«Це наша реальність…»

Пропоную читачам інтернет-порталу БУТТЯ і ЖИТТЯ (БіЖ) уривок з мого роману «Задзеркалля». Він написаний майже 30 років тому, але стосується наших днів… Так би мовити, це погляд з того часу в наше нинішнє реальне життя…


...У провінції Хашабад спека сягала сорока за Цельсієм. Ні хмаринки, ні жодного подиху вітерця. Розпечене марево пливло над танками, які рухалися до застави, щоб забрати там пораненого десантника й відправити його до літака. Мідно-червоне афганське сонце нестерпно палило через броню прямісінько в тім’ячко, розпаляло каску, ствол «калаша» і все залізо довкола. Навіть серпасто-золотисті зірки на ґудзиках і ті обпалювали пальці.

Пілоти чекали на запасному аеродромі за кілька кілометрів, у безпечному місці. Все йшло нормально. Аж поки не нарвалися на засаду. Першого залпу із засади на гребені ближньої скелі він не почув. На міні підірвався перший танк - головний. І тут же було відкрито вогонь по колоні і по трьох ще цілих танках. На маленьку долю секунди все його тіло здавило пругкою хвилею вибуху. Танкісти почали відстрілюватися. Скрегіт гусениць, палахкотіння й так уже розпеченої потріска¬ної землі. Стогін, різкі команди, матюки - все перемішалося в єдиному ревищі.

У танкові, де заряджаючим був Гена Клямкін, несподівано заклинило гармату. Генка спересердя сплюнув : «кузькину мать», десь чогось не додивилися. От тепер і маєш...

Командир Багрін вів вогонь з кулемета. Гена почав йому подавати коробки з патронами. Та, як на зло (чи день такий невезучий?!), заклинило й кулемет. Діючий залишився на башті. Клямкін видерся туди. Прихопив із собою автомат. Зметикував, що він добряча мішень для «духів», Генка дав кілька черг в бік гребеня. А кляте сонце тепер уже сліпило очі й було на боці бородатих стрілків на горі…

Хвилин через сорок все ж таки вдалося подавити вогневі точки противника. Командир наказав розібрати танковий кулемет. Гена, спускаючись униз, необачно взявся за ствол баштового кулемета. Права долоня прикипіла до розпеченої сталі...

До менсанбату Генку Клямкіна доставили разом з пораненим десантником. Його смагляве обличчя й чорно-карі очі він запам'ятав назавжди, так само як і ймення - Роман. А про прізвище в тій круговерті ніхто навіть не запитував...

Тепер вони сиділи один навпроти одного, згадуючи ту жахливу провінцію Хашабад.

  • Ти мене спеціально розшукав, чи як? - запитав Ромка.

  • Спеціально, - зітхнув Гена. - Я зараз на практиці у відділі карного розшуку.

  • Он як! Знач, мене розшукав як злочинця?

  • Чому злочинця? - здивувався Клямкін. - Це тільки суд може встановити. А якщо чесно, мені твоя компанія потрібна.

  • Моя? - цього разу здивувався Ромащенко. Він був уже спокійний, не нервував. - Яка моя? Немає в мене ніякої компанії. Слухай, дай краще закурити.

Генка розвів руками.

  • Не палю. Після Афгану кинув…

  • І правильно зробив. Гидота то, а я от уже не можу. Знач, кажеш, прийшов мене допитувати?

  • Ні. Поки що поцікавитися, як ти живеш. Санкції на арешт у мене немає. Ти підозрюваний - це так, але арешту¬вати тебе я не маю права. Та й розібратися в цій катавасія треба добре. Щось в’яжеться, щось не в’яжеться…

  • Не зрозумів, - Ромка зиркнув на Клямкіна. - Ти прийшов вити для мене вірьовки - «в’яжеться не в’яжеться…»
    Ромащенко занервував, але цього не видавав.

  • У чому ж мене підозрюють?

  • Це пов’язано з наркотою…

  • З наркотою? - відверто здивувався Ромащенко. - Я - бос міської наркомафії?

  • Ти мене не правильно зрозумів, - відповів Клямкін. - Я тільки сьогодні дізнався, що ти живеш в цьому місті, от і прийшов з твоїм життям - буттям познайомитися. Як - не - як, ми з тобою пов’язані кров’ю ще з війни…

Ромащенко задумався. Сидів і дивився в одну й ту ж точку на стелі. Враз на ній з’явився …невеликий павучок. Він якось швидко - швидко «затріпався», мов ускочив у купіль з кип’ятку, мабуть, не розуміючи куди йому повзти далі. Вперед? Убік? Чи вернутися назад.

«Ось так і я, - подумав Роман. - Туди - сюди кидаюся, а от кінцевої мети - не бачу. Уже й міліція мною зацікавилася. Нехай копають…».

  • То, кажеш, мій штиб життя тебе цікавить? Ніколи б не подумав, що каррозшук цікавиться такими каліками, як я...

Ромка на мить задумався, потім зненацька випалив:

  • Мені там сказали, що твоя кров тече в моїх жилах. Це правда?

  • Правда. Я ж тобі про це й кажу, - Генка також упертим поглядом подивився на Ромащенка. - Я тобі її віддав, бо виходу тоді не було... Ти б помер... Ти б не так поступив?

  • Звичайно, що так… Але краще б я тоді помер...

Ромащенко потягнувся рукою до розетки, висмикнув звідти штепсель, екран телевізора погас.

-Знаєш, Гено, якщо відверто - спосіб мого життя і злиденний, і собачий. Всі про мене забули. Всі, навіть друзі - афганці... А там ми клялися: що б не трапилося - один одного підтримувати... Тільки Люся та Борька й лишилися...

  • І Геракл, і Кріт, - додав Клямкін.

  • Хто?Геракл і Кріт? - перепитав Ромка. - Ти це кинь...Нахаби вони, їхню...- потім раптово: - Ти мене - що? До - пи - ту - єш?

  • Ні... ні, - прохопився Клямкін. - Це так - до слова...

  • Щось не дуже до душі мені твої слова... Ой, не до душі! Ну, гаразд... - потягнувся до пляшки горілки, яка стояла на невеличкому столику. - Мо ‘, пропустимо по одній?!Розмова стане цікавішою...

Клямкін знову глянув прямо в очі Ромащенка. Йому його шкода. Великий жаль і... біль. Навіть серце розболіло¬ся, важко стало дихати. Гена розстебнув ґудзики на сорочці. Боляче було не тільки за Ромку, а й за тисячі зламаних молодих доль там, у Афганістані, в гарячих його пісках та високих горах.

Світлого там було дуже мало, в основному - чорнота: пияцтво, наркота, смерть... І майже в кожну юну душу закладено зерно жорстокості, злості, людиноненависництва. І не всі хлопці після тієї клятої війни вже дома звелися на ноги. Хоча й лишилися живими, та що з того? Хто поверне здоров'я таким, як Ромка? Хто дасть їм сили жити?..

  • Ромо, нічого не треба, - Гена заперечливо хитнув головою, наче проганяв залишки кошмарного сну. - Ти не ображайся. Скажи тільки, де живе Брилюк, де його зараз можна розшукати?

Ромащенко мов і не почув цих слів, натомість мовив:

  • Дідько з тобою, не хочеш - я сам...

  • Ром, сьогодні ж не свято...

  • Для мене кожний день святковий. Прожив його, знач, відсвяткував, - криво осміхнувся Ромащенко.

Пив прямо з горла. Пив повільно, смакуючи. Відірвався, крекнув. Рукавом сорочки витер зволожнілі губи.

  • Ром, навіщо ти? Ти ж наркотики колеш?

  • Звідки взяв? - стрельнув очима та, здогадавшись, відкотив рукав сорочки. - Ет, махнув здоровою рукою, - все одно здихати...

  • Здихати то здихати, - в тон йому промовив Клямкін, - але краще, коли пізніше. А так ти й до тридцяти не дотягнеш, хоча й лишилось зовсім мало...

  • А нашо мені тягти? Нашо? - вкинувши до рота невеличкий шматочок хліба, запитав Роман.- Для кого мені тягти? Для жінки? Для діток? Для кого, я тебе питаю? Для тих, хто зробив мене калікою? Потворою? Жебраком? Та пішли вони... під три чорти. Навіщо мені таке життя! На - ві - що - га?!

  • Заспокойся...

  • Не життя в мене - гибіння. Там, - Ромащенко зло зиркнув на Клямкіна, - ми всі були рідня - рівня. Від рядового до генерала. Бо там куля - дура, вона не розбиралася, хто ти...А тепер? Я - трухлядь, а ти - громадянин начальник! Вчишся! В тебе й робота буде, і сім'я. Ти - щасливий, а я? Ні фіга цього мені вже не бачити... Ні - ко - ли! Ти це розумієш? Ні ко - ли! - відчувалося, наболіле не давало йому спокою. - Хто, хто я? Не - до-би-ток суспільства. Он - хто я! В тюрягу - бери, на цвинтар - неси. Ех, - він знову махнув рукою і відразу ж просунув її до кишені спортивної куртки. Витяг¬нув звідти, розтиснув пальці, на долоні - купочка тютюну. - Ось... все моє багатство...

Швидко і вміло скрутив цигарку. Закурив. І, струшуючи іскорки на попільницю, продовжив:

  • Але ти не думай, що я нюні розпустив. Ні... Стебельце життєвого зела в мені не зламано... Ти чого так на мене ди¬вишся? Про зело дивуєшся? Даремно... Я пишу вірші. Правда, в умі...

І розсміявся голосно. Аж луна пішла майже пустою кімнатою, вилетіла через кватирку й застряла у верховітті ви¬шень, які росли під будинком. Сміх тривав кілька хвилин. Доки сльози не виступили на його очах. Та раптово Роман замовк і якось задумливо відкрився:

- Знаєш, Гено, я інколи думаю про несправедливість людського існування. Часу для цього в мене, сам знаєш, достатньо. Скажімо, хлоп'ятам, хто голову склав у тих пекучих пісках, хоч такі-сякі пам'ятнички поставили, а мені? Помру, ніхто й домовини не зробить. Так і зариють. Добре, якщо хоч у целофан обгорнуть... Бо ж грошей за свої майже тридцять я так і не заробив. Чому? Бо вони, оті чинуші в м’яких кріслах, не дали мені цього зробити. Вони такими, як ми, прикривали зади і свої, і своїм дітям. Згадаєш мої слова - через кілька років вони стануть буржуями. І не престижні «тачки» будуть головними в їхньому житті. Ні. Навіть не котеджі на берегах лазурних морів. Ні, не це…Вони зроблять усе можливе й неможливе, щоб ось такі прості, звичайні хлопці, як ми з тобою, на них по - справжньому «пахали». Перевернеться наша рідна ненька - Україна з ніг на голову: неуки та бандюки нею будуть керувати. Згадаєш мої слова…На жаль, мабуть, до того часу я не доживу. Може, то й на краще буде…Але, Гено, як би воно не трапилося, я тебе попрошу - залишайся завжди людиною. Такою, як я тебе знав ще в Афгані…Нинішніх, сьогоднішніх чинуш уже ніхто не зупинить. Вони вже відчули солодке брязкання золотого багатства…Вони все приберуть до своїх рук. Усе. Насолоджуватимуться і людям брехатимуть, мовляв, - почекайте рік - два і ви так будете жити добре, як і ми. А потім - ще рік-два зачекайте, потім ще…І так до безкінечності. Вони ж своє награбоване багатство передадуть своїм же отприскам, а ті - своїм…Повторюю: ніхто, ніхто вже їх не зупинить…З часом прості люди зневіряться. Їм набриднуть обіцянки - цяцянки. Роботи не буде - і почнуть спиватися, як люблять казати чинуші, пересічні громадяни. У молоді - ніяких перспектив, у стариків - гибіль. Хтось поїде з цієї неньки - країни, а хтось махне на все рукою - пропади все пропадом…Дехто пристосується, дехто весь час буде «прилипати» до тих, хто матиме владу… Ось так і вимре, практично й не народившись, українська нація. Це - не високопарність. Це наша реальність. Пригадаєш колись мої слова, тоді й мене згадаєш…

Іван Житник.

На світлині: Алея Слави в місті Буринь.

Фото автора.

Інформація про нас

Безсумнівно, кожен з читачів хоче побачити, а головне – прочитати свіжі цікаві новини. Адже вони інформують про останні події в світі, Україні, Сумщині. Новини України збагачують читачів свіжою інформацією про все те, що відбувається в нашій державі. Свіжі новини Сумщини на БІЖ – це, в першу чергу, новини сьогоднішнього дня. А ще на БІЖ публікуються дуже свіжі новини спорту, культури, економіки, освіти, медицини і т.д., і т.п. Світові оперативні новини теж чекають на своїх читачів. Щодня оновлені новини, які стосуються нашого буття і життя, можна читати тільки на нашому порталі. Словом, тільки БІЖ несе правдиву інформацію читачам про все, що кожну годину і щоднину відбувається в світі, Україні та Сумщині. І все це, звичайно, оперативно, цікаво, своєчасно.