23-річний Мілош Савеміджич приїхав у свою зйомну квартиру в Дуваніште – спальному районі на околиці Ниша.
Сьогоднішні обставини зробили все, аби студент-правник втомився. Це і дощова погода, і натовп людей в автобусі… та й узагалі, йому здавалося, що життя сиплеться просто як стара багатоповерхівка десь у далекій Прип’яті.
Вдома він поклав рюкзак і парасольку, роздягнувся і зайшов до кімнати. В ній стояли стілець та стіл, на якому була пляшка молока та банка меду з ложкою в ній. По інший бік була невелика пічка, яка давала тепло жителям помешкання. Спочатку Мілош просто сидів мовчки хвилин 10.
–Читаю новини й офігіваю! – раптово вистрілив ротом він. – Наш «улюблений» лицемірний уряд підписує чергову кабальну угоду з Росією, співає їм дифірамби, і вони ще щось говорять про вступ Сербії до ЄС?
–Пффффффффф. Чувак, ти, перш ніж когось назвати лицеміром, згадай про мене, – роздався з іншого кінця кімнати голос.
Належав він Неманьї Пунтевічу, 27-річному аніматору та клоуну, частому гостю дитячих свят, який зараз лежав на кушетці з ноутбуком.
Чоловіки разом знімали квартиру, проте спілкувалися нечасто. Враховуючи специфіку професії, навіть у найгіршому душевному стані Неманья мав смішити людей. Він не любив говорити про політику, хоча вглибині душі багато чого розумів.
Мілош же, просидівши за столом ще кілька хвилин, витягнув із шухляди товстенький від аркушів з його віршами зошит. То був його щоденник, у якому він одразу почав щось писати. Побачивши на папері мед замість пасти, він зрозумів, що пише ложкою, витягнутою з банки.
Вилаявшись уголос, він спочатку жбурнув на стіл ложку, а потім знову взяв і з усієї сили запустив її у картину, що висіла на стіні, після чого підібрав її. Саме зараз цим столовим прибором хотів студент покарати весь світ.
Потім Мілош кинув погляд на зошит і вже хотів відправити його у пічку, але голос всередині ніби попросив його не кидати вірші у вогонь.
Нарешті до Мілоша дійшло, що він на порозі чергового нервового зриву, які вже були якоюсь буденністю останні роки 4.
Схожим чином він почувався, коли тільки-но вступив до Університету Нишу на правничий факультет. Майже одразу він закохався в однокурсницю, яка вирішила відповісти на нього ігнором. Одного дня, сидячи в кав’ярні «Oscar» на вулиці Ніколе Пашича, Мілош вкотре написав їй, попросивши прийти до нього, і прочитав у відповідь грубе, гостре та холодне, немов та бурулька, що от-от готова зірватися на голову, речення: «Чого ти, в біса, хочеш???».
Так і не наважившись розказати дівчині про свої почуття, він зрозумів, що якщо це й кохання, то тільки хворе. Від розпачу він зламав пластикову ложку для кави в руці і вибіг з кав’ярні в суцільному потоці сліз.
Єдиним, з ким йому вдалося збудувати гармонійні стосунки, був кіт Лукіта, названий на честь Луки Модріча, його улюбленого футболіста.
Мілош захоплювався хорватом, що було вельми незвично для його країни. Взагалі він кардинально відрізнявся від стереотипного представника своєї країни, з глибокою повагою ставився до балканських сусідів та відчував сором через історичне минуле.
Проте зараз його турбувало не це, а улюблений кіт. Минулоріч Мілош підібрав маленьке кошеня на вулиці й забрав собі. За більш ніж рік вони стали дуже близькими друзями, завжди засинали разом. Саме Лукіта був основним постачальником добра нашому герою. Проте два тижні тому кіт зник, і знайти його не допомогли навіть розклеєні по місту оголошення.
Наливши собі молока та поклавши ложку меду, хлопець вирішив заспокоїтися. Раптом у квартиру роздався дзвінок. Швиденько вийшовши, Мілош побачив стареньку сусідку, що таки знайшла його котика. Готовий плакати від радості, студент також побачив на підлозі перед дверима коробку, до якої була прикріплена записка: «Привіт, Мілоше! Останнім часом ти занадто сумний, і мені боляче бачити тебе таким. Я колись підгледіла, що ти шукав цей дорогий набір ложок в інтернет-магазині, тому я хочу зробити тебе хоча б трошечки щасливішим) буду рада, якщо мені це вдалося, і передай вітання Неманьї)».
Ощасливлений, Мілош зачинив двері квартири. Тепер було щонайменше дві живі істоти, яким не було на нього начхати.
Даніел Нікітін.