повз блокпости бойовиків. Але совість мені не дозволила залишити своїх важкопоранених товаришів. Я лишився з ними. А зранку вирушив на переговори з ворогом. Моєю єдиною вимогою було, щоб важкопораненим бійцям надали медичну допомогу. Навіть вороги були вражені мужністю наших воїнів. Вони виконали мою вимогу: забрали поранених і відвезли їх до медчастини в Донецьку. Натомість я опинився в полоні.
–Як вам вдалося звідти вирватися?
–Мене утримували у підвалах приміщення Донецького управління СБУ на окупованій території. Моя дружина Оксана не могла змиритися з тим, що я потрапив у лихо. Вона вирушила у Донецьк, щоб визволити мене з полону і сама потрапила в застінки. Нам дозволили побачитися лише раз – 14 лютого 2015 року, саме на День закоханих. Побачення було коротке, Оксана передала мені дві мандаринки, які у неї були з собою. Згодом, мене та Оксану включили у список обміну полоненими. Так ми змогли повернутися додому.
–Що було далі?
–Після війни, коли я пройшов всі кола пекла в Донецькому аеропорту, а потім і в полоні, я вирішив повернутися до свого коріння, в рідний край, де я народився і виріс. Я бачу необхідність бути тут, тому що все, що я боронив,– саме тут. Я хочу присвятити своє життя розвитку Посулля, відродженню рідного краю. Тому переїхав зараз живу в Ромнах. Одразу після повернення з полону я зайнявся активною громадською роботою, разом із побратимами заснував громадську організацію «Серця кіборгів». Сьогодні ми офіційно опікуємося понад 500 дітьми, чиї тата або мами є учасниками АТО, нині ООС. Серед них 260 дітей, які втратили своїх батьків в зоні бойових дій. Ми діток оздоровлюємо, збираємо до школи, організовуємо їм екскурсії, водимо на концерти та влаштовуємо свята. Крім того, робота нашої організації спрямована і на допомогу людям, які опинилися в скрутній ситуації, розвиток та популяризацію спорту та патріотичного виховання молоді. Сьогодні ГО «Серця кіборгів» працює по всій Україні – в Ромнах, Києві, Дніпрі, Житомирі, Чернігові, Горішніх Плавнях. Тепер я хочу зосередитися на залученні інвестицій для розвитку нашої місцевої економіки та інфраструктури. Разом з громадою контролювати місцевих чиновників, щоб вони виконували нарешті свою роботу, а не дерли з людей по три шкури. Будемо стояти на захисті пенсіонерів та соціально незахищених верств населення. Ми створюємо освітні програми для молоді та популяризації спорту. Це все непросто сьогодні. За кожним цим словом стоїть досить велика та нелегко робота моя і моєї команди. Але я не можу по-іншому. Якщо за щось берусь, то маю довести до кінця. Тільки так можна щось змінити на краще.
Наталія Лаврик.
За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Анатолій СВИРИД нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Також Анатолій СВИРИД нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня.