Іноді я злюсь на своє село, а точніше на себе, що залишилась у ньому...
Але у кожного своя дорога.
З юності життя віднесло мене з рідного села. На вісімнадцять років рідною мені стала інша сторона, і теж – село.
Сім'я, друзі, робота...
Приїздила я до мами у гості та й швидко назад.
Та одного разу моя дорога повернула мене до отчого дому.
Трішечки оговтавшись від переїзду, мені дуже захотілося побачити рідні, знайомі з дитинства місця.
Так я зібралась і вирушила у спогади...
Перш за все, я відвідала місце, де була моя стара хата, де проминули сім років мого дитинства. На її місці залишився лише горбик, який згодом поріс хащами і зовсім зник.
А поруч дорога...
Так, моя дорога в ціле життя.
Як довго я її не бачила.
Я зойкнула від побаченого...
«Як же ти жила без мене, моя дорого?».
По ній мене мама принесла із пологового будинку, біля неї я росла, гралася, спостерігала за її життям, як у кіно.
Скільки ж там було цікавого...
Взимку, прохукавши замерзлу шибку, я спостерігала, як по ній ходять люди, їздять коні.
А справжнім дивом було, коли молода із дружками, у вінку і стрічках, ходили кликати на весілля.
По цій дорозі ходила моя майбутня перша Вчителька. Йшла поважно і граційно...
По ній мене мама повела до школи.
І тепер, живучи в рідному селі, мене дуже часто вабило це місце.
Я приходила і не могла зрозуміти, що мене бентежить?
Згодом зрозуміла – це дорога, якою проходило моє дитинство, юність. Найкраща дорога у світі, із ставоком, обрамленим тополями.
Весною вони обсипали нас довгими черв'яками-сережками і п'янили пахощами смолистих молодих листочків. Ближче до літа засипали білим пухом. І вся дорога була притрушена, неначе першим сніжком.
Теплими літніми вечорами кумкали жаби, співали соловейки, а зозуля вела відлік моїм рокам.
Цією дорогою ми ходили гуляти.
Вона знає перше кохання, зустрічі, прощання, радість і печаль.
На ній ми знали кожен камінчик, кожен кущик чи травичку обабіч.
А коли зробили нову дорогу, ми з подружками все одно ходили звичним шляхом, а у кінці розходились у різні сторони.
З кожним роком я бачу, як руйнується моя дорога...
По ній майже ніхто не ходить, зруйнувався і упав місток, і як її розхристана душа із трепетом радіє кожному попутньому.
Повз дорогу уже не видно стежину.
Одного разу я привела на це місце свою сестру.
Прийшли ми у гості...
Лежить вона перед нами, як стара немічна бабця: горбата, щербата, занедбана людською байдужістю і довгим життям.
А ми нічим не взмозі допомогти. Сльози смутку і болю були на очах.
І ось стою я край дороги, і бачу, як котиться по ній моє життя...
І йду я по ній, не у кросівках і джинсах і з сумкою через плече, а у пошитому мамою ситцевому платті у горошок.
А у жмені двадцять копійок на вечірній сеанс у кіно, а опісля – танці...
Марія Безбородова.
с.Успенка.
Світлина автора.