Продовження повісті ІВАНА ЖИТНИКА «Життя в оренду».
Попередні публікації в розділі ЛІТЕРАТУРА 28,29 грудня 2019 року, 03, 08, 25 січня 2020 року.
ЖИТТЯ В ОРЕНДУ
Повість11.
Ще будуть роси солов'єм розлиті.
Ще цвіту, цвіту в ягоди піде!
Але ніколи не повторить літо
Того, що раз під голови кладе!
(Михайло Шевченко, «Це літо нам багато дарувало»)
Ніде так славно не почувається людина, як у полі - серед трав і хлібів. Де все живе...
Фадей Підлісний зняв солом'яного капелюха, витер носовиком спітнілу лисину. У траві щось зашурхотіло. Глянув під ноги - пташеня.
-Еге, - нахилився, - та в тебе крильце зламане. Хто ж тебе скалічив, дітонько моя?
Хотів було взяти до рук, та пискун випурхнув і сховався в траві.
-От бісенятко, - пробурчав добродушно, - зранене, а втікає.
Та перепілченя, а це було воно, не втекло. Висунуло голівку з - під конюшини і проспівало: «Спать па - й - дьом... спать па - а - й - дьом...».
-Куди спать? Спать куди? «Па - а - й -дьом...» - передражнив пуцвірка старий Фадей. Така забава йому подобалася. Та й душу є з ким відвести. А то зранку посварився зі старою, наче замолоду. Бач, пирхнула, що до півночі забивав «козла» з такими ж, як і сам, старцями. А вона: «де вештався, де вештався?» Де вже йому тинятися вночі в такі роки? Ото хіба що тільки й хапати «лисих». Або інколи на фермі сторожа підмінити… Фадей аж посміхнувся, згадуючи, як розсердився сусід Борька Кутузов, коли від нього схопив аж двох «лисих» підряд.
Думки вернулися до дійсності. Примітив перепілченя.
-Зловлю, тоді не дражнитимешся. «Спа - ать па - й - дьом...» - Фадей надів капелюха, ступив йому навстріч.
Однак, навіть не встиг помітити, куди раптово поділося пташеня. Скільки не шукав, як крізь землю провалилося.
Ця випадкова «зустріч» трохи заспокоїла Підлісного. Вчора звечора, окрім старої, добряче посварився ще й з Яровим, якого нещодавно призначили бригадиром. Нові порядки йому подавай. Порядок, звичайно, повинен бути. І він, Підлісний, за це. Але ж причому тут Берізка? Хоч і стара кобила, та не дасть її Фадей на м'ясокомбінат відправити. Не дасть - і крапка. Артем своєї загнув: відкине копита серед дороги, ніякої користі колгоспу не буде. А відправлять - гроші матимуть. Ну й молодь пішла!
Коли б знав, скільки Берізка користі принесла, отих самих прибутків. Ех, життя, життя… Як постарієш - не потрібен уже нікому. Взяти, приміром, його, Фадея. Вночі інколи сторожує, а вдень - за водовоза. Ні - ні, не тому, що гроші хоче гребти лопатою. Звісно, без них теж погано. Та йому, хоч годину, хоч день, а ще хочеться бути комусь потрібним. А здоров'я? А роки? А що - роки та здоров'я? Ста літ собі не накуєш, здоров'я ніхто не додасть і ні в кого його не позичиш. По - тихеньку, по - маленьку - і то добре. Топчи землю, доки ноги носять. Такий закон буття -життя у нього, Фадея.
А силу колись мав богатирську: обіддя руками гнув. А післязавтра - сімдесят п'ять стукне. Восени, здається, десятиріччя мине, як він із Берізкою трудиться на пару. Звик, як до найріднішої людини. Коли важко на душі, може розмовляти з нею, ділитися наболілим. Вона все розуміє, бо ж чому весь час похитує головою? Ні, не дозволить відправити трудівницю на м'ясокомбінат. Нізащо на світі!
Підійшов до конячини, що паслася обабіч шляху. Потріпав за гриву.
-Не бійся, Берізко, доки Фадей живий, житимеш і ти. А там, - махнув рукою, - що буде, те й буде...
Підступив до бочки, зняв із цвяшка кухлик, смикнув за кришку, набрав криничної (аж солодка) води. Пив жадібно, ніби смакував нею останній раз у житті.
Неквапом повісив кухлик, дістав кисет із махоркою. Повільно набивав люльку. Раптом щось різко кольнуло в грудях.
«Те - те. Чого б се?»
Кольнуло вдруге і втретє. Важко стало дихати. Біль почав зростати. «Захворів, чи що?» Хапав губами повітря... І не міг схопити - воно вже не йшло до легень, а застрявало десь у горлі.
«Смерть? Це вона, - подумав і чомусь не злякався. - Знач, моя черга...»
Приліг у траву горілиць. Широко розплющив очі - дивився в безодню неба, де пробігли, чимось схожі на верболозні котики хмарини. «Мав би крила - до них полинув. Хоча б ще раз глянути на землю, хліб...»
Перед очима поставали один за одним епізоди життя: неспокійна молодість, війна, фронт, перемога, робота в полі...
Ні, недаремно він, Фадей Підлісний, топтав свою стежину в ньому. Недаремно. Що встиг, те й зробив ...
«Ніде так славно не почувається людина, як у полі, - серед трав і хлібів. Де все живе...»
Він не кричав, не кликав на допомогу. Самотньо стояла біля нього Берізка й дихала теплом, начебто хотіла зігріти Фадеєве життя, яке поволі згасало...
Підлісний уже відчув - не піднятися, не встати йому з землі, яку понад сорок років обробляв, засівав. Сили полишали його і тепла земля вже не могла відновити їх.
Лежав мовчки.
Ні зойку.
Ні крику.
Ні стогону.
Нічого.
Тихо…
Спокійно дивився на небо, де сонце з - під хмар розкидало веселки. «Ось і пройшла та межа, за якою...» - не хотілося далі думати. Фадей відчув, як щось тепленьке тицьнулося йому в руку. Не міг підняти голови. Тільки краєчком ока помітив - пташеня. «Прийшло... Відчуло, що заслаб... Допоможеш чим?»
Перепілченя, вертячи на всі боки голівкою, наче шукало для старого порятунку, примостилася на його руці.
«Живе тягнеться до живого...»
Стомлено заплющив очі.
«Жаль, не дочекався правнуків. І Андрія вже давненько бачив. Не встиг навчити плести снасті... В житті б пригодилося... Ольга молодчина... І Артем хоч куди... Хай їм щастить... Хлопці на воду чекають... Ех, не довіз... Прости за все, Оксаню - Саню».
Йому захотілося ще раз глянути на сонце, яке нинішнього року побалувало людей теплом, на пшеничне поле, та сил забракло…
Фадей важко зітхнув і затих. Раптом біля нього звалилася й Берізка.
«Живе тягнеться до живого...»
12.
...Розкинуло хлібне поле крила - золоті перевесла. Запах спілого жнива…. Що є ліпше за нього? Ні з чим не зрівняний він.
Ген - ген, аж удалину котить хвилі золотавий океан. Це - хліб. Великий і гарячий. Сонце його милує, пестить, наче ненька дитинча. Плекає й зігріває.
Андрій Підлісний стріпнув головою. Тьху ти, казна - що приснилося чи приверзлося? Глянув у вікно автобуса.
-Що за село? - повернувся до сусіда, який занурився в газету.
-Щойно Кринички проїхали.
-Невже?
-Точно.
Хлопець схопився з місця:
-Будь ласка, зупиніть! - протиснувся до водія.
-Чого тобі? Пиво змушує, чи що? - не моргнувши оком, випалив той.
-Та ні. Задрімав... Розумієте, село своє проїхав. Навіть і не зчувся, як задрімав.
-Ну й ну, - тепер уже усміхнувся шофер і додав невідомо з якого приводу: - Мабуть, кохана зачекалася?
-На нас чекають, але не стрічають, - пожартував і юнак.
Відчинилися двері, Андрій зіскочив на асфальтівку.
-Дякую. Привіт! - махнув дружелюбно рукою.
Підбиралося до обіду. Підлісний глянув у далечінь: поле й поле.
«Сон такий приснився, таке поле я й побачив уві сні...»
Зійшов з дороги. Зірвав кілька колосків… Аж дух перехопило! Такий приємний і знайомий з дитинства запах.
Пригадалося нараз, як років десять, а, можливо, й більше, віз із дідом Фадеєм воду комбайнерам. Милувався по - дитячому розкішністю жовтогарячого моря.
Дідусь зіщулив свої хитруваті очі й промовив:
-Хліб, онучку, наша сила, можна сказати, дух. З'їв шматочок, і як тобі?
-Добре, дідусю...
Закректав старий, дістав із потертих штанів люльку, набив її, підпалив, затягнувся.
-От - от. І я про це кажу. Цінувати його треба. Як зіницю ока берегти. Пам'ятай про це, Андрюшо...
І як завжди, коли в нього чудовий настрій, передав хлопцеві віжки.
-На, правуй, у житті треба вміти правувати. Но, конячино... Но, Берізонько...
«Як там він? Писала Оля, що й досі воду на поле возить...»
Від села він заїхав кілометрів на п'ять. Тому вирішив іти навпрошки - польовою дорогою, заодно - помилуватися літом, землею, прогрітою сонцем, пшеницею, яка колоситься з краю в край.
Звернув зі шляху й опинився в золотовусій купелі. Ніяк не міг насолодитися чарівним світом пшеничних хвиль - гойдалок. Саме в них відзвонює людське добро - хліб. А над полем зависла жайворонкова пісня. Легка й проста, до щему в серці знайома.
І донині він пам’ятає дідову заповідь: берегти хліб. Напевне, через це він і вступив до сільськогосподарського інституту. Щоб не тільки берегти хліб, а й вирощувати його. А зараз - канікули. Можливо, на комбайні попрацює - обіцяв голова. А в нього слово - залізне, бо й прізвище - Заліщук.
Андрій навіть не помітив, як вийшов із хлібного масиву, а ноги самі понесли до Криничок. Тут не був майже рік - заніколилося. Він вчився добре, і є вже пропозиції щодо аспірантури. Та твердо ще не вирішив - вчитиметься далі чи повернеться до села. Попереду – останній рік навчання...
Забрався на пагорб - перед ним у густій зелені село. Опустився в ярок і вигулькнув на розі своєї вулиці - Гопачок. Усі дорослі - на роботі, дітвора переважно на річці чи ставку. На підтвердження цього - повз Андрія промчав хлопчина з вудкою на плечі.
-Егей, зачекай! – кликнув того Підлісний.
Підпарубочок зупинився. Обернувся, глянув з недовірою, примружив очі, наче щось пригадував. Та все ж наблизився.
-Чого тобі?
-Ти чий? - замість відповіді запитав Андрій.
-Ну, Безпалий. Василь. А що?
-Воля твоя сестра?
-Моя, а що? Ти з міліції?
-Та ні, а що, схожий на міліціонера?
-Здається, ні. Та я тебе десь бачив...
-Я - Андрій. Підлісний.
-А - а, - здогадався Василько. - Ольки брат. А нашої Вольки, значить, ухажор.
-Ти й про це знаєш?
-А чом би й ні? Я у Вольки пісьма поцупив. Ох і начиталися з Вадиком.
-З яким? - інстинктивно поцікавився Підлісний, дивуючись відвертості хлопця.
-З Комаровим, а яким ще... Добряче тебе в інституті вчать про любов писати. Закачаєшся: «дорогесенька», «ріднесенька...» - передражнив. - Словом, цікавенькі штукенції -твої пісьма.
-Ну, добре, добре, - аж почервонів Андрій. - А чого про міліцію згадав? - аби якось закінчити тему про листи, допитувався Підлісний.
-А - а, - шморгнув носом Безпалий. - Та то ми Виварку з Вадькою «потовкли»...
-Якого Виварку? Михайлика, чи що? - перебив Андрій.
-Ага ж, його.
-За що?
-А він до Волі приставав. Цілуваться йому, бач, з нею захотілося.. Так ми його і...
-Провчили?
-Так точно. То я думав, що він, може, у міліцію заявив.
Повз них проїхала підвода, ззаду - бочка з водою. Та на підводі - не Фадей. І запряжена - не Берізка. Василько перехопив здивований погляд Андрія.
-Дідусь Фадей - твій?
-Ну, мій...
Хлопчина переступив з ноги на ногу. Для чогось покопирсався носком у пилюці, потім пошкріб пальцем за вухом.
-Бач, помер він... Позавчора схоронили. А ти що - не знав ?
-Ні, - кров шугонула в скроні Андрію.
-Хороший був дідусь, - похвалив небіжчика Василько. - Завжди нас із Вадиком на Берізці підвозив. Та обох уже їх немає...
-Як обох?
-Дома взнаєш.
13.
У заміжжі Ольга була щасливою. Все в неї ладилося: і на роботі, і в сім'ї. Артем виявився надійним чоловіком - в усьому допомагав. І все б добре, коли б не помер дідусь Фадей. Він для неї - наче батько. Своїх батьків вона не пам'ятала. Їй виповнилося два роки, коли, народжуючи Андрійка, померла мама. А через рік - батько. Артем якось сумно сказав: «Нікому з наших батьків не судилося нам коровай піднести».
Так уже трапилося - брат з'явився на білий світ, а ненька його померла. Доля не питає: що схоче, те й дає...
Немовля вигодувала сусідка - Оксана Безпала, яка того ж дня народила Волю, нині подругу Ольги. Підріс Андрійко, матір'ю для обох стала бабуся Оксана. З дідусем Фадеєм вони й виростили його та Ольгу. А тепер от і дідуся вже немає...
Ольга, прийшовши з ферми, поралася по господарству. Бабуся Саня, засумувавши за своїм Фадеєм, злягла. Курям і то немає кому посипати. Саме скликала їх голосно, як до двору з вудочками залетів Василько Безпалий.
-Олько, рівняйся, струнко! - з неприхованою радістю випалив він.
Так він постійно кепкував, нагадуючи про її заміжжя за недавнім солдатом Яровим.
-Я оце біг на річку, так на вулиці зустрів...
Ольга хотіла гримнути на хлопця, та так і лишилася стояти... На хвіртці - Андрій. Оговтавшись, вона кинулася до нього. Брат, наче ведмідь, міцно обхопив сестру руками. Притиснулася так, як у дитинстві до дідуся Фадея.
-Ми на тебе чекали - чекали... Телеграму дали.
-Мабуть, розминувся з нею. Я ж позавчора вранці виїхав...
Із хати заспішила бабуся Оксана, протираючи на ходу очі, що сльозилися. Старенька одразу тицьнулася в широкі груди онука і заголосила:
-Помер... помер наш батечко... І не хворів, ні на що не жалівся... Прямо в полі й помер...
Далі буде.