Зроблені на китайській фабриці в умовному Ґуанчжоу, вони тепер пливли Чорним морем.
Вони – це іграшкові грабельки, які створювалися задля того, щоб приносити радість маленьким діточкам під час ігор на пляжі.
І певний час їм це вдавалося робити.
Їхній зелений колір дуже подобався 8-річній Олесі, батьки якої подарували їй цей іграшковий набір під час відпочинку на чорноморському курорті.
От тільки врешті вони нагородили дівчинку лише сльозами, коли з’ясувалося, що грабельки винесло течією у відкрите море…
«А куди ми пливемо тепер? – запитував самого себе зелений іграшковий інструмент, - нас же колись викине на якесь узбережжя… Чи ні? Ну має же колись викинути. І що тоді? Хто нас помітить? Хто посміхнеться? Хто нам подарує світанок?».
Не секрет, що окрім України, вихід до Чорного моря має також Туреччина.
А що, якщо граблі потраплять до її берегів, їх знайде умовний 7-річний Емре з Трабзона, і цей зелений шматочок пластмаси знову виконуватиме свою початкову функцію?
Ну добре, якщо не він, то може хтось знайде та викине на смітник, чи ще щось придумає…
Може, граблі опиняться на сміттєпереробному заводі та стануть уже якимось новим предметом?
Хто його знає…
Важко шукати себе, коли навколо тебе тільки мільйони кубометрів солоної води.
Назустріч граблям пливе пластикова трубочка. Невідомий турист відправив її у вільне плавання, допивши на пляжі свій мохіто.
На відміну від нашого героя, вона вже знайшла собі нового господаря. Ним став дельфін-афаліна, який ніс її у своєму дихалі.
«Шкода його, дельфіна цього, йому, мабуть, боляче. Він же не винен, що пливе з трубочкою в дихалі. Та й вона не винна, якщо подумати. Не хочеться змушувати когось страждати».
Ви думали, що у відкритому морі зустрічей не буває?
Помиляєтесь, вони ще й як бувають!
Ще якусь відстань пропливши, граблі помічають скляну пляшку, а всередині – папірець. Старовинний засіб комунікації – пляшкова пошта, вона досі існує!
«А що відчував автор цього листа? – подумав наш інструмент, - в такі речі важливо вкладати душу, відкриватися, себе показувати. Ну, і про мови іноземні пам’ятати. Чорноморське узбережжя – це ж, на секундочку, шість країн! Але чи знайде ця пляшка свого адресата? Якщо так, то ми будемо тільки раді за неї. Люди знайдуть у соцмережах один одного, можливо, друзями стануть. А пляшка з листом займе місце на поличці. А ми? Ми ж тут випадково, і навряд чи нас на поличку ставитимуть. Так хто ми є? Нікчемний шматок пластмаси, що чекає на свій час?».
На горизонті замаячило судно з рибалками. Люди ловлять рибу, що опиниться на столах інших людей.
Ні, не граблі.
Рибу.
Хоча, може, якщо вже нічого в морі не залишиться, то й пластмасу люди ловитимуть також. Та й чайок ніхто не скасовував, вони також рибою харчуються.
Не потрібні їм граблі.
Так і пливе ця зелена іграшка, зустрічаючи все нових і нових героїв, та думаючи, що же з нею буде.
Не маючи здатностей вплинути на майбутнє, вона віддається морю та невідомості.
Іноді дрейф – це все, що залишається нам робити...
Даніел Нікітін.